Розвиток інформаційного простору та проблеми національної безпеки

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Українська академія друкарства

Кафедра видавничої справи і редагування

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

Розвиток інформаційного простору та проблеми національної безпеки

 

 

 

 

 

Виконали:

студенти 5 курсу

групи Рм-51

Спас Марія, Гулоян Едік

           

 

 

 

 

 

 

 

Львів – 2013

ЗМІСТ

 

Вступ ……………………………………………………………………………… 3

1. Поняття «інформаційний  простір» …………………………………………… 4

2. Стан і тенденції розвитку інформаційного простору ……………………….. 7

3. Проблеми національної безпеки. Інформаційна безпека …………………... 13

Висновки …………………………………………………………………………. 17

Список використаної літератури ……………………………………………….. 18

Додатки …………………………………………………………………………... 19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

За умов глобальної інтеграції та жорсткої міжнародної конкуренції головною ареною зіткнень і боротьби різновекторних національних інтересів держав стає інформаційний простір. Сучасні інформаційні технології дають змогу державам реалізувати власні інтереси без застосування воєнної сили, послабити або завдати значної шкоди безпеці конкурентної держави, яка не має дієвої системи захисту від негативних інформаційних впливів.

За сучасних умов інформаційна складова набуває дедалі більшої  ваги і стає одним із найважливіших  елементів забезпечення національної безпеки. Інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура та інформаційні технології значною мірою впливають на рівень і темпи соціально-економічного, науково-технічного і культурного розвитку.

Від обсягу, швидкості та якості обробки інформації значною мірою залежить ефективність управлінських рішень, зростає значення методів управління з використанням інформаційних технологій соціальними та економічними процесами, фінансовими і товарними потоками, аналізу та прогнозування розвитку внутрішнього і зовнішніх ринків. Використання інформаційних технологій визначає структуру і якість озброєнь, необхідний рівень їх достатності, ефективність дій збройних сил.

Таким чином, інформаційна безпека є невід'ємною складовою  кожної зі сфер національної безпеки, від якої залежить розвиток України як суверенної, демократичної, правової та економічно стабільної держави.

Завдяки унікальному  геополітичному розташуванню України, багатству духовної та історичної спадщини Українського народу, керуючись ідеями розвитку національного самоусвідомлення та цивілізаційної єдності української нації, Україна має стати інформаційно розвиненою державою, повноправним і впливовим учасником європейського життя, посісти гідне місце у глобалізованому світі [4].

 

 

1. ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЙНИЙ  ПРОСТІР»

 

Доба інформаційної  революції, яка внесла кардинальні  якісні зміни в життя людства  і яку прогнозували вчені, настала. Наприкінці ХХ – початку ХХІ століть  заговорили про «золоту добу»  інформації і становлення інформаційного суспільства, чи не найбільшим досягненням якого було подолання інформацією будь-яких кордонів. Завдяки глобальній комп’ютеризації, телефонізації, Інтернету інформація стала доступною кожному членові суспільства у розвинених країнах, а в перспективі стане доступною кожному.

Тема захисту і розвитку інформаційного простору вже кілька десятиліть є приводом для запеклих наукових дискусій. Вона стала об’єктом досліджень закордонних вчених: М. Кастельса, А. Моля, З. Бзежинського, Д. Томпсона, Ф. Вільямса, а з утвердженням незалежності Української держави, і вітчизняних, зокрема це праці А. Москаленка, В. Шкляра, В. Здоровеги, І. Михайліна, В. Карпенка, Г. Кривошеї та О. Гриценко [8].

Світовий інформаційний  вибух спричинив переворот у  суспільній свідомості, примусив по-новому мислити, шукати нові підходи у всіх сферах суспільного життя. Очевидне одне – в інформаційному суспільстві новий імпульс і нові якості отримала вся система масової комунікації, а надто та частина соціальної інформації, яка входить до її складу та охоплює світоглядну, духовну, естетичну, публіцистичну, побутову інформацію тощо. Безумовно ж, базовим у розумінні масової комунікації є інформаційний простір, в якому вона реалізується та розвивається.

