Розвиток інформаційного простору та проблеми національної безпеки

В інформаційному просторі України помітною є присутність телерадіомовних організацій зарубіжних країн. Програми російських телеканалів ОРТ, РТР, НТВ приймаються на всій території України, популярні в східних областях, програми польського телебачення (канали POLSAT, TVP-1 у західних областях). Наприклад, у Закарпатській області, крім місцевих телерадіокомпаній, свої програми транслюють 6 загальнонаціональних ТРО: Національна телекомпанія України, ТОВ «ТРК «Ера», ТРК «Студія 1+1», АТЗТ «Українська незалежна ТВ-корпорація «Інтер». Дві ліцензії Національної ради з питань телебачення і радіомовлення на супутникове телерадіомовлення отримала у 2006 р. Закарпатська ОДТРК («Тиса 1»). Розповсюдження загальнонаціональних телевізійних каналів у регіоні не є рівномірним. Зокрема, «ICTV», «Новий канал», «ТРК «Україна», «СТБ» мають свої телечастоти не у всіх районах області. Водночас в Ужгороді є доступними «СТБ», «Новий канал», «ICTV»; в Мукачеві – «ІСТV», «Новий канал», «Україна»; в Хусті – «ІСТV»; у Виноградові – «Новий канал». Охоплення території та населення Закарпатської області програмами трьох найбільших загальнонаціональних каналів є наступним: Перший Національний – 78,13 % або 973 тис. населення, «1+1» – 83,69 % або 1 002 тис. чоловік, «Інтер» – 73,03 % або 909,5 тис. осіб.

Водночас програми цих  телеканалів є недоступними для багатьох сільських районів [5].

 Помітною є присутність  зарубіжних мовників і в радіопросторі  України – перш за все, відомих радіостанцій, що традиційно користуються певною популярністю в Україні: радіо «Свобода», «Голос Америки», BBC. Присутність електронних ЗМІ іноземних держав (особливо російських) в інформаційному просторі України є досить високою. У Закарпатті вільно поширюють свої інформаційні продукти, фактично поза конкуренцією, 83 радіостанції трьох сусідніх країн – Словаччини, Польщі та Угорщини. З одного боку, це сприяє диверсифікації джерел отримання інформації, розвитку конкурентного середовища на ринку ЗМІ, підвищенню якості телерадіопрограм, а з іншого – створює можливості для формування суспільної думки в Україні в інтересах зарубіжних держав.

Що ж до інформаційних агентств (їх в Україні зареєстровано кілька десятків) справді впливовими на сьогодні можна вважати лише три з них: "Укрінформ", "УНІАН" та "Інтерфакс-Україна". Державне інформаційне агентство України ("Укрінформ") щоденно постачає інформацію (з них дві – англомовні) для понад 1000 вітчизняних і закордонних суб'єктів інформаційного ринку, зокрема для 300 місцевих періодичних видань. Серед недержавних інформаційних агентств впливовими є "Інтерфакс-Україна" та "Українське незалежне інформаційне агентство "Новини" (УНІАН). Їх передплатниками є практично всі центральні й переважна більшість регіональних ЗМІ. Решта інформаційних агентств має обмежений вплив на формування інформаційного простору України.

Характерною рисою діяльності українських інформаційних агентств є їх територіальна обмеженість: це агентства, які подають інформацію про Україну і їх філіали також  обмежені кордонами нашої держави. На час утвердження незалежної держави такий стан речей уже був досягненням. Україна отримала можливість самостійно інформувати громадськість та закордонні держави про внутрішні події. Однак порівняно із закордонним досвідом такі досягнення виглядають доволі тьмяно.

Справа в тому, що потужні  іноземні агентства (британське " Rater ", французькі "France press", "Galas ", американське "Associated press", російське "РИА-Новости" тощо) мають розгалужену світову мережу власних філій і великі можливості для формування громадської думки не тільки про власну державу, але й про події в інших. Образно кажучи, на події у світі ми дивимося очима "Rater" та "Associated press". Дослідження ООН показують, що близько 80 % новин формулюються в Лондоні, Парижі та Нью-Йорку [6].

