інноваційний потенціал

 

1.3. Розвиток організаційних форм реалізації інноваційних процесів за кордоном

 

Для того, щоб обрати найбільш раціональну та ефективну форму  організації інноваційної діяльності, необхідно розуміти, що представляє собою те чи інше підприємство інноваційного типу.

Так, мале інноваційне підприємництво пов'язане з процесами формування нових фірм у межах старих компаній, створення ризикових фірм, фірм-інкубаторів.

Нові форми в межах старих компаній утворюються шляхом виділення для цих цілей фінансових коштів, забезпечення умов для роботи власних спеціалістів та залучення кращих спеціалістів із інших фірм. Як правило, материнська компанія володіє 80% нової фірми. Часто материнська компанія робить нову фірму своєю власністю. В такому варіанті співробітники мають право впродовж кількох років на придбання пільгових акцій. З часом материнська фірма отримує можливість викупити всі акції [15].

Дослідження світових економічних процесів свідчить, що політика, орієнтована на підтримку розвитку малого інноваційного підприємництва, дає відчутне збалансоване економічне зростання. Державна підтримка інноваційного підприємництва сприяє реалізації всіх потенційних можливостей, які мають саме суб'єкти цього сектору підприємництва [21].

Найбільш поширені форми  інноваційних структур у ряді країн  світу відображені в табл.1.2.

 

Таблиця 1.2

Форми інноваційних структур у різних країнах  світу [25]

Країни	Організаційні структури інноваційного процесу
США	Мережа технологічного капіталу (МТК) технополіси, науково-технічні парки, квазіризикова форма організації  корпорацій, малі інноваційні фірми, науково-дослідні консорціуми та організації, бізнес-інкубатори, науково-технологічні центри, науково-інженерні центри, спільні промислово-університетські дослідні центри, венчурні фірми
Німеччина	Науково-технічні парки, малі інноваційні фірми, науково-дослідні консорціуми, венчурні фірми, технополіси
Франція	Технополіси, технопарки, малі інноваційні  фірми, науково-дослідні консорціуми, венчурні фірми, центри передачі технологій
Японія	Японська корпорація розвитку досліджень, технополіси, науково-технічні парки, малі інноваційні фірми, науково-дослідні консорціуми та організації
Велика Британія	Британська технологічна група, технополіси, малі інноваційні фірми, науково-технічні парки, венчурні фірми, науково-дослідні консорціуми
Канада	Технополіси, науково-технічні парки, малі інноваційні фірми, венчурні фірми, науково-дослідні консорціуми

 

Для реалізації інноваційних проектів, які пов'язані зі значним ризиком, створюються венчурні фірми – ризико фірми.

Венчурні (від англ. venture – ризикувати) фірми – переважно малі підприємства в прогресивних з технологічного погляду галузях економіки, що спеціалізуються у сферах наукових досліджень, розробок, створення і впровадження інновацій, пов’язаних із підвищеним ризиком [4].

Венчурні фірми відіграють важливу роль в економіці країни. Вони сприяють підвищенню науково-технічного рівня виробництва, динамічності усього господарського комплексу, ефективному використанню праці фахівців високої кваліфікації, розвитку їх творчого потенціалу. Ці фірми є генераторами принципово нових ідей, на основі яких відбуваються потужні науково-технічні зрушення. Малі венчурні фірми з допоміжних структур науково-технічних комплексів національної економіки більшості індустріально розвинутих країн перетворилися на важливу ланку загальної системи реалізації державної науково-технічної політики.

Найбільш ефективною організаційно-економічною формою інтеграції науки і виробництва в усьому світі, як і в Україні, за останні роки стали територіально-виробничі та наукові комплекси – технопарки.

У країнах з розвинутою ринковою економікою ще з кінця 60-х  років минулого століття на державному рівні почала проводитися політика підтримки малого бізнесу, головним чином, шляхом забезпечення задовільних умов «інноваційного клімату», внесення елементів інноваційних взаємовідносин між державою та малим бізнесом. В основу такої державної політики покладено ідею повного забезпечення фірм усім необхідним для їх становлення (за винятком стартового капіталу), яка знайшла своє відображення в організації «інкубаторських програм».

Тільки у Європі діє  більш ніж 200 бізнес-інкубаторів, тоді як до 1980 р. їх було лише 10.

Отже, бізнес – інкубатор це організаційна структура, метою якої є формування сприятливих умов для стартового розвитку малих підприємств через надання їм певних послуг і ресурсів [19].

