Господарство та економична думка суспильств

Тема 4. ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА СУСПІЛЬСТВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ В ПЕРІОД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

1. Генезис та основні риси феодального господарства. Форми феодального землеволодіння.

2. Середньовічне місто. Розвиток ремесла і торгівлі.

3. Формування феодальних відносин у Київській Русі.

4. Економічна думка епохи середньовіччя.

1. Генезис  та основні риси феодального  господарства. Форми феодального землеволодіння

Феодальна господарська система була характерна для тривалого  періоду людської історії, що одержав назву Середньовіччя. У цю епоху склалася своєрідна система господарських відносин, в основі якої лежала власність феодалів на головний засіб виробництва – землю, і залежне становище робітника-селянина, що базувалося як на економічному, так і на позаекономічному його примусі. Пануючим типом господарства було натуральне, тобто таке, що виробляло усю продукцію для внутрішнього споживання, практично не вступаючи у відношення обміну.

Безпосередні  виробники –селяни – наділялися землею або у тимчасове, або у спадкове користування і обробляли її за допомогою примітивної техніки, яка належали їм особисто. За право користування землею вони сплачували власникові ренту, яка протягом середньовіччя приймала три основні форми: відробіткової, продуктової та грошової. Відробіткова – передбачала обробку протягом певного часу землі, що знаходилася у безпосередньому володінні феодала (панщина). Продуктова рента являла собою частину продукту, що вирощувався у господарстві селянина і віддавався феодалу як плата за користування земельним наділом (оброк). Грошова рента передбачала продаж селянином своєї продукції і виплату феодалу частини одержаної суми.

У Західній Європі становлення системи феодальних відносин проходило на базі двох паралельних процесів. У країнах розвинутого рабовласництва великі рабовласницькі господарства (латифундії) трансформувалися у маєтки з використанням праці напівзалежних робітників – колонів, пекуліарієв. Іншим джерелом виникнення феодалізму став розклад общинних відносин у народів і племен, що оточували Римську імперію і не знали розвинутих форм рабства – франків, кельтів, германців, слов’ян. Родова община у них поступово змінюється сусідською, у якій ділянки землі, що використовувалися окремими сім’ями, а також худоба і реманент поступово закріплювалися у їхню приватну власність. Така власність вільного селянина-общинника називалася алод і ставала джерелом майнової нерівності.

Племінні вожді, особливо воєначальники (у слов’ян  – князь, у франків – король), зосереджували у своїх руках владу і право розпорядження землею на усій території, що займав даний народ. Влада утримувалася за допомогою озброєних загонів (дружин), члени яких одержували за свою службу в управління частини території, населені селянами-общинниками, де вони збирали данину та різні повинності для себе і для верховного правителя, а також чинили правосуддя. Таке тимчасово-умовне володіння називалося беніфіцієм.

Оскільки  на службу до короля (князