Історія благодійності

Ідея античної змагальності, яка  наближала античну людину до гармонії душі і тіла, в християнській ідеології  у Григорія Богослова отримала іншу інтерпретацію: “Заслужи перевагу перед  ближнім твоїм тим, що ти за нього  більш благодійний”.

Твори проповідника Іоанна, якого  прозвали Златоустом за його ораторські здібності, представлені найбільш повно  і об’ємно із всіх творів церковного змісту. На його думку, людина найбільше  повинна навчатись милосердю, адже воно і робить її людиною.

Дещо своєрідно Іоанн Златоуст трактує проблему соціальної справедливості. Він виходить із принципу суспільної корисності: “Ми всі маємо потребу  один в одному: бідний в багатому, багатий у злидареві, той, хто  нічого не має, у тому, хто подає  милостиню .”. Принцип суспільної корисності Іоанн Златоуст трактує як Божу мудрість. Він вважав, що в акті милосердя  немає меж. Жорстокість, а отже, і  несправедливість проявляються і тоді, коли милосердя поширюється тільки на певне коло суб’єктів. На його думку, робити добро і подавати милостиню  треба навіть язичнику.

Що стосується самої милостині, то вона є способом позбутися хвороби  духовної і ран гріховних. Бог  велів подавати милостиню не дише. щоб наситилися бідні, але щоб  і ті, хто подає, могли заслужити  собі нагороду. У більшій мірі милосердя  необхідне другим, ніж першим.

У своїх підходах Іоанн Златоуст виділяв два рівні допомоги: милості  духовні і тілесні. До милостей тілесних він відносив: напоїти спраглого, одягти голого, відвідати ув’язненого, прийняти в дім мандрівника . Духовні  милості – навчити істини і  добру, молитися Богу за ближнього і  т.д. Таким чином, християнські теологи  ІV ст. розглядаючи вищі або духові милості, передбачали необхідність виховання людини. На їх думку, допомога ближньому не повинна зводитись до милостині: шматка хліба, одежі, ліків. Підтримка вищого порядку зводиться, безперечно, до прищеплення моральних якостей, прагнення служити Богу.

Християнські мислителі вважали, що людина – особливий світ, оскільки створений за “образом Божим”. Людській природі притаманна схильність до добра  і прагнення до нього. Вони розглядали людське тіло як вмістилище душі. Найвищим у душі є розум, що відкриває шлях до пізнання Бога. Душевні здібності  необхідно не тільки виховувати, але  і спрямовувати до досягнення істинної, вищої мети, оскільки, за словами  Василія Великого, в реальному  житті здібності людини стають “добром  чи злом” в залежності від їх застосування в конкретній ситуації. (1, 98).

Іоанн Златоуст у справі виховання  радив звертатись до божественної суті в людині, перш за все до моральності. Внаслідок такого підходу він  осуджував застосування у вихованні  методів авторитарного тиску, примусу, віддаючи перевагу пораді, застереженням. На першому місці, для нього, як і  для багатьох інших мислителів, стояла, моральна мета виховання, призначення  педагога-християнина полягало в  тому, щоб навчати любові до ближнього (1, 99).

Іоанн Златоуст показав приклад  того, як наставнику слід звертатися до особистості кожного учня і слухача. Він вважав, що необхідно бачити кожного учня окремо, а не масу, будувати свою мову образно, дохідливо, емоційно, конкретно, наочно розкриваючи зміст  того, що вивчається. При цьому головним джерелом знань була, безперечно, Біблія.

Благодійність як головна ідея християнства

Перші християнські общини, які діяли  в Римській імперії, випрацювали  нове уявлення про благодійність. Першоджерелом тут є новозавітні заповіді, особливо Нагорна проповідь Христа, в якій уславлюються смирні, милостиві та миротворці (Матф., 5,5; 5,7; 5,9).       

У своїй останній промові в Ієрусалимському  храмі Ісус Христос говорить, що в Царство Небесне попадуть перш за все ті, котрі були милосердні до людей, які потребують допомоги (Матф. 25, 31 - 40).       

