Історія благодійності

Історія благодійності  

  Історія української благодійності – складова і невід’ємна частина національного минулого. Її витоки та поширення нерозривно пов’язані з етногенезом і культурогенезом в Україні й особливо з прийняттям християнства (988 р.). З утвердженням останнього та заснуванням церковної організації поширилося цілеспрямоване опікування знедолених і немічних. Релігія стала рушійною силою розвитку доброчинності, яка визнається нормою християнської моралі й втіленням чеснот справжніх її представників. У середні віки та нові часи церква і зокрема монастирі були центрами соціальної допомоги знедоленим і незаможним, виконуючи три основні функції: забезпечення нужденних грошима й натуральними продуктами (милостиня), а також лікування та навчання. 

  Така благодійність церкви, крім релігійних мотивів, обумовлювалася відповідними постановами. Так, уже Церковний статут 996 р. покладав опіку хворих, інвалідів, жебраків й інших соціально незахищених категорій населення на духовенство, визначивши десятину на утримання монастирів, церковних храмів і лікарень та притулків при них. Не випадково в сучасних словах “сестра милосердя” й “брат милосердя” збереглася пам’ять про те, що першими людьми, які присвятили себе благородній справі догляду за знедоленими, були ті, хто прийняв чернецьку обітницю.

Благодійна діяльність є  давньою моральною і гуманістичною  традицією. Вона виникла в умовах первісної доби, коли йшло формування людського суспільства, становлення  основних соціальних інститутів. Це підтверджується  відомостями з багатьох наук: історії, археології, антропології, етнології, філософії. Ще Ч. Дарвін підкреслював, що людина зберегла ще з далеких  часів деяку інстинктивну любов  і співчуття до своїх близьких [2, 19].

Уже в первісному суспільстві  почали формуватися різні норми  взаємної допомоги, які значно вплинули на розвиток людського суспільства. Відносини взаємодопомоги, почуття жалю до хворих і немічних були помічені у неандертальців.

Взаємодопомога, підтримка, прояв гуманності стосовно близьких – все, що потім стало  називатися благодійністю і милосердям, було однією з головних рис людей, які жили у родоплемінному суспільстві. Видатний російський мандрівник В.К. Арсеньєв, описуючи побут і традиції мисливців  з племені удеге на Далекому Сході, відзначав: "Увага до чужих інтересів, до чужої нужди у цьому племені  також розвинені, як і турбота  про свою родину" [4, 13].

З виникненням класового  суспільства і давніх цивілізацій  у Давньому Єгипті, Китаї, Індії поняття  гуманності, людяності, милосердя, благодійності  наповнюються новим змістом і  входять до складу моральних кодексів усіх релігій.

Ці ідеї можна знайти у  мислителів Давнього Єгипту, у соціальній етиці Конфуція і Лаоцзи, Будди  і Заратустри.

У давніх єгиптян  існувало уявлення про благодійність  як безкорисливість і допомогу тим, хто її потребує. Писемні джерела  Давнього Єгипту донесли до нас слова  вельможі Піопінахта: "Я давав  хліб голодному, одягав голого", а  у "Повчанні Птахотепа" говориться: "Не будь зажерливим по відношенню до своїх родичів, благання бідних могутніші  за силу" [1, с.183-184].

Традиція допомоги літнім, хворим, інвалідам, дітям, людям, які опинилися в біді і не можуть самостійно упоратися з нею, –  це невіддільна частина моральною  культури, суспільних норм усіх цивілізацій. Вони існували до становлення національних і світових релігій, але з виникненням  останніх увійшли органічною частиною в морально-етичні системи всіх релігій.

Подальший розвиток ідеї благодійної  діяльності надобули у християнстві. Християнство, яке з'явилося в  епоху кризи Римської імперії, скористалося у своєму вченні про благодійність  елліністичними ідеями про гуманне  ставлення до людини. Як підкреслював К.Каутський, християнство "розвинуло  мораль, яка стоїть вище античної, оскільки принесла із собою піднесену гуманність, нескінченне співчуття, яке однаково розповсюджується на все, що носить людський образ, на нижчих і вищих, на своїх і чужих, на ворогів і друзів".

Перші християнські общини, які діяли в Римській імперії, випрацювали нове уявлення про благодійність. Першоджерелом тут є новозавітні  заповіді, особливо Нагорна проповідь  Христа, в якій уславлюються смирні, милостиві та миротворці (Матф., 5,5; 5,7; 5,9).

У своїй останній промові  в Ієрусалимському храмі Ісус Христос говорить, що в Царство  Небесне попадуть перш за все ті, котрі були милосердні до людей, які  потребують допомоги (Матф. 25, 31 - 40).

