Текст та підходи до його дослідження. Текст як самостійний, автономний, цілісний та завершений твір мовленнєвотворчої діяльності людини с

Текст та підходи  до його дослідження. Текст як самостійний, автономний, цілісний та завершений твір мовленнєвотворчої діяльності людини став об'єктом уваги цілої низки  наук: мовознавства, психології та психолінгвістики, методики викладання мов, літературознавства та лінгвостилістики.

Теоретичне  значення цих досліджень полягає  в тому, що завдяки їм формується повніше, а отже, більш наближене  до істини уявлення про мову як про  складну багатопластову ієрархічну структуру і про її "вершину" — текст, в якому на найвищому мовному рівні взаємодіють усі нижчі. Практичне ж значення цих студій — у появі нових можливостей раціоналізації текстового матеріалу, що особливо важливо для тих, хто творить текст, хто його обробляє, і, звичайно, для тих, хто цей текст сприймає. Таким чином, текстологічні дослідження мають непересічне значення і для фахівців масової комунікації — журналістів, редакторів ЗМІ.

В останні роки все більшого поширення набуває  новий підхід до дослідження проблем  тексту — вже не вузькоспеціальний, одноаспектний, а глобальний — що не лише дає змогу глибше осягнути суть і зміст тексту, а й спонукає до перегляду сформованих положень про будову та характер змісту тексту; відкриває нові перспективи для подальшого розвитку теоретичних та прикладних галузей науки.

Новий підхід дозволяє розглядати текст як з погляду  аналізу його складових, так і  з погляду синтезу їх на вищому мовному рівні, тобто як явище, що займає самостійне місце в ієрархічно організованій мовній структурі, функції  якої пов'язані зі здійсненням мовленнєвої комунікації.

Простеживши за зміною поглядів щодо методів роботи над текстом, виявимо, що залежно  від того, як розв'язувалося питання  про складові тексту, залежав і  підхід до його розгляду.

При вербальному  — лексикоцентричному — підході  текст аналізувався насамперед як лексичне утворення з настановою, що смисл мовних утворень механічно складається із значень їх окремих одиниць.

Ті дослідники, що стоять на цій позиції, неспроможні  розрізнити поняття "смисл" та "значення", а також зрозуміти закономірності переходу одних мовних одиниць в інші.

Подальший розвиток мовознавства привів до виникнення молодограматизму, що звернув увагу на живе, усне мовлення. При такому підході головним об'єктом  лінгвістичного аналізу стало речення, яке, на відміну від окремих слів, передає закінчену думку завдяки своїй смисловій, граматичній та інтонаційній оформленості.

З огляду на це, при викладанні мов текст почав  розглядатися як низка взаємопов'язаних речень, яка лінійно розгортається. Головним методологічним прийомом став лексико-граматичний аналіз речення, котрий грунтувався на розкритті його внутрішніх залежностей, без врахування, однак, взаємозв'язку речень, що випливало з уявлень про їх "лінійність" (свідомо-порівняльний метод).

Таким чином, виходило, що проаналізувавши граматичні норми й зрозумівши зміст кожного речення, можна осягнути зміст цілісного тексту, завдяки підсвідомому сумуванню окремих сентенційних смислів. На цьому грунті виникла ідея "пасивної граматики", що прагнула розкрити зміст речення через інтерпретацію його граматичних ознак, не враховуючи, однак, граматичні та інші ознаки зв'язності між реченнями.

Структуралізм поклав в основу своєї концепції  поняття "sentence". Зусилля структуралістів, а також їхніх прихильників були спрямовані на створення моделі мови, що відображала б типові особливості структури речення, на виділення "домінантних" моделей речень та утворення з них різних варіантів — трансформ.

Підхід до мовлення як комунікативної діяльності довів, що мовленнєве спілкування треба розглядати не як обмін окремими знаками (словами, реченнями), а як обмін цілісними висловлюваннями та повідомленнями.

Діяльнісний підхід до природи спілкування спонукав учених до дослідження змісту, типології  й структури мовленнєвого повідомлення. Такий підхід відразу поставив повідомлення, тобто текст, у самий центр наукових інтересів лінгвістів, психологів і психолінгвістів, що у свою чергу спричинило необхідність перегляду та подальшого обгрунтування методичних концепцій.

Структура публіцистичного  тексту: суть і властивості. Поняття "структура тексту" нині перебуває у центрі уваги текстологів. Адже від результативності дослідження структури тексту залежить розв'язання цілої низки проблем аналізу тексту як засобу комунікації, проблем його розуміння й текстотворення.