Благодійність виражає найважливішу ідею християнства: Бог є Любов, Боговтілення – щире милосердя. Ідеалом моральної особи стає людина милостива, чиста серцем, миротворець, здатний навіть ворогів своїх любити і не чинити опір злому. Принцип любові, милосердя та благодійності підіймається тут над агресивністю і злом.       

Ідея благодійності та милосердя  стала центральною в ученні батьків  і вчителів християнської церкви протягом усієї її історії. Найбільш повно ця ідея проявилася в благодійній діяльності християн. Перші християни роздавали хліб голодним, приймали вигнанців, які рятувалися втечами, не розпитуючи звідкіля вони з'яявилися і не цікавлячись їх національністю, соціальним станом і поведінкою. Відносини дружби і братської любові, які лежали в основі стосунків перших християн, сприяли зміцненню общин, які зазнавали переслідування з боку адміністрації цезарів.               

Ідеї благодійності, милосердя, співчуття  і допомоги немічним увійшли органічною частиною у віровчення ісламу. В  ісламі милість і благодійність розглядаються як найважливіші якості – атрибути самого Бога. Головна книга ісламу – Коран вимагає від мусульман проявляти благодійність і милосердя по відношенню до всіх слабих, беззахисних, тих, хто потребує допомоги – до рабів, сиріт, літніх, мандрівників, боржників. У ній передбачено цілу систему заходів, які привчають людину ділитися навіть самим необхідним з тими, хто виявився у скрутному становищі, починаючи від подання до щорічного "очищеного податку" на майно правовірних, збирання від якого йде у фонд підтримки тих, хто потребує допомоги. Протягом сторіч релігійні общини, а в ісламських державах і спеціальні чиновники суворо наглядають за виконанням цих приписань.       

Навіть фрагментарне ретроспективне розглядання історико-культурних умов і традицій благодійності та милосердя  показує, що вони є загальнолюдськими цінностями, які мають глибокий моральний і гуманістичний зміст, пов’язаний зі становленням духовності людини. Благодійна практика виникла задовго до появи організованих релігійних і держаних структур, а з появою останніх  стала одним з важливих напрямків їх соціальної політики, спрямованої на забезпечення стабільності суспільних структур, запобігання соціальних конфліктів. Із часом ця діяльність набула релігійного звучання. Вона закріплена в канонах і заповідях усіх релігій. Милосердна благодійна діяльність завжди була однією із найважливіших сфер діяльності релігійних організацій різних напрямків. Християнством – православним, католицьким, протестантським; мусульманством, іудаїзмом та іншими конфесіями накопичено величезний досвід благодійної діяльності, який обчислюється багатьма століттями.        

                                       Перші_богадільні 
          Організована соціальна опіка з’явилася спочатку в Сирії, а потім розповсюдилась по всьому візантійському світу. Наприклад, один єпископ в Сирії утримував госпіталь для жінок, які бідували. У Римі до III століття було зареєстровано більше 1500 осіб, які отримували подаяння, в основному це були вдови. Місто було розділене на частини, і благодійну діяльність в кожній з них контролювали сім дияконів. Відомо також, що св. Василій Великий вважав своїм обов’язком піклуватися про розвиток благодійних інститутів в Каппадокії. Біля 372 року він заснував перший великий благодійний центр під назвою “Василіас”, де була лікарня, приміщення для догляду за прокаженими, кімнати для мореплавців і постійний персонал, до складу якого входили лікарі та ченці. Перші християни в Єрусалимі продавали свою власність і на гроші, які були зібрані таким чином, годували і ховали бідних, сиріт, літніх людей та в’язнів. 
          Богослужіння в Древній Церкві не було відірване від служіння суспільству. Диякони в Східній Церкві відповідали за соціальну опіку, літургійне і пастирське служіння, учительство, і поховальну дияконію. Соціальна діяльність Церкви швидко набула організаційних форм. Щодня в Єрусалимі всім нужденним та знедоленим роздавали їжу та одяг.

