Різдвяні свята і обряди в системі обрядової культури українців

Де взявся вовк — козу натовк,

А вовченята  —за козенята!

Де взявся заєць  — став козу лаять...

Перший стрілець — козак-молодець,

Ударив козу в праве вухо...

Коза впала,

Хвіст задрала.

Під час співу  «коза» намагається відтворити пантомімою слова пісні. Ясна річ, у кінці  пісні падає та вдає, ніби мертва. Щедрівники хором співають далі, жартома перелічуючи, які харчі зарадять лиху й оживлять «козу». «Кіт» із ними цілком згоден:

Сала, сала, сала!

Щоб наша коза встала!

«Коза» оживає, схоплюється на рівні ноги й прямує до печі, принюхуючись, а щедрувальники  продовжують співати:

За ці щедрівки — 

Кварта горілки,

А по цій мові

Бувайте здорові!

Коли пісню  доспівано, весь гурт дітлахів-щедрувальників звертається до хазяїв в один голос  із побажанням здоров'я та святковими вітаннями, кланяються господарям. І  тепер діти отримують із рук господаря заслужені солодощі, дрібні гроші тощо. «Кіт» у цей час жартома випрошує в господині сала. Після трьох традиційних відмов господиня все ж таки пригощає кота — салом, козовода — пирогами, а скарбника гурту — грошима.

Отак, досхочу пощедрувавши, молодь збирається в одній хаті разом і продовжує веселитися.

«Маланка». За церковними переказами, 13 січня — день преподобної Меланії (ІV-V століття). Вона народилася в християнській родині, дуже багатій і шанованій. Коли їй виповнилося 14 років, її видали заміж за парубка Апініана. Він теж був вихідцем зі знатної родини. Усе своє майно ця молода родина використовувала для того, щоб допомагати тим, хто потребує допомоги. Після багатьох років богоугодних діянь Меланія оселилася на горі Єлеонській, а згодом там було засновано монастир.

На Меланію  українці грають у «Меланку», щоб  провести старий рік якомога веселіше. А грати треба ось як.

З гурту молоді вибирається хлопець, який найкраще вміє жартувати. Він переодягається й стає «Меланкою». Решта теж переодягаються: хто циганом, хто ведмедем, хто журавлем, хто чортом... одним словом, хто що цікаве придумає, тей утілює. Це дійство цілком може відбуватися й удень — тоді дітлахи юрбою біжать за переодягненою ватагою, щоб добре роздивитися таку чудасію.

Хлопці не до кожної хати заходять, а тільки до тих  домів, у яких є надія зустріти дівчат. Як і при водінні кози, дозвіл пощедрувати слід випрошувати  в пісенній формі:

Господинечко, господаречку,

Пусти в дім  Меланочку,                                     

Меланочка чисто  ходить —

Нічого в  домі не пошкодить.

Добрий вечір!

Господар запрошує до хати, уся родина збирається подивитися на ряджених, надто ж дівчата цікаві до того, що відбувається. Незважаючи на попередню «рекламу», «Меланка»  ходить по хаті й робить шкоду, наприклад, може сміття розкидати або посуд поперевертати. Господині знають цей звичай, тому уважно слідкують, щоб «Меланка» поводилася гарно, нічого не чіпала.

Тим часом хлопці щедрують, висміюючи поганих господинь:

А Меланка —  неробоча,

Її сорочка  — парубоча,

Як люди ідуть  на жнива,

То Маланка  — на пива!

Дівчата сміються й хвалять пісню й танці. Кожен  із ряджених показує свої здібності: щосили витанцьовує, аж поки дух заб'є. Коли нарешті щедрівку скінчено, усі  сідають до святкового столу.

Якщо «Меланкою» обирають дівчину, то ця «Меланка» значно поважніша та статечніша; вона вбирається молодою. Дівчата, щедруючи, до оселі  не заходять, а стоять попід вікнами  та співають:

Ой, на річці, на Йордані,

Добрий вечір  на Мелані,

Добрий вечір, щедрий вечір,

Людям добрим на сей вечір!

Отак колись щедрували, та подекуди й зараз щедрують [5, c. 103].

Свято Василя. Це свято Василя Великого, день обрізання Господнього, відзначається 14 січня. Ісус Христос на восьмий день після свого Різдва прийняв обрізання відповідно до старозавітного закону для всіх немовлят чоловічої статі. Після виконання обряду дитині дали ім'я, провіщене архангелом Гавриїлом в день передання благої вісті Діві Марії — Ісус.