Благодійність виражає  найважливішу ідею християнства: Бог  є Любов, Боговтілення – щире милосердя. Ідеалом моральної особи стає людина милостива, чиста серцем, миротворець, здатний навіть ворогів своїх любити і не чинити опір злому. Принцип любові, милосердя та благодійності підіймається тут над агресивністю і злом.

Ідея благодійності та милосердя стала центральною  в ученні батьків і вчителів християнської  церкви протягом усієї її історії. Найбільш повно ця ідея проявилася в благодійній  діяльності християн. Перші християни  роздавали хліб голодним, приймали вигнанців, які рятувалися втечами, не розпитуючи звідкіля вони з'яявилися і не цікавлячись їх національністю, соціальним станом і поведінкою. Відносини  дружби і братської любові, які  лежали в основі стосунків перших християн, сприяли зміцненню общин, які зазнавали переслідування з  боку адміністрації цезарів.       

Ідеї благодійності, милосердя, співчуття і допомоги немічним увійшли  органічною частиною у віровчення ісламу. В ісламі милість і благодійність  розглядаються як найважливіші якості – атрибути самого Бога. Головна  книга ісламу – Коран вимагає  від мусульман проявляти благодійність  і милосердя по відношенню до всіх слабих, беззахисних, тих, хто потребує допомоги – до рабів, сиріт, літніх, мандрівників, боржників. У ній передбачено  цілу систему заходів, які привчають  людину ділитися навіть самим необхідним з тими, хто виявився у скрутному становищі, починаючи від подання до щорічного "очищеного податку" на майно правовірних, збирання від якого йде у фонд підтримки тих, хто потребує допомоги. Протягом сторіч релігійні общини, а в ісламських державах і спеціальні чиновники суворо наглядають за виконанням цих приписань.

Суспільний розвиток вносив свої корективи у зміст понять "благодійність", "милосердя". Історично вони змінювались, як змінювались  масштаби та форми благодійної практики. Але незмінним було розуміння  того, що інколи такі біди та лиха трапляються  з людиною, яким не кожний може самостійно протистояти і не до кожного в  потрібний час доходить турбота  держави. Тому їм необхідна допомога доброчинців з боку тих, хто у  змозі (матеріально чи духовно) добровільно  здійснювати благодійництво.

Однак у народній свідомості та мові завжди зберігалося поняття  і термін "благодійність", що характеризує вищий прояв людського жалю, поєднує  у собі жалість, співчуття з активною, діяльною любов'ю до ближнього. Вона пов’язана зі ставленням особи до скрутної ситуації, до фізичних і розумових недоліків і слабкостей іншої людини з бажанням допомогти їй. За В.І. Далем, благодійність – це "сердечність, співчуття, любов на справді, готовність робити добро кожному" [3, 327].

Благодійність є важливою складовою частиною милосердної  діяльності, спрямованою на надання  матеріальної допомоги тим, хто її потребує. Це добровільне і безкорисливе передавання  грошей, майна, послуг бідним. Синонімом  цього слова є філантропія. У  західних країнах її звичайно називають  каритативною діяльністю (від латинського  caritas – любов до ближнього). Ознайомлення з перебігом найбільш видатних подій в історії кожної країни під кутом зору благодійності переконує, що всі реформи, якісно нові перетворення протягом віків готувались і протікали під безпосереднім впливом і за активної участі людей патріотично налаштованих, здатних на самопожертву заради свого народу, які нехтували своїм благополуччям і особистою вигодою.

Що ріднить благодійників  X – XXI століть, виступає в їх діях і вчинках провідним мотивом? Безперечно, це любов до Вітчизни і рідної землі, прагнення знати свою історію та примножувати її добрими справами, це глибоко гуманістичні почуття і готовність до жертовності в ім’я людського блага.

Благодійна діяльність церкви

Середньовічна концепція бідності є носієм протиріч: з однієї сторони  пропагується потреба відмови від  багатства; з іншої – необхідність подавати милостиню.

Слід відзначити, що убогість не зажди  мала негативну оцінку, яку ми їй присвоюємо сьогодні. Християнство, релігія  переслідуваної меншості, довгий час  було релігією бідних. Злидарі та інші обездолені у середньовіччі мали статус “святенності”, бо давали змогу  багатіям заробити собі порятунок завдяки  благодійності, здійснюваної щодо цієї верстви населення.

Про необхідність опіки над нужденними християнська церква говорила здавна. Так, відомі постанови Ельвірського собору 306 р. і Антіохійського собору 341 р., де єпископату було дано право  розпоряджатися на свій розсуд майном церкви на потреби благодійності.