Уявлення про милосердя, допомогу нужденним і любов до ближнього знайшли своє втілення у найдавніших релігійних книгах.  
       Вони висвітлюють образ ідеальної людини, яка дотримується ряду правил, що витікають із основного принципу служіння ближньому. Серед них – жертовна любов, що має на меті полегшити біль та переживання інших. Ця висока любов приносить страждання, оскільки втягує людину у складні проблеми, закликає, незважаючи ні на що, допомогти іншим. Яскравими прикладами такої любові можуть служити Ісус Христос, який віддав життя за відкуп людських гріхів; Будда, котрий дав клятву присвятити себе порятунку всіх живих і відчути їх страждання як власні.  
       Другим правилом служіння ближньому є віддача і роздавання – віддаючи іншому щось вільно, без будь-яких умов, допомагаючи іншому нести його тягар, людина отримує значно більше, ніж дала: “Кожному, хто в тебе просить – подай, а від того, хто твоє забирає, – назад не жадай... Давайте – і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою мірою міряєте, такою відміряють вам” (Євангеліє відСв.Луки).  
       Наступним правилом є милосердя і гостинність. Давати милостиню бідним і проявляти гостинність – це якості, які схвалюють усі релігії. В індійських джайністів у “Кундакунді” стверджується: “Милосердя – не залишитися байдужим до голодного, нещасного і постаратися полегшити їх страждання”.(8,35).  
       У той же час допомога біднякам у священних книгах (текстах) уособлюється із принесенням жертви Богу або вищим святим. “Коли Господь полюбить людину, він посилає їм дар у вигляді бідняка, щоб той міг здійснити благодіяння для бідного” (Іудаїзм). “Якщо хто полегшить долю потребуючого, Аллах полегшить долю того в цьому світі і в майбутньому” (Іслам).  
       Найбільш широка картина милосердя і любові до ближнього розгорнута у Новому заповіті. Ісус Христос закликає людей складати собі скарби на небі. “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються та викрадають.  
       Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій – там буде й серце твоє” (“Євангелія від Матвія”).  
       Зрозуміло, що складання скарбів на небі передбачає любов до ближнього, праведні вчинки – виявлення допомоги тим, хто її потребує.  
       Доля самого Ісуса, що постраждав за гріхи інших і загинув заради їх спасіння людей, дає ще одне правило служіння ближньому – прощення і примирення: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує...” (“Євангеліє від Матвія”).  
       Крім Біблії, ідеї благодійності, допомоги потребуючим знайшли своє відображення і в Корані. Так, в його другій главі говориться: “Благочестиві ті, хто вірить в Бога, в останній день, в ангелів, в Писання, в пророків; з любові до нього дають з майна свого ближнім, сиротам, бідним, злидарям, на викуп рабів”.  
       Таким чином, у релігійних текстах знайшов втілення ідеал людини, що прагне до досконалості. Серед рис такого ідеалу – благодійність, яка полягала в роздачі милостині, харчуванні убогих, допомозі сиротам, вдовам.  
       Поширення християнства сприяло виникненню принципово нової форми виховання – християнського виховання. Для нього були характерні особлива увага до особистості людини, її душі, пріоритет віри над знаннями, наукою; нерозривний зв’язок освіти з моральним вихованням; усвідомлення виховної ролі праці і важливості здійснення з ранніх років трудового виховання.  
       Важливо відзначити вироблене християнством нове ставлення до праці, тісно пов’язане з ученням про моральність. Добре відомі слова апостола Павла: “Хто не хоче працювати, той не їсть”. Дітям слід прививати повагу до праці, почуття радості від неї Така оцінка ролі праці в житті людини була цілком новою для початку першого тисячоліття н.е.  
       Сильний вплив на культурний і духовний розвиток усіх християнських народів виявив Новий заповіт, в основі якого лежить Євангеліє. В перекладі з грецької – “блага вість”. Четверте Євангеліє є зібранням повістей про життя і вчення Ісуса Христа. У ньому не тільки викладена нова мета виховання, але і шляхи її досягнення. Новий заповіт включає 27 книг, написаних різними авторами (найбільш відомі Матвій, Марк, Лука, Іоан, Петро і Павло). В основі їх педагогічних ідей лежить вчення про любов до всіх людей як шлях до порятунку: щоб досягти спасіння і йти по шляху самовдосконалення в напрямку християнського ідеалу.  
       У перші століття нашої ери зберігалася практика виховання і книжного навчання мандрівними учителями, тепер уже християнами. Сам Ісус Христос також був мандрівним учителем, чиє завдання полягало в проповіді нового вчення про людину та Бога.