Процес формування поняття "структури тексту" ще не завершено. І це при тому, що структура  є природною властивістю тексту. Стосовно тексту це означає, що будь-яка  теорія, яка прагне адекватно його описати, повинна відобразити його структурність.

Основними ознаками структури, як відомо, є цілісність і зв'язність. Поняття "зв'язності" як основної ознаки структури було розроблено в галузі математичних наук. Ця ознака дає змогу окреслити смислове поле тексту, тому для дослідження тексту є досить прийнятною.

Хоч поняття "цілісності" об'єкта теоретично розроблене природничими науками, проте його також можна продуктивно використати при аналізі тексту, оскільки суттєвою ознакою цього поняття є нова властивість об'єкта (у нашому випадку — смисловий зміст тексту), яка не виводиться безпосередньо лише із властивостей окремих елементів чи з відносин між ними і не дорівнює сумі їхніх властивостей.

Отже, структура  тексту — це зв'язний тип організації  смислового змісту тексту на рівні  його повної цілісності.

При вивченні структури тексту треба враховувати три аспекти: матеріальні складові структури, відношення між ними та цілісність об'єкта.

Глибинна й  поверхнева структури. Текст утворюється  певною глобальною структурою, що включає  в себе глибинну й поверхневу структуру. Ми розглядаємо публіцистичний текст, тому попередні визначення термінів "поверхнева" та "глибинна" структура стосуються насамперед цього виду текстів. Глибинну структуру містить ідейно-тематичний зміст тексту — текст постає тут як складне сплетіння суспільних відносин навколо певної глибинної проблеми, що є системоутворюючим началом. Глибинна структура тексту, таким чином, утворюється певною сукупністю намірів, що перебувають під домінуючим впливом певної прагматичної настанови.

Поверхнева  структура тексту — це лінгвістична форма вираження глибинної структури тексту. У публіцистиці вона є формально-змістовою.

Поняття "глибинна та поверхнева структури", що вже  увійшли в лінгвістику тексту, характеризуються дослідниками по-різному1. Так, скажімо, одні лінгвісти відносять ці структури до речення та словосполучення, інші ж вважають, що поверхнева структура є доступною безпосередньому спостереженню, а глибинна виводиться на основі сукупних даних.

Під глибинною  структурою розуміється певне семантичне утворення, яке є відправним пунктом при формуванні поверхневих структур. Одній глибинній структурі відповідає лише одна поверхнева структура. Їх утворення є результатом складних, різнонаправлених зв'язків, певного співвідношення ідеального змісту та матеріального носія.

Семантичний аспект тексту. Семантичний аспект мовних одиниць виявляється на трьох рівнях — віртуальному (значення мовних одиниць), контекстуальному (відносно завершений смисл синтагм і речень) і текстуальному (завершений автономний смисл цілісного тексту).

Текст будується з матеріалу мови відповідно до її норм і сам зберігає статус одиниці мови, що завершує його структурну ієрархію. Так, він має плани змісту й вираження, структурні складові, до суми яких не зводиться поняття тексту, бо він виникає як інтегральна єдність.

Оскільки текст  є єдиним засобом реалізації соціально  значимого акту мовного спілкування (мети комунікації), то він набуває  також статусу твору мовлення, що має цілісний і завершений характер.

Аспекти аналізу  тексту мають як лінгвістичну, так  і методичну значимість:

1. Аналіз і  типологія текстів з погляду  їхньої належності до певних  мовленнєвих жанрів, а також дослідження  логіко-смислових, композиційних  та структурних особливостей  різних типів текстів (художніх, публіцистичних, науково-технічних, розмовно-побутових; розповідей, описів, міркувань; повістей, оповідань, байок; статей, заміток, оглядів, фейлетонів та ін.).

2. Аналіз композиційних  особливостей різних видів тексту: заголовка, вступу (пояснення наявності  чи відсутності, визначення характеру); основної частини тексту, узагальнення, висновків і т.д.

3. Аналіз структури:  членування тексту на субтексти  (абзаци, фразові одиниці, ансамблі) і на лексико-тематичні лінії;  конфігурації дуги стягнення  тексту, що відображає динаміку  зміни текстової напруги залежно від зростання та спадання інтенсивності міжфразових зв'язків (траєкторія підйому гілки дуги, положення кульмінаційної точки, траєкторія спадної гілки).

4. Аналіз особливостей  текстосприйняття, особливостей розгортання  текстового стереотипу залежно від характеру даного тексту; рівнів розуміння тексту; критичних точок текстосприйняття.

Перенесення центру ваги на лексико-граматичну орієнтацію допомагає розкриттю лексичних  і граматичних взаємовідношень  у тексті, що забезпечує високий  рівень пізнання законів текстотворення, виявленню структурних складових тексту, особливостей його мовленнєвої форми та композиції.