Основними цілями створення бізнес-інкубаторів  є:

• створення нових фірм, а точніше - допомога підприємцям-початківцям;
• технічно-адміністративне обслуговування (пошта, Інтернет, телефон, факс, офіс – секретар тощо);
• управлінські консультації з ведення бізнесу (з бізнес планування, юридичних, податкових та інших питань) – економічні та інвестиційні (послуги бухгалтера, фінансиста, економіста, маркетолога, пошук інвесторів, залучення кредитів, створення кредитних союзів);
• навчальні (тренінги, курси перепідготовки, навчання за програмою загального менеджменту й інших економічних дисциплін, необхідних для ведення бізнесу);
• надання спеціальних послуг (транспорт, обіди і т. ін.) та проведення дослідних робіт.

"Силіконова долина" – це найкрупніший інвестиційний центр, де зосереджено кадри найвищої кваліфікації: вчені, інженери, дизайнери, програмісти, юристи, менеджери, венчурні підприємці. Слід відзначити, що на сьогодні кошти, що інвестуються компаніями, які її заснували, складають третину національних інвестицій в економіку США. Компанії "Силіконової долини" фактично володіють 10% всіх патентів, зареєстрованих у США [30].

В Європі технопарки почали з'являтися на початку 70-х років ХХ століття. Серед перших були Дослідницький парк в Единбурзі, наукові парки "Трініті Коледж" в Кембриджі, "Левен-да-Нев" у Бельгії, "Софія Антиполіс" в Ніцці та "Зона наукових і технічних інновацій та виробництва" в Греноблі. У 80-х роках ХХ століття технопарки почали з'являтися не тільки в найбільш розвинених країнах, але й в Канаді, Сингапурі, Австралії, Бразилії, Індії. Малайзії, Китаї, Японії. У світі нині функціонує понад 500 технопаркових структур: у США розташовані більше 160, у Японії – понад 50, Китаї – понад 50, Великій Британії — більше 40, у Франції – понад 50, Німеччині – більше 100, Голландії – 45, у Швеції та Фінляндії – відповідно 16 і 17, більше 50 – у Росії [18].

Організаційною формою процесу  глобального інтернаціонального поширення  нових технологій стали науково-технічні альянси. Виникли вони наприкінці 80-х  років ХХ ст. за умов поширення між фірмової кооперації у сфері НДДКР.

У спектрі організаційних форм альянси є проміжною ланкою між неформальною кооперацією і повним злиттям.

Управління альянсом здійснюється або одним з провідних членів, або спеціально призначеним координаційним комітетом. Один із парадоксів формування альянсів полягає в розширенні співробітництва корпорацій за умов жорсткості конкуренції між собою. Інтернаціоналізація інноваційних проектів – це позитивна тенденція, оскільки в результаті виграють усі: з’являються нові можливості для інновацій, швидко поширюються передові технології, раціональніше розміщуються ресурси, створюється сприятливий інвестиційний клімат [8, c.659].

Інноваційна діяльність у всьому цивілізованому світі (Європі, США, Японії) вважається ключовою для добробуту країни та її сталого економічного розвитку. Після Другої світової війни, коли у світовій економіці почався розвиток високих технологій та поширення інформаційних процесів, серед фахівців все більше зміцнювалась думка про створення нових форм організації науково-інноваційного процесу. Це було пов'язано з необхідністю втілення ефективної комерціалізації наукових результатів.

Таким чином, в Україні та в світі  принципова відмінність звичайних підприємств від підприємств, які побудовані на підставі інноваційної моделі функціонування, полягає в тому, що для перших інноваційні процеси є лише окремим випадком традиційних процесів, а для останніх, в яких наука є самостійною стадією виробництва, традиційні процеси стають окремим випадком інноваційних.

 

 

2. Проблеми вдосконалення організаційної структури інноваційної діяльності в Україні та шляхи їх вирішення

2.1. Характеристика організаційних форм інноваційної діяльності в Україні. Стан та перспективи розвитку

 

 Згідно із статтею 16 Закону України «Про інноваційну діяльність» [1] (далі – Закон), інноваційним підприємством, тобто тим, що веде інноваційну діяльність, називається підприємство (об'єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) інноваційну продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вираженні перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг. Фактично з цього визначення видно, що інноваційне підприємство – це підприємство, яке розробляє, виробляє і реалізує в Україні інноваційний продукт та/або інноваційну продукцію, які як ми вже вище зазначали, можуть бути створені лише внаслідок реалізації інноваційного проекту. Отже, на підставі норм чинного законодавства в інноваційній сфері, під інноваційним підприємством, на нашу думку, слід розуміти підприємство (об'єднання підприємств), яке реалізує в Україні інноваційні проекти та відповідає вимогам статті 16 Закону [1].