Державний діяч Стародавнього  Риму Гай Цильній Меценат, який жив  у І сторіччі до н.е., підтримуючи  та всіляко допомагаючи людям  мистецтва, увічнив своє ім’я, зробив його загальним. Послідовників цього  діяча й почали називати «меценатами». Але є найвищий зміст меценатства - покровительство людині взагалі, піклування про бідних, людей похилого віку, хворих, підтримка тих, хто не в  змозі допомогти собі сам.  
Християнська любов до звичайної, пересічної людини, проникнення її турботами, любов до рідного краю та батьківських домовин – ось що надихало меценатів минулих часів. Справжня благодійність не вимірюється величиною, не потребує нічого взамін. Вона міститься у самому вчинку та добрій волі того, хто безкорисливо дає. І це навіть не вчинок, а стан душі. Благодіяння – у ній. «По їхніх плодах пізнаєте їх», – сказав Господь. 
У Києві традиції благодійництва та меценатства були надзвичайно міцними з давніх-давен. Це повелося ще з часів великого князя Володимира, який у 989-996 рр. побудував перший кам’яний храм Київської Русі – церкву Богородиці Десятинну та призначив на її утримання десяту частину власних прибутків. Київ прославився не тільки своєю державною історією, не тільки святинями християнства, а й благодіяннями своїх громадян.  
Киянка Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству власну садибу на Подолі, поклавши цим початок Києво-Могилянській академії; гетьман Петро Сагайдачний піклувався про добробут Братського монастиря та його школи; митрополит Петро Могила відроджував стародавні Десятинну та Василівську церкви; гетьман Іван Мазепа прикрасив величними храмами Печерськ та Поділ; полковник Михайло Миклашевський заснував Георгіївський собор Видубицького монастиря... Це тільки кілька славетних імен меценатів далекого минулого.  
У пізніші часи на приватні пожертви створювались та утримувались притулки для людей похилого віку та немічних, лікарні для бідних, нічліжні притулки для бездомних, будинки працелюбства для безробітних, відкривалися гімназії, школи та дитячі садки, споруджувались храми та громадські будівлі. До загальної скарбнички з однаковою вдячністю приймалися копійки робітничого люду, рублі міщан та дрібних чиновників і тисячні внески купців та підприємців.

Благодійна діяльність княгині Єлизавети 
            Одним з визначних прикладів православного служіння є благодійна діяльність великої княгині Єлизавети. У 1909 році в Москві вона заснувала Марфо-Маріїнську жіночу обитель і сестринство. Обитель швидко перетворилася на процвітаючий духовний і добродійний центр, що складався з лікарні і лазарету для бідних і безробітних. Сестри також відвідували хворих вдома. Тільки в 1913 році лазарет надав безкоштовні медичні консультації для 11 тисяч хворих. Аптека безкоштовно або за низькою ціною забезпечувала ліками, а їдальня готувала щодня до 300 безкоштовних обідів і доставляла продукти в сім’ї робітників і одиноких матерів. Було відкрито сирітський будинок, при якому готували дівчаток до вступу в сестринство або до санітарної служби. Марфо-Маріїнська обитель проводила велику просвітницьку діяльність: були відкриті бібліотека, недільна школа, регулярно читались лекції для народу, як правило, духовного характеру.

Вплив християнства на розвиток благодійності

Зародження благодійності в  Київський Русі пов'язане з прийняттям християнства. Київський князь Володимир  Уставом 996 р. офіційно зобов'язав духовенство  займатися суспільною опікою, встановивши  десятину на утримання монастирів, церков, богаділень і лікарень. Протягом багатьох століть церква і монастирі  залишались центрами соціальної допомоги старим, убогим та хворим. Сам князь  Володимир був для народу взірцем  співчуття та "істинним батьком  бідних". Спадкоємці князя наслідували  його приклад. Володимир Мономах  так висловив обов'язки князя по відношенню до бідних: "Будьте батьками сиріт; не залишайте сильним губити слабких; не залишайте хворих без  допомоги".