Допомагали тим, хто потребує, переважно  у неділю, коли віруючі збирались  у Божий храм. Цей день Апостолом  Павлом був вказаний як найбільш відповідний  справі благодійності.

Церква не обмежувалась лише проповідями  про необхідність милостині, вона прагнула на ділі допомогти обездоленим. Так, до чверті церковних прибутків використовувалось  з культовою та благодійницькою  метою. Зміцнення церковної системи  призвело до того, що роздавання хліба  і складання списків убогих стали  прерогативою церкви.

Нею організовувались і фінансувались  інститути допомоги: лікарні, притулки. Слід відзначити благодійницьку діяльність св. Василія (329-379 рр.), єпископа в Кесарії  Капподійській, який створив біля воріт  міста притулок для перестарілих, госпіталь, богадільню для хворих і  калік. Джерелом для організації  благодійницьких закладів слугували  як церковні прибутки, так і приватні пожертви парафіян. Госпіталь, організований  св. Василієм відіграв функцію прототипу  для створення монастирських  лікарень у Західній Європі. Статут монастиря, при якому він знаходився передбачав порядок опіки і лікування  хворих, навчання медичній справі та ін. Проте перші монастирські лікарні  відзначались дуже низьким рівнем догляду  за хворими. Лікування “постом і  молитвою, яке було у них провідним, рідко досягало своєї мети. Крім того, в періоди епідемій лікарні  при скупченні хворих перетворювались  у розсадники небезпечних захворювань, що легко передавались від одного до іншого. Не випадково ці заклади  називались “будинками страждань”.

Об’єктом турботи католицької  церкви стали і бездомні. Так, у 542 р. в Ліоні був відкритий особливий  притулок, що називався “Божим Будинком”, де працювали як монахи, так і  добровольці із міщан (2, с.102).

Церкві належить одна з перших теоретичних  настанов у галузі суспільної опіки. У 1100 р. Римська церква видала зібрання канонічних законів із теорії і практики благодійності.

У Х-ХІ ст. активну роль у процесах підтримки вразливих верств населення  відігравали чернечі ордени, які  являли собою своєрідний суспільний благодійницький інститут, де на практиці реалізовувались ідеї милосердя  і допомоги ближньому. Так, Іоніти, Лазаристи  надавали допомогу хворим, а Бегарди  і Алексиани брали на себе нелегкі  обов’язки допомоги тим, хто перебуває  на порозі смерті, здійснювали їх поховання, Треніторії турбувались про викуп  полонених.

Важливим явищем стало виникнення чернечих орденів, що ідеалізували бідність. Проте епідемії, війни та інші біди змінили ставлення до неї, бо держави потребували робочої сили, активних людей для економічного будівництва. Поступово сформувались два погляди на убогість. З одного боку, бідняки сприймались як деградовані, неповноцінні, навіть небезпечні істоти ; що провокувало до них репресивні заходи та дискримінаційні програми. З іншого боку, до обездолених проявлялось співчуття.

Церква здійснювала поряд із соціальною підтримкою функцію формування теоретичних підходів до проблем  допомоги і опіки через осмислення найважливіших християнських догматів про милосердя. Особливого поширення  набули праці Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Федора Студита, Афанасія Александрійського  і багатьох інших представників  “морально-повчальної літератури”. Роботи деяких мислителів церкви виявили великий  вплив на становлення суспільної свідомості у питаннях допомоги, підтримки  і опіки. Відмінною рисою даних  творів було те, що вони були призначені як для “говоріння з кафедри”, так  і для книжного вживання.

Інтерпретація і коментування християнських  текстів висвічували проблеми соціальної справедливості, співчуття, милосердя  та любові до ближнього.

Милосердя в християнській  ідеології проповідників

Василій Великий суть милосердя  вбачав у співчутті пригнобленим, які зазнали бід більших ніж  ті, що мали б випасти на їх долю за вчинену ними провину. Він вважав, що треба турбуватися про людей, які з великого багатства впали  у крайню бідність, а також про  тих, хто маючи міцне здоров’я, став хворим. Григорій Богослов конкретизував  ідеї своєї школи, надав їй характеру  практичного служіння: “Будь для  нещасного Богом”. Однак милосердя, благодійність у ставленні до ближнього передбачають певні завдання для того, хто творить милостиню. Григорій Богослов розрізняв благодійність вищу і нижчу. До вищих благодіянь, що приносить користь душі, відносив закони пророків, учителів, пастирів і т.д. До нижчих благодіянь – принести їжу, ліки, перев'язати рани, поговорити про своє становище і терпіння.