Мовленнєвий аспект тексту. Зміст тексту — це функціонуюче в ньому смислове поле. Форму тексту утворюють взаємовідношення між  його компонентами, матеріальними об'єктами — фразовими єдностями, та об'єднуючими їх комплексними єдностями — фразовими ансамблями.

Одиницям усіх рівнів мови властиві свої абстрактні схеми побудови, яким вони повинні  відповідати (формули побудови слів, словосполучень, речень).

Текст — це структурована  єдність, що виражає певну систему  відношень комплексного явища дійсності. В основі побудови тексту лежить інтеграція смислів мовних одиниць, що організовуються  за певними схемами.

Мовлення, як відомо, є процесом спілкування через мову. Мовлення — це процес комунікації, а текст — результат і засіб здійснення цього процесу. Під час комунікації текст виступає як матеріальне вираження думки, з одного боку, і як результат використання мови (у процесі спілкування або самоаналізу) — з іншого.

Тексту властива подвійна належність: до мови як до схеми  взаємодій його складових і до мовлення як до результату використання його складових одиниць для спілкування. Отже, текст є синтезом мови та мовлення, мовні компоненти якого субстанційно присутні графічно або фонічно.

Форма тексту втілюється у звучанні як у матеріальному  засобі вираженні думок, а зміст  відображає перероблене у свідомості уявлення про об'єктивну дійсність.

Відрізки дійсності, які ментально відтворюються, є  означувальним тексту. Воно перебуває поза мовним знаком, тобто у мозкові людини є змістом тексту — його смисловим полем. Означальне постає у вигляді структури тексту, знаків, графіки, звуків.

Комунікативна спрямованість тексту. Комунікативна  стратегія полягає у такому розгортанні тези (основної думки), за допомогою якого не лише можна якнайкраще розкрити зміст, а й вплинути на ситуацію.

З цим пов'язані  вибір загального композиційного типу, прийомів подачі фактів та їх висвітлення, загальної тональності викладу. Комунікативна стратегія зумовлюється цільовою настановою й відображається у плані або в тезах підготовленого мовленнєвого твору.

План тексту, незалежно від того, чи передбачає він підготовку його написання, чи конденсує  зміст прочитаного (почутого), насамперед передає смисл тексту, його логічну основу.

Ще в середині 50-х років нашого століття, підсумовуючи результати психологічних експериментів, академік А. А. Смірнов писав: "...основною характерною особливістю групування матеріалу, яка спостерігалась у  наших піддослідних, було смислове групування тексту. Матеріал розбивався на частини не за зовнішніми ознаками, а за його смисловим змістом. Основою об'єднання була єдність "мікротеми", яка пов'язувала між собою окремі думки тексту"2.

Наведене спостереження  свідчить про значимість точної послідовності викладу будь-якого матеріалу. Така послідовність має три види: 1) дедуктивна послідовність (від загального до часткового); 2) індуктивна послідовність (від часткового до загального); традуктивна послідовність (від рівного до рівного). Усі ці види суджень будуються на об'ємних зв'язках понять.

Види логічної послідовності тексту. Кожний з трьох  видів логічної послідовності викладу  має свої переваги. Дедуктивна послідовність (від загальних підпорядковуючих понять до понять підпорядкованих і взаємопідлеглих) характеризуються особливою жорсткістю та систематичністю, завдяки чому добре проглядається загальна схема взаємовідношень понять, місце і роль кожного елемента загалом, забезпечується висока доказовість та логічність викладу. Дедуктивний виклад економний і ємкий, тому він звичайно має місце в навчальних, наукових та ділових текстах.

Індуктивна  послідовність (від підлеглих та взаємозалежних понять до підпорядковуючих загальних) широко використовується для  пояснення складних питань при емпіричному рівні пізнання, у науково-популярній літературі, в лекціях, у публіцистиці тощо.

Висновки та судження автора при індуктивному розгортанні  тексту мають обгрунтований і  очевидний характер, легко розуміються  і сприймаються.

Індуктивний спосіб викладу дозволяє жвавіше передавати реальний хід думки, шлях пізнання зі всіма його складнощами й помилками.

Ще ширше  застосовується у текстах масової  комунікації традуктивна послідовність  елементів: рух викладу від причин до наслідків або навпаки, від минулого до теперішнього, від простого до складного, від відомого до невідомого, від подібного до відмінного, від фактів одного порядку до фактів іншого, виділення, аналогії та зближення, використання контрасту та ін. — усе це допускає вільне залучення у текст емоційно-риторичних (художніх) структур, тоді як два інших способи викладу зорієнтовані на раціонально-логічні структури.