З метою визначення основних законодавчо встановлених форм реалізації інноваційної діяльності розглянемо ст. 5 Закону [1], в якій під суб'єктами інноваційної діяльності розуміють фізичних і (або) юридичних осіб як України, так і іноземних держав, осіб без громадянства, об'єднань цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів. З цього визначення, на нашу думку, очевидно, що суб’єктами інноваційної діяльності є ті суб'єкти, які щонайменше залучають цінності та фінансові ресурси в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

З логіки встановлення поняття суб’єкта процесу, на нашу думку, випливає що будь-який інший суб’єкт, який не є суб’єктом інноваційної діяльності, не може бути учасником інноваційної діяльності. Саме тому, підсумовуючи вищесказане та відповідно до норм чинного законодавства, ми вважаємо, що інноваційну діяльність реалізують суб'єкти інноваційної діяльності насамперед виконанням інноваційних проектів. В цьому випадку інноваційний проект є формою реалізації в Україні інноваційної діяльності, оскільки ніхто інший, окрім суб'єкта інноваційної діяльності, не може провадити в Україні інноваційну діяльність. Отже, існують дві основні форми реалізації інноваційної діяльності, а саме: інноваційні проекти, серед яких проекти наукових та технологічних парків; програми інноваційного розвитку (регіональні, галузеві, державні та міжнародні). В преамбулі Закону [1] зазначається, що державну підтримку одержують суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних. Фактично цією нормою закону можна додатково підтвердити правильність сформованих нами вище означень щодо основних форм реалізації інноваційної діяльності.

Як зазначено вище, інноваційний проект є однією з форм реалізації в Україні інноваційної діяльності, проте інноваційні проекти бувають різних видів. Проаналізувавши спеціальне законодавство в інноваційній сфері, а також наукову літературу з питань інноваційної діяльності, можна стверджувати, що розподіл інноваційних проектів залежно від форм державної підтримки інноваційної діяльності не застосовується. Проте використання цієї класифікаційної ознаки, на нашу думку, дає змогу чітко окреслити форми державного сприяння інноваційної діяльності за кожним окремим проектом. Кожному із розподілених інноваційних проектів притаманні певні особливі форми державної підтримки. Саме тому слід запровадити класифікацію інноваційних проектів залежно від форми державної підтримки інноваційної діяльності та виділити:

1. інноваційні проекти, внесені до Державного реєстру інноваційних проектів, зокрема пріоритетні інноваційні проекти, а саме:
• проекти, які фінансуються наданням фінансової підтримки через кошти державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів;
• проекти, які фінансуються через власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;
• проекти, які фінансуються через інші джерела, не заборонені законодавством України;
2. проекти технологічних парків, зокрема:

• проекти, яким надається фінансова підтримка за бюджетною програмою підтримки діяльності технологічних парків;

3. проекти наукових парків, зокрема:

• проекти, реалізація яких потребує державної підтримки;

4. інноваційні проекти, які реалізуються у ході виконання регіональних, галузевих, державних та міжнародних програм інноваційного розвитку;
5. інші інноваційні проекти.

Найбільшим стимулом до підвищення інноваційної активності суб'єктів інноваційної діяльності із зазначених вище шляхів реалізації державної політики в інноваційній сфері є використання фінансово-економічних важелів, серед яких: державна фінансова підтримка інноваційної діяльності; сприятлива кредитна, податкова та митна політика.

Фінансову підтримку інноваційної діяльності суб'єктів господарювання здійснює Державна інноваційна фінансово-кредитна установа (ДІФКУ), яку створив Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу виконавчої влади в інноваційній сфері та діє відповідно до [4]. При цьому, відповідно до п. 2 [5], фінансова підтримка інноваційної діяльності підприємств здійснюється на поворотній основі. Тобто надані державною кошти, призначені для фінансування інноваційної діяльності суб'єктів господарювання, підлягають обов’язковому поверненню. В цьому самому пункті зазначається, що обсяг коштів, які спрямовуються на фінансування інноваційного проекту, не повинен перевищувати 70 % вартості самого проекту.