Василь Великий  — архієпископ Кесарій Каппадокійський  — народився в 330 році в Кесарії. Його родина була дуже відомою та щиро відданою християнській вірі. Одержавши блискучу освіту в Кесарії, Василь став на шлях аскетичного життя: був читцем у церкві, а потім роздав усе своє майно біднякам й започаткував обитель для ченців. До своєї обителі він запросив Григорія Богослова, із яким потоваришував у роки молодості. Ченці в обителі жили в суворому утриманні, багато працювали, постійно вивчали Святе Письмо. Василь Великий уклав збірник правил праведного життя.

Після смерті єпископа Кесарійського посвятили в сан Василя. За часів розколу християнської церкви цей святий отець зробив дуже багато для віруючих людей, зокрема допомагав їм не втратити віру, закликав до терпіння, смирення та мужності. Він відмовив у сприянні імператору Валенту, не злякався навіть погроз смертною карою. Пізніше Василь Великий заснував два монастирі — жіночий і чоловічий, у кожному окрузі своєї митрополії утримував богадільні та будинки для прочан. Його життя — справжній зразок для наслідування.

А тепер переходимо до народних традицій цього дня. Головна людина сьогодні — перший посівальник. Перший посівальник — це перший «полазник», який приносить до оселі щастя. Відповідно до народних уявлень, дівчата щастя не приносять, тому їм посівати небажано. Деякі господині не виносять із хати «посівального сміття» від Свят-вечора до Нового року — бережуть, щоб не винести разом зі сміттям і власне щастя й долю. А коли все ж таки виносили, то обережно спалювали в саду, спрямовуючи «чудодійний вогонь» на дерева, щоб добре родили. Існує також звичай через цей вогонь стрибати — це, мовляв, гарний урожай забезпечить і очистить від усього поганого, що в новий рік із собою брати не варто.

Цього дня діти прокидаються дуже рано, бо в них  важлива справа — посівати треба. Народна традиція велить посівати спочатку в рідній оселі, а вже потім іти до чужих людей:

— На здоров'я, на щастя, на Новий рік, щоб усе родило краще, ніж торік, — жито, пшениця, усяка пашниця... Дай, Боже!

Батьки дякують  дитині за побажання щастя, обдаровують її грішми:

— Ось тобі грош — будь завжди хорош!

Потім дитина йде  посівати до найближчих родичів і  найкращих друзів. Цієї ночі за старих часів у двері стукати не прийнято було, бо люди не замикалися — посівальників  ждали.

Прослухавши посівальну пісеньку, люди дякували посівальникові й обдаровували його грішми й солодощами.

І так діти посівають  майже до обіду. Коли ж родина сідає  обідати, батько сина пригощає чарівним пирогом. Вважається, що згадка про  цей пиріг допоможе за потреби  відшукати потрібну дорогу, коли заблукаєш. Дорослі на це свято повинні пити не по одній, а по дві чарки, щоб усі люди в парі жили [8, c. 36].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Другий святвечір. Свято Водохреща

 

Другий  святвечір. 18 січня всі віруючі люди дотримуються суворого посту — нічого не їдять. Аж коли зійде вечірня зоря, тоді можна сідати вечеряти, але й тоді на стіл подаються тільки пісні страви: смажена риба, гречані млинці, вареники з капустою, узвар і кутя.

Після святкової  вечері повинні «прогнати» кутю —  на вулиці б'ючи палицею в причільний кут, примовляють щось на зразок:

Утікай, кутя, з  покуття,

Узвар, іди на базар,

Паляниці, залишайтесь  на полиці,

«Дідух» —на  теплий дух,

Щоб кинути кожух.

За переказами, ще запорозькі козаки кутю проганяли  на Січі, але в дуже своєрідний спосіб — зчиняючи стрілянину.

Коли на дворі  запанує темрява, родина виносить із дому Дідуха й спалює в садку або  десь в іншому місці — «пускає  на теплий дух». Ці магічні дії відображають прощання з зимою, спалення зими й  закликання весни. Попіл зі згорілого Дідуха зазвичай розкидують по городу — на добрий урожай.

Цього дня прийнято святити в церкві воду, причому  посуд, призначений для свяченої води, прикрашають квітами, щоб Бог  оберігав від різних негараздів. У  деяких регіонах України господині  замішують на свяченій воді рідке тісто й цим тістом малюють на стінах дому й інших господарських будівель хрести «від злих сил». Господар дому окропляє свяченою водою всіх, хто є присутнім в оселі, при цьому супроводжує свої дії приблизно такими словами: «Дай нам, Боже, і на той рік діждати!» Далі слід так само окропити господу — усе, що в домі й навколо дому. Наймолодший син або донька мають свої обов'язки цього дня: мусять узяти три пироги й, ідучи за батьком, надкусити один із пирогів у передпокої, другий — у коморі, а третій — надворі. За старих часів свяченою водою малювали хрести навіть на хліборобському знарядді, окроплювалася худоба.