Інформаційний простір є основою соціально-економічного, політичного і культурного розвитку та забезпечення безпеки України; являє собою сукупність баз та банків даних, технологій їх ведення і використання, інформаційно-телекомунікаційних систем та мереж, які функціонують на основі єдиних принципів і за загальними правилами, що забезпечує інформаційну взаємодію організацій і громадян, а також задоволення їх інформаційних потреб. Іншими словами, єдиний інформаційний простір – це середовище, де здійснюється формування, збір, зберігання та розповсюдження інформації і складається з таких головних компонентів:

• інформаційні ресурси (IР) – бази і банки даних, усі види архівів, системи депозитаріїв державних IР, бібліотеки, музейні сховища тощо;
• інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура;
• науково-виробничий потенціал в галузях зв'язку, телекомунікацій, інформатики, обчислювальної техніки, поширення і доступу до інформації;
• організаційні структури, включаючи кадри, що забезпечують функціонування і розвиток національної інформаційної інфраструктури;
• ринок інформаційних технологій, засобів зв'язку, інформатизації і телекомунікацій, інформаційних продуктів і послуг;
• система взаємодії інформаційного простору України зі світовими відкритими мережами;
• система забезпечення інформаційного захисту (безпеки);
• система масової інформації;
• система інформаційного законодавства [11].

Національний інформаційний  простір – це інформаційний простір, на який розповсюджується юрисдикція України. Суб'єктами національного інформаційного простору є, передусім, юридичні особи. Це: державні та недержавні інформаційні агентства; органи державної влади, інші державні і недержавні установи – через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби; державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої суспільно значущої інформації; державні та недержавні аудіовізуальні і друковані засоби масової інформації, структури, які їх об'єднують (компанії, корпорації, асоціації, спілки тощо); видавництва різних форм власності; професіональні творчі об'єднання громадян у галузях науки, літератури і мистецтва, винахідницької та раціоналізаторської діяльності, збереження й охорони історико-культурної спадщини, інформаційного обслуговування (творчі спілки, товариства, асоціації тощо); виставкові організації та центри; бібліотечні, музейні, клубні та інші культурно-просвітницькі установи, які використовуються в інформаційній діяльності; поліграфічні підприємства; інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення інформації, державні та недержавні формування, створені і зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства.

Суб'єктами національного  інформаційного простору визнаються також  фізичні особи – громадяни  України та інших країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально [4].

Національний інформаційний  простір – надзвичайно важливе  політичне поняття, яке у вартісній  шкалі соціальних цінностей можна  поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. У противному разі інформаційний простір буде використаний проти неї самої.

Отже, інформацію сьогодні треба розглядати як стратегічний продукт. Здатність суспільства та його інституцій збирати, обробляти, аналізувати, систематизувати та накопичувати інформацію, забезпечувати свободу інформаційного обміну є важливою передумовою соціального й технологічного поступу, чинником національної безпеки, однією з основ успішної внутрішньої та зовнішньої політики.

Україні важко претендувати на інформаційне домінування у світовому  інформаційному просторі, тому перед нею стоїть головне завдання не відстати, зберігаючи національну, інтелектуальну, культурну та мовну самобутність. Усе це потребує замислитися над перспективами використання новітніх інформаційних технологій та розвитку інформаційного суспільства в Україні, для чого, передусім, необхідно розробити національну концепцію та стратегію, визначити потреби і можливості щодо масового використання інформаційних технологій в українському суспільстві.

 

 

 

2. СТАН І  ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО  ПРОСТОРУ

 

Інформаційний простір  України перебуває в процесі  становлення і розвивається досить нерівномірно. Окремі його сектори (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) не відповідають стандартам розвинутих країн, зазнають подальшого скорочення і навіть руйнування; інші (Інтернет, мобільний зв'язок) – хоч і не досягли передових держав, однак виявляють стійку тенденцію до зростання.

До розпаду Радянського  Союзу на всій його території панував  єдиний комуністично-радянський інформаційний  простір, який суворо охоронявся від  будь-якої інформації, що не вкладалась у рамки панівної ідеології. З цією метою було створено систему компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. У перші роки незалежності Україна зі свого дірявого бюджету надалі фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які мали і нині, на жаль, мають антиукраїнське спрямування [1].