             Коли середньовічні руські князівства прийняли візантійське християнство, соціальна відповідальність Церкви була сприйнята як її складова частина. За прикладом Візантії монастирі створювали соціальні організації. У Київській Русі особливо піклувалися про літніх людей та жебраків. “Жебрак був для благодійника найкращим богомольцем, молитовним заступником, душевним доброчинником...”, — говорив історик Ключевський. 
           Прп. Сергій Радонезький прагнув пов’язати містичну і соціальну задачі Церкви і наполягав на необхідності активної ролі Церкви у відповідь на зовнішні загрози. Прп. Іосиф Волоцький підкреслював, що однією з реформ соціальної діяльності монастирів є допомога нужденним. Сам преподобний під час великого голоду годував більш ніж 70 тисяч осіб. 
           Церква не завжди користувалася підтримкою царської влади. Петро Великий скасувавши патріаршество, прагнув усунути Церкву від соціальної роботи. Катерина Велика закрила майже половину монастирів, в результаті цього значно зменшилось число монахів. Це мало згубні наслідки для Росії, де монастирі були практично єдиними культурними і благодійними центрами. Але соціальна діяльність Церкви не припинилася, і до XIX століття вона набула нових форм. Протягом XIX століття значення благодійної і просвітницької діяльності Православної Церкви поступово зростало. Почалося відродження традиційних православних братств і сестринств.