Після цих магічних дій родина сідає за стіл і з'їдає святкові пироги, дякуючи Богу за те, що вже має, і благаючи про милосердя  й надалі. Решту вечері віддають свійським тваринам. По вечері всі члени сім'ї кладуть використані ложки в одну тарілку (миску тощо), а поверх них слід покласти хліб — на добрий урожай. Якщо зранку чиясь ложка буде знайдена перевернутою, значить, на хазяїна цієї ложки наступного року чекає тяжка хвороба або навіть смерть.

За народними  повір'ями, у цей день слід засвітити  рано лампу, щоб кури добре неслися, до того ж не можна голосно кликати птицю, щоб злі сусіди не почули й не наврочили. Дівчатам дозволяється в цей вечір ворожити, а дітям — щедрувати. Кожна дитина з ватаги щедрувальників носить із собою оберемок ліщини, щоб на знак подяки господарю вручити гілочку. Господар же має обдаровувати щедрувальників пригорщею вівса, намоченою у воді. У деяких регіонах України хлопці щедрують виключно під вікнами дівчат на порі, а якщо домівку з незаміжньою дівчиною обминули, це натяк на те, що їй ще зарано дівувати, вона ще мала.

Дуже давніх часів сягає вірування, що на це свято  тварини говорять людською мовою, але  підслуховувати ці розмови в жодному разі не можна, бо за таке Бог покарати може.

Свято Водохреща. Це свято, що відзначається 19 січня, має й іншу назву — Богоявлення. Може виникнути закономірне запитання: чому Богоявленням названий не день народження Ісуса Христа, а саме цей день. Відповідь проста: справжній день не той, у який Христос народився, а той, у який він хрестився й освятив воду.

На відміну  від багатьох інших свят, що поєднали традиції народні й церковні, це суто християнське свято, воно прийшло  до нас із запровадженням християнства.

Коли Ісусу  Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана  Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий  виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на плече його опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді.

До речі, усі  більш-менш значні церковні свята супроводжуються  освяченням води. Уперше людина занурюється  у святу воду під час хрещення, зазвичай невдовзі після народження.

Таким чином  людина «оновлюється» для майбутнього  достойного життя. Свячена вода неодмінно  має бути під час освячення  храмів, жилих і господарських  будівель, а також усіх предметів, що використовуються під час богослужіння. Свячена на Водохреще вода має  вживатися натще. Вважається, що саме за цієї умови вона має найбільшу силу. До магічних властивостей свяченої води відносять здатність гамувати пристрасті, відганяти від оселі злих духів, дарувати хворому одужання часто навіть від невиліковних хвороб. Деякі священики переконані, що не існує ліків, кращих за святу воду.

За тиждень  до свята чоловіки вирубують із річкового  льоду хрест великого розміру, обливають  червоною фарбою або й просто буряковим  квасом. Так само з льоду вирубують  престол побіч хреста. Завершують святкову композицію соснові або ялинові гілки у вигляді арки — це «царські врата».

А в день свята  зранку відбувається церковне урочисте богослужіння. Після богослужіння вся  громада зі співами йде до зробленого на річці льодового хреста, несучи церковний хрест. Попереду зазвичай іде хор, потім — священик, а за ним — громада. У кожної людини в руках — якийсь посуд, щоб набрати святої води, яка має величезну цілющу силу.

Якщо по дорозі до річки перед процесією пролетять  горобці, то рік нещасливий для дітей буде, якщо граки — для молоді, а якщо гуси, то, найімовірніше, наступного року літні люди важко хворітимуть.

На берегу річки, знову ж таки біля льодового хреста, відбувається ще одне нетривале святкове богослужіння, потім священник занурює  в річкову воду (в ополонку) хрест під спів хору «Во Йордані хрещуся тобі, Господи...». Ось тепер вода вважається освяченою, і люди набирають з ополонки у принесений із собою посуд свячену воду. Після всіх процедур громада повертається додому. За народними віруваннями, коли священик опускає хрест у ополонку, з річки вистрибує нечиста сила, і гуляє вона землею до тої пори, поки якась жінка не випере в річці білизну. Господині не квапилися повертати нечисту силу у воду — хай побільше її загине від сильних морозів. За легендою, на Водохрещення вода в річці на якусь мить перетворюється на вино.