Як і в роки СРСР, так і до сьогодні доступ громадян до високотехнологічних засобів зберігання та поширення інформації є обмеженим; зазнає обмежень і доступність традиційних джерел отримання інформації.

Засоби масової інформації є першорядною, за значимістю для  сучасного українського суспільства, складовою інформаційного простору. Високий рівень присутності держави на ринку друкованих та електронних ЗМІ не відповідає досвіду розвинутих демократичних країн, створює можливості для маніпулювання масовою свідомістю, порушення конституційних прав громадян на отримання та поширення інформації (Діаграма 1).

У секторі друкованих ЗМІ спостерігається тенденція  до збільшення кількості періодичних видань, однак тираж газет і журналів помітно скорочується – в розрахунку на одного жителя, він вже менший від визначених ЮНЕСКО стандартів. Мінімальна кількість примірників періодичних друкованих видань на одного жителя країни має становити 100; в Україні ж у 1999 р. цей показник не перевищував 60 примірників. Для порівняння: в СРСР наприкінці 1980-х років на одного жителя припадало близько 440 примірників (з них біля 95 – видавалося в Україні). У розвинутих державах на кожного жителя припадає не менше 300 примірників друкованих періодичних видань; у Швеції та Японії, наприклад, – по 550 [5].

Падіння тиражів друкованих ЗМІ зумовлене, головним чином, низьким попитом на друковані видання, спричиненим низькою платоспроможністю населення та відносно високою вартістю видань. Остання, в свою чергу, зумовлюється високими цінами на папір та несприятливою податковою політикою в галузі видавничої діяльності. Преса стає недоступною для населення – 62,4% громадян не передплачують її взагалі.

Певне уявлення про важливість окремих ЗМІ та рівень довіри до них з боку громадян дають діаграми, на яких представлені результати опитування, проведеного соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова [5].

Масив друкованих періодичних видань характеризується перевагою російськомовної преси. Щоденний разовий тираж російськомовних газет, що реально виходять в Україні, становить майже 25 млн. примірників, україномовних – близько 16 млн., тобто в півтора рази менше.

Цікаво й те, що понад 9% друкованих видань засновано державними органами. Такий високий рівень присутності держави на ринку друкованих ЗМІ не відповідає досвіду розвинутих демократичних країн, створює потенційні можливості для маніпулювання масовою свідомістю. В демократичних суспільствах державні органи, як правило, виступають засновниками не масових газет або журналів, а спеціальних інформаційних бюлетенів, в яких висвітлюється їх діяльність. Наприклад, у Польщі залишилася, фактично, єдина державна газета «Polska Zbrojna».

Незважаючи на досить велику присутність в інформаційному просторі України недержавних телерадіомовних організацій, держава має значний вплив на його формування та відповідно – на формування громадської думки. Така ситуація зумовлена наступними чинниками. По-перше, в країні функціонує досить потужна система державного телебачення і радіо. Вона включає Національну телекомпанію, Національну радіокомпанію, державну телерадіокомпанію «Крим», Київську та Севастопольську державні регіональні телерадіокомпанії, обласні державні телерадіокомпанії, Концерн радіомовлення, радіозв'язку і телебачення, студію «Укртелефільм». По-друге, держава фактично є монополістом у наданні послуг дротового радіомовлення, яке традиційно має досить великий вплив на людей похилого віку та жителів сільської місцевості. По-третє, серед обставин, що впливають на формування інформаційного простору, вагомою є форма фінансування. Зрозуміло, що ЗМІ, які повністю або частково фінансуються з державного бюджету, будуть транслювати інформацію, що відбиває переважно точку зору органів державної влади (іноді не зовсім об'єктивну). Таким чином створюються можливості для порушення конституційних прав громадян на отримання неспотвореної інформації.

В Україні поступово  створюється конкурентне середовище, в якому функціонують електронні ЗМІ, що сприяє диверсифікації джерел розповсюдження та отримання інформації. Відбувається конкурентна боротьба за глядача, особливо на загальнонаціональному рівні. За даними інформаційного агентства RegioNews, рейтинги телеканалів є наступними: "Інтер", "Україна", 1+1, ICTV, СТБ, УТ-1, "Новий канал", ТЕТ, НТН, 2+2, "5 канал".