В бібліотеках та архівах  України недостатньо використовуються новітні інформаційні технології, зокрема електронний пошук інформації, мережа Інтернет. Можливості бібліотек в оновленні фондів та передплаті періодичних друкованих видань є недостатніми. Бібліотеки та архіви часто розташовані в непристосованих приміщеннях, діють в умовах обмеженого фінансування. Таке становище обмежує доступ до інформації громадян, дослідників, експертів, може спричинити втрату значного масиву сучасної та архівної інформації [3].

Обсяги книгодрукування  в Україні постійно скорочуються. За даними Української книжкової палати ім. Івана Федорова, лише 1 примірник припадає на українця [2]. Для порівняння в Росії це 4–5 примірників книг, у Білорусі – 6–7, в країнах Євросоюзу він коливається в межах 12 примірників (Таблиця 1, 2).

Продовжується стрімке скорочення кінопрокату, катастрофічно зменшується виробництво кінофільмів, що свідчить про руйнування цієї складової інформаційного простору. Щорічно на ринок кіновідеопродукції України надходить близько 20 тис. зарубіжних фільмів. З трьох кіностудій України сьогодні реально працює лише кіностудія ім. О. Довженка [5].

Поширення мережі Інтернет в Україні ще не відповідає показникам розвинутих країн. Рівень насиченості й розвитку Інтернетконтенту є низьким: вітчизняний сегмент мережі Інтернет у 6–10 разів менший у порівнянні з російським. У березні 2009 року українська аудиторія користувачів Інтернету становила 11,96 млн осіб. Все ж за рахунок Інтернет значно розширюються можливості ЗМІ. Функціонування Інтернет-видань дозволяє отримувати інформацію, практично, в режимі реального часу і за дешевшу ціну.

Отже, розвиток інформаційних  технологій, що призвів до вільного потоку інформації, підкріплений інформаційною  могутністю, створив таку ситуацію у світі, коли культурна автономія багатьох націй все більше ліквідується під тиском комунікаційних впливів ззовні, головним чином з боку могутніх економік, що контролюють інформаційний ринок. Розподіл інформаційних ресурсів між державами є також глобальною проблемою, як і світовий розподіл енергетичних чи продовольчих ресурсів. Поглибленню інформаційної нерівності сприяє практика, що склалася у відносинах між високорозвиненими західними країнами і менш розвиненими в галузі надання допомоги в розвитку національних інформаційних ресурсів. Великі капіталовкладення західних корпорацій в інформаційні підприємства країн, що розвиваються поставили ці країни в ще більшу залежність від Заходу. Тому таким важливим є питання подолання цифрового розриву і визначення достойного місця України в світовому інформаційному просторі. Саме тому, для вирішення зазначених завдань необхідно:

• розширити співпрацю з провідними міжнародними організаціями з розвитку інформаційного суспільства в рамках міжнародних договорів України щодо науково-технічного співробітництва та міжнародної технічної допомоги;
• забезпечити інтеграцію освіти, науки і культури України в глобальний культурний, освітній, науково-технічний інформаційний простір;
• реалізувати в рамках міжнародних договорів України спільні проекти, які забезпечують інтеграцію України в глобальний інформаційний простір;
• сприяти розвитку партнерських відносин між державним і приватним секторами економіки в контексті розбудови інформаційного суспільства відповідно до Декларації тисячоліття Організації Об'єднаних Націй [12].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

 

 

Проблеми національної безпеки належать до найважливіших, найскладніших багатоаспектних  та інтегральних явищ суспільного і  політичного життя. У Законі України «Про основи національної безпеки України», схваленій Верховною Радою України 19 червня 2003 p., національна безпека – це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам [10].

Національна безпека  України за суспільними сферами  функціонування поділяється на такі основні види: політичну, економічну, державну, соціальну, інформаційну, науково-технологічну, екологічну, гуманітарну та військову безпеки. Детальніше розглянемо інформаційну безпеку.

Інформаційна  безпека – стан захищеності інформаційного простору, який забезпечує формування та розвиток цього простору в інтересах особистості, суспільства та держави [10]. Основні організації та установи, що здійснюють діяльність в інформаційній сфері (Таблиця 3).

На сучасному етапі  основними реальними та потенційними загрозами інформаційній безпеці  України є (Діаграма 2):

• вияви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;
• поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії. Моніторинг телеефіру засвідчив, наприклад, що протягом тижня на трьох каналах телебачення (УТ-2 разом зі Студією «1+1», Інтер та СТБ) демонструється в середньому 45 художніх фільмів (не враховуючи телесеріалів), з них до 50% – це фільми з елементами насильства;
• комп'ютерні злочинність та тероризм. Для прикладу, у грудні 2000 р., була зафіксована інформаційна диверсія проти Інтернет-провайдера «УкрНет», що мала на меті отримання інформації про поштові скриньки компанії;
• розголошення інформації, яка є державною та іншою, передбаченою законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;
• намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, поширення недостовірної або упередженої інформації;
• маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-політичних кіл;
• спроби запровадження цензури. Особливо гостро це питання постало після оприлюднення заяви колишнього офіцера безпеки М. Мельниченка, який звинуватив Президента України в протиправних діях, спрямованих на обмеження свободи слова в Україні. Непоодинокими є факти, коли журналістам відмовляють в акредитації в органах державної влади, що обмежує доступ журналістів і громадян до інформації [11].

До основних чинників, що знижують ефективність діяльності органів державної влади в сфері інформаційної безпеки належать:

1. Система державної влади, закріплена в Конституції України, є структурно надмірною і нестійкою: контроль за інформаційним простором та головні важелі інформаційної політики сконцентровані в президентських структурах, вплив Парламенту й Уряду є обмеженим.

2. В системі державної  влади України відсутні дієві  запобіжні механізми, які б  унеможливили використання державних  ЗМІ в інтересах переважно президентських структур, в т. ч. для здійснення впливу на хід і результати виборів та референдумів. Так призначення президентів національних теле- і радіокомпаній Президент України здійснює одноосібно, що обмежує можливості контролю за роботою впливових державних ЗМІ з боку Верховної Ради та Кабінету Міністрів.

3. Неефективним є управління діяльністю системи забезпечення інформаційної безпеки України, що унеможливлює стійке функціонування центральних органів виконавчої влади, які визначають і реалізують політику в інформаційній сфері. Починаючи з 1997 р., органи виконавчої влади, що забезпечують інформаційну безпеку України, перебувають у стадії перманентної реорганізації. Тривалий процес структурних змін, що практично щороку супроводжується утворенням одних державних органів, реорганізацією (ліквідацією, зміною статусу або схеми підпорядкування) – інших, не сприяє налагодженню їх стабільної й узгодженої роботи.

4. Відсутність цілісної системи інформаційно аналітичного забезпечення органів державної влади значно ускладнює прийняття ними виважених рішень, породжує конфліктні ситуації у владних структурах і в суспільстві Відсутня єдина національна система класифікації інформації, суттєвого вдосконалення потребує система стандартизації та сертифікації. В країні дотепер діють колишні радянські стандарти (системи ГОСТ), не узгоджені з міжнародним законодавством. Система статистичної звітності не забезпечує отримання достовірної інформації, що ускладнює прийняття адекватних рішень.

5. Затверджена Парламентом у 1997р. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України не виконала функцію базового документу для побудови системи забезпечення інформаційної безпеки України. Окремі важливі функції державних органів, передбачені Концепцією (основами державної політики) національної безпеки України, в інформаційній сфері не виконуються. Наприклад, у системі державних органів не налагоджено системного й постійного моніторингу та прогнозування загроз інформаційній безпеці України.

6. За оцінками фахівців, держава сьогодні може забезпечити не більше 20% інвестицій, необхідних для модернізації інформаційної інфраструктури та розвитку Інтернет в Україні. Отже, єдиний вихід – це створення державою сприятливого податкового клімату для залучення внутрішніх і зовнішніх приватних інвестицій.

7. Реалізацію Національної програми інформатизації України стримує також недостатнє організаційне забезпечення. Державний комітет зв'язку та інформатизації України, що відповідає за її виконання, не має своїх структурних підрозділів у регіонах – в обласних державних адміністраціях не передбачено створення окремих структур, які б реалізовували державну політику інформатизації регіонів, впровадження новітніх інформаційних технологій, Інтернет. Відділи комп'ютерного забезпечення обласних державних адміністрацій (2–3 особи) здійснюють лише інформаційне обслуговування цих органів.