Православні братства

           Традицію братств можна розглядати як особливу і характерну форму православної дияконічної діяльності, що з’явилася, в основному, на терені слов’янських земель. Засновані спочатку як добровільні спілки духовенства і мирян для протидії латинському прозелітизму і захисту Православія в XVI столітті, ці братства вели широку добродійну та місіонерську діяльність з метою протистояння діям католицьких церков. У XIX столітті швидко зросла кількість православних добродійних організації. До кінця століття благодійністю займалася майже кожна парафія столиці. Однією з таких добродійних організацій було Товариство Олександра Невського, яке в 1905 році налічувало 75 тисяч членів, мало школи, проводило публічні лекції і утримувало дияконські організації. Ця робота була спрямована, перш за все, на надання медичної допомоги і охорону здоров’я, створення благодійних їдалень, притулків для сиріт, а також боротьбу з таким негативним явищем, як пияцтво. Деякі парафії навіть створили свої власні товариства взаємодопомоги. 
              У Росії існували “відкрита” і “закрита” системи допомоги. При “закритій” системі опіка здійснювалась в стінах монастирів, де злидарів, хворих і перестарілих одягали і годували в богадільнях. Відкрита система для здорових людей. Такі убогі виживали за рахунок милостині, по можливості відробляючи свій хліб посильною працею.  
       Монастирська система опіки в Росії істотно відрізнялась від існуючої за часів Київської Русі. Починаючи з ХIV ст. (другої половини) і відбувається об’єднання земель навколо монастирів. Пов’язано це зі зміною характеру монастирського управління починається переорієнтація життєдіяльності монастирів, які тепер ставлять перед собою, передусім, розв’язання господарських завдань. Це перетворює монастирі у самостійні феодальні вотчини. Монастирі-вотчини замінили ктиторські монастирі, які засновувалися князями та єпископами. Останні розвивалися понад 200 років і заклали основи “пансіонної” системи підтримки для чоловіків і жінок, коли новий чернець, зробивши певний майновий внесок, отримував у монастирі довічне утримання (пансіон).  
       Інститут удів у цей час отримує правове визнання. Це дозволяло вдовам доживати віку в монастирях з гарантованим забезпеченням. Багато заможних жінок (княгині, боярині) або їхні чоловіки спеціально будують монастирі для проведення решти життя у їх стінах. Постриги у черниці стали поширеним явищем серед жіноцтва, шлях до монастиря був відкритий для жінок усіх суспільних станів.  
       Ктиторські монастирі у цей період ще існують, але знаходяться зазвичай в містах, а монастирі-вотчини розвиваються за їх межами. Їхній інтенсивний розвиток пов’язаний з тим, що на початку вони були більш відкритими помічними системами для всіх бажаючих. Вони масово скуповували землі і ставали великими землевласниками, скуповувалися цілі села і навіть міста.  
       Початок ХVI ст. в історії російської церкви відзначено боротьбою двох течій користолюбців і некористолюбців. Перші, духовним лідером яких став засновник Йосипо-Волоколамського монастиря Йосип Волоцький, різко виступали за збереження права церкви володіти землею і селянами, їх опонентами були некористолюбці, на чолі яких стояв Ніл Сорський, який разом із своїми прихильниками виступив проти надлишків кажучи “Полюби убогість і некористолюбство і смиренність”. Вони вважали, що краще подавати злидарям, ніж жертвувати церкві.  
       Оскільки церква та монастирі не могли розв’язати проблему соціальної допомоги потребуючим, відбувається зміцнення законодавства щодо державної опіки знедолених. Зокрема цьому сприяли масові лиха. Наприклад, Іван IV у боротьбі з епідеміями починає застосовувати “поліцейсько-санітарні методи”; з метою припинення їх поширення він організовує спеціальні застави.  
       За Івана IV (Грозного) закладаються традиції, коли верховна влада починає ..законодавчо втручатися у справи церкви, спочатку обмежуючи владу церкви, а пізніше і контролюючи її. Так, у Судебниках 1550 р, вперше ставиться питання про правомірність опіки церквою осіб, що не є “клієнтами церкви” торговців, міщан. Цим особам (так званим більцям) забороняється жити в монастирях і підлягати їхній юрисдикції.  
       Законодавство, що формується, тісно пов’язане з проблемами бідності, соціальної патології, державного захисту нужденних. Як охоронна грамота потерпілим від пожежі 1560 р. з’являється указ про відстрочення виплати ними боргів на 5 років.  
       У 1551 р. Іван IV скликав помісний собор православної церкви (Стоглавий собор), поставивши перед духовенством 37 питань, три з яких торкались проблем благодійності. Собор констатував жахливе поширення злидарства при практично повній відсутності відповідних заходів опіки зі сторони церкви і держави.  
       На Стоглавому соборі обговорювалась ще одна сфера благодійницької діяльності опіка полонених. Рішення про їх викуп починає реалізовуватися повною мірою лише тоді, коли з’являється Полоняничний приказ (подоба міністерства) 1668 р. Прикази стають провідною формою допомоги і захисту, а також контролю за церковним життям.  
       Особливе місце на соборі зайняли заходи з покращення моральності російського духовенства, адже чимало ченців йшли в монастир не заради спасіння душі, а заради тілесного спокою, щоб займатись пияцтвом. Турботи про моральне здоров’я підлеглих відобразились і у “Домострої” (середина ХVІ ст.), складений відомим діячем із найближчого оточення Івана Грозного священиком Сильвестром. У “Домострої” три основні частини: в першій містяться настанови відносно релігійного життя. Завдання морально-релігійного виховання повинно було стати головним для батьків, що турбувались про розвиток своїх дітей. Друга частина, присвячена сімейним стосункам, включала спеціальні настанови про необхідність навчання дітей тому, що потрібно в домашньому вжитку, і тільки потім ставиться завдання про навчання грамоті, книжним наукам.  
       Третя частина присвячена влаштуванню дому, містить господарські рекомендації.  
       Домострой закликає чоловіка і дружину, їх робітника і дітей бути чесними, не красти, ні на кого не гніватись, не пиячити, не тати зла, бути привітними і милостивими до молодших і убогих.  
       На жаль, насправді багато рекомендацій Стоглавого Собору так і залишились на папері, не отримавши практичного втілення. Більше того, величезну шкоду справі суспільного добробуту нанесла введена Іваном VІ опричина (1565-1572). Її результати жахають: пройшло спустошення сіл, до кінця ХVІ ст. не оброблялась половина земель, адже значна частина селян загинула, значна розбіглась. Чимало поміщиків, втративши селян, злидарювала.  
       Перша половина ХVІ ст. відзначена широким розвитком місцевої благодійності, зосередженої в церковних парафіях. Велика роль на місцях відігравалась церковним старостою. У його віданні знаходилась церковна скарбниця; він позичав гроші, збирав борги, допомагав неімущим хлібом і грішми, В усіх своїх діях він повинен був звітуватись перед миром.  
       Широке поширення отримала і така форма допомоги, як видача позик із церковної казни.