Текст та підходи до його дослідження. Текст як самостійний, автономний, цілісний та завершений твір мовленнєвотворчої діяльності людини с

Жанрово-стилістична  класифікація текстів. У публіцистиці, зокрема таких її жанрах, як нарис, репортаж, фейлетон, критичні замітки, полемічні статті, велике значення мають емоційно-риторичні структури. Раціонально-логічні ж структури домінують у жанрі передової статті, інформаційної замітки, огляду тощо (табл.).

Очевидними  є близькість та деяка спільність (у структурно-стилістичному відношенні) текстів публіцистики з художньою та науковою літературою.

Отже, у межах  кожного із функціональних стилів можна  виділити тексти, в яких домінують  раціонально-логічні структури, а  також тексти, в яких виклад трансформується  включенням емоційно-риторичних структур, що спричиняє зміну композиційно-стилістичних параметрів тексту і тим самим створює новий жанр, новий тип мовлення.

Механізм утворення  тексту. У процесі мовленнєвого спілкування  відбувається обмін повідомленнями та висловлюваннями (тобто текстами й субтекстами), у складі яких мовні одиниці — звуки, склади, морфеми й слова, синтагми й речення — є лише будівельним матеріалом. Авторові важливо знати механізм утворення з вихідного інформаційного матеріалу закінчених висловлювань і повідомлень у процесі їх реалізації в конкретних умовах спілкування.

Повідомлення  — це цілісний, зв'язний, завершений за смислом, структурований, автономний та цілеспрямований твір мовлення, що реалізується у конкретних умовах спілкування.

Висловлювання — це зв'язний, відносно автономний та закінчений за смислом, структурно оформлений компонент  повідомлення, що виконує в його складі часткове комунікативне завдання.

Мовний матеріал — це фонетичні та лексико-граматичні явища, побудовані відповідно до норм даної мови і поєднані одне з одним, також відповідно до цих, у процесі утворення висловлювань та повідомлень.

Повідомлення, на нашу думку, не можуть утворюватися безпосередньо  з мовного матеріалу. Їхня структурно-смислова організація передбачає безумовне формування т.зв. проміжного прошарку — висловлювань (субтекстів), які щодо повідомлення (тексту) є його безпосередніми складовими (БС).

Як мовний матеріал, так  і окремі компоненти тексту (тобто  висловлювання) набувають своєї  справжньої значимості, своєї реальної комунікативної цінності лише у складі тексту, в якому їхнє власне віртуальне значення стає текстовим значенням, а характер поєднання всередині речень і між ними визначається загальнотекстовою побудовою.

Основний лінгвопсихологічний  принцип комунікативної стратегії  — постійне нарощування напруги. Воно може бути екстенсивним й інтенсивним.

Екстенсивне підвищення напруги полягає в групуванні фактів і положень: ефективні факти  йдуть за менш ефективними, сильні докази розміщуються після слабких і т.д. Інтенсивне підвищення напруги пов'язане з такою побудовою мовлення, коли кульмінація відчувається, наближена до кінця. У такому разі мовлення організовується динамічним співвідношенням зав'язки, кульмінації та розв'язанням конфлікту (розв'язки). Цим, на наш погляд, і визначається композиційно-стилістична єдність мовлення, завершеність викладу.

У публіцистичному  творі автор звичайно:

- описує ситуацію, здійснює постановку питання;

- показує те, що повинно бути, на його думку, насправді, до чого він прагне;

- пропонує шляхи  й засоби, які ведуть до мети.

За зовнішньою формою такий текст може бути суто інформаційним (об'єктивний виклад фактів). Проаналізуємо для прикладу структуру  статті Є. Судака "Наскільки реальна  українсько-турецька співпраця" ("Українське слово" від 26.02.1998 р.

Напрямок думки  є прямолінійно-послідовним: через  низку конкретизацій до висновків  про панування "доволі небезпечного застою", який гостро суперечить первісній  тезі про "приреченість" України й Туреччини на співпрацю. Цим автор підсилює враження читача про незадовільний стан українсько-турецьких відносин. Узагальнення журналіст будує за допомогою емфазиса "не завадило б", підсилюючи таким чином експресію через узагальнення. Парадоксально те, що автор прагне підкреслити значення суперечності. Отже, як бачимо, використавши цей композиційно-стилістичний прийом, автор досягає стильової виразності та змістово-логічної послідовності тексту, чим спонукає читача діяти цілеспрямовано — шукати вихід з проблеми, що назріла.

Усі види суджень  грунтуються на об'ємних зв'язках  понять. Тому, на нашу думку, судження —  це насамперед упорядкована послідовність  елементів, що складають обсяг поняття. Думається, що при складанні плану  потрібно витримати єдину основу поділу. Ця основа дозволяє із множини предметних зв'язків, різноманітності відношень реальної дійсності відібрати певне, цілісне, необхідне в даному разі, а також забезпечує жорсткість та визначеність при групуванні матеріалу. Отже, логіка ідей повинна відображати логіку розвитку явищ.

Послідовність розкриття теми залежить від характеру  відношень між поняттями. Розрізняють  поняття тотожні (по-різному характеризують один і той же предмет), протилежні (обсяги не збігаються, зміст одного заперечує зміст іншого, зберігається можливість середнього варіанта), суперечливі (також не збігаються обсяги, зміст одного заперечує зміст іншого, але без збереження можливості середнього варіанта), співвідносні (обсяги не збігаються, зміст одного визначається змістом іншого, але послідовність викладу не регламентують), підпорядковані та підпорядковуючі (обсяг одного входить в обсяг іншого, допускається індукція та дедукція), підпорядковані третьому (обсяги не збігаються, входять в обсяг загальнішого поняття, допускається вільна послідовність, індукція чи дедукція щодо загальнішого поняття), поняття, що перетинаються (частковий збіг обсягів, допускається рух викладу від спільного до відмінного і навпаки).

У минулому правила  та прийоми побудови тексту пропонувала  класична риторика, яка характеризувалася, по-перше, практичною спрямованістю, конкретністю визначень та рекомендацій; по-друге, стрункістю та цілісністю теорії, що грунтувалась на використанні досягнень логіки, психології та граматики для організації мовлення — а отже, тексту.

Риторика охоплювала всі сторони красномовства —  від розробки матеріалу до техніки  мовлення. Особлива увага приділялася  доказовості мовлення. Були окреслені  типи логічних ходів — т. зв. місця  — докази "від людини", "від  місця дії", "від часу", "від  способу", "від визначення", "від роду", "від виду" та ін.

Особлива роль відводилася загальним місцям, які  служили для емоційного підсилення доказів (наприклад, міркування щодо поваги до людини, до законів, до держави та ін.). Притаманні всім типам мовлення загальні місця не були закріплені за певними контекстами.

Аргументи поділялись на природні (наприклад, свідчення очевидців) й штучні (встановлення логічного  зв'язку між різними фактами). Для  аргументованого розгортання теми служили опис, зображення факту, події.

Опис міг  бути послідовним, поширеним або  стислим залежно від цільової настанови. У мовленні виділялось чотири частини: вступ, виклад, доведення (або  розробка) та висновки. Якщо ж мовлення, окрім усього, ще й деталізувалося, то до названих частин додавалось визначення теми, спростування доказів опонента, відступ. Як прийом використовувалася деталізація. Вона, у свою чергу, створювала враження повноти, вичерпності теми та емоційно-психологічної напруги викладу.

Поверхнева  структура як засіб сприйняття тексту. Текст — це сукупність мовленнєвих дій, здійснюваних для досягнення певної комунікативної мети. Комунікативний намір автора виявляється у різних композиційно-мовленнєвих формах (повідомлення, опис, міркування), що є формами мислення й служать для оформлення тексту.

Ці форми  відображають структуру процесу  мовлення, типи та способи зв'язку елементів  думки між собою і думок  одна з одною, причому кожна з  них перебуває у діалектичній єдності зі своїм об'єктивним змістом, який існує у двох видах: конкретний і структурний (Якубова Н.А., 1985).

При створенні  тексту конкретний зміст детермінує вибір лексичних одиниць мовної системи, а структурний зміст  визначає синтаксичну організацію  тексту, тобто характер зв'язку окремих  речень та елементів структури всередині кожного речення.

Дослідниками  виявлена певна стереотипність різнорідних  структур, що мають високий ступінь  обов'язковості вживання тих чи інших  мовних одиниць. Це пояснюється повторюваністю певних ситуацій, типових для публіцистики. Подібна тенденція властива не лише лексичному та синтаксичному оформленню текстів, але й принципам їх композиційної впорядкованості.

Для реципієнта є важливим те, що мовні одиниці (лексичні й синтаксичні, а також явища  композиційної впорядкованості), що вживаються у тій чи іншій ситуативній формулі, характеризуються високим ступенем передбачуваності.

Реалізуючи  свій комунікативний намір, автор створює  цілісний текст як смислову єдність, яка має єдину структуру, визначену  комунікативним задумом. Отже, на нашу думку, для реципієнта важливо адекватно задуму автора осмислити цю структуру, елементи якої перебувають в ієрархічному взаємозв'язку. Ця нерівнозначність проявляється як у більших композиційних частинах тексту, так і в надфразових єдностях, і в окремих висловлюваннях. Вершиною цієї ієрархії є домінуючий комунікативний задум автора, реалізації якого підпорядковується зміст усього тексту.

Таким чином, умовою осмислення будь-якого тексту як цілого можна вважати вияв і розуміння  кожного з його структурних елементів, що є відносно самостійними і завершеними. Окрім цього, розмежування елементів композиційної структури виконує певне смислове навантаження, бо композиційно-смислове розгортання змісту відображає процес становлення смислу (Славгородская Р. В., 1983).

Суттєве значення для процесу осмислення має кожна з композиційно-мовленнєвих форм (опис, розповідь, міркування та його різновиди — пояснення, доказ, обгрунтування), що можуть бути присутніми в будь-якому публіцистичному тексті. Як і весь текст загалом, вони мають у своїй композиційній структурі вступ, основну частину та кінцівку. Ці форми відіграють роль орієнтирів, на основі яких виконуються важливі для розуміння перцептивно-осмислюючі дії.

Першим досить суттєвим орієнтиром при сприйнятті письмового й усного повідомлення є  заголовок, який у редукованій формі виражає основний зміст тексту. По суті, заголовок має двоїсту природу, яскраво виражений ремо-тематичний характер, бо він спрямовує увагу реципієнта на те, що буде викладено потім, і водночас на те, що вже виражено у заголовку. З одного боку, заголовок змушує реципієнта залучати власний досвід для проникнення у смисловий зміст певних смислових частин тексту та їх семантичну ієрархізацію — будучи прогностичним чинником. З іншого боку, заголовок як явище рематичного характеру змушує реципієнта знаходити інформацію, що стосується вказаної у ній теми. Таким чином, заголовок (і підзаголовки) дають змогу реципієнту частково передбачити зміст тексту й цим сприяють його осмисленню. Отже, ці функції заголовка забезпечують явище рецепції.

У вступі до повідомлення звичайно вказується мета повідомлення та даються вихідні дані про предмет  мовлення. Початком можуть бути або  запитання, або спонукальні речення, які виконують контактно-установну  функцію. Осмислення вступної частини  повинне стати відправним пунктом для осмислення наступних частин тексту. Причому ця композиційна частина тексту будується максимально лаконічно й узагальнено, з використанням атрибутивних словосполучень, поширених означень, підрядних означальних речень і т. д. (Васильев Ю. А.), що вимагає від реципієнта напруженої уваги.

Найважливішу  інформацію містить основна частина, якій притаманні динамічність, розгорнутість  і зв'язність. Смислова цілісність тексту при цьому проявляється у повторенні певної термінологічної лексики, часто з використанням переструктурування (наприклад, іменник повторюється у формі дієслова). Зв'язність мовлення проявляється, зокрема, і в семантиці речень (насамперед у межах надфразної єдності), з якої складаються всі композиційні частини тексту, у тому числі і висновки.

У висновках  коротко підсумовуються основні  положення викладеної інформації, у  зв'язку з чим вона відрізняється  від інших частин лаконічнішим змістовно-насиченим  викладом.

Наступним елементом  поверхневої структури тексту є  абзац. Він має особливу структурно-семантичну організацію, що проявляється у таких елементах, як зачин, розробка й завершення. (Для публіцистичного тексту характернішим є двочастинний абзац, що складається з ключової або основної фрази, яка виражає головну думку абзацу, й коментуючої частини.)

Усі частини  абзацу виконують одне завдання —  утворюють темо-рематичний ланцюжок, реалізуючи таким чином мікротему  даної частини тексту. При зміні  мікротеми, що визначається смислом  відрізка, темо-рематичний ланцюжок переривається, вказуючи на межі надфразної єдності.

Ознаки абзацу є орієнтирами для осмислення інформаційних повідомлень. Будучи надфразною одиницею тексту, надфразна  єдність характеризується смисловою, комунікативною та структурною єдністю. Тому її елементи йдуть один за одним у порядку, що визначений смислом відрізка. Тобто одне речення може стати смисловим центром, а решта будуть тільки уточнювати, поглиблювати його. Водночас кожне речення є структурним і смисловим елементом тексту, тому що в ньому є "дане" й "нове", що необхідно виявити при осмисленні тексту.

Орієнтиром  виділення "даного" і "нового" в реченні при сприйнятті усного повідомлення служать інтонаційні  засоби. Наприклад, синтагма теми та її смисловий центр відзначаються  тривалішою паузою, а для реми є  характерним логічний наголос зі швидким пониженням теми після нього (Югинов В. И., 1980). Таким чином, інтонаційні засоби служать великою опорою в осмисленні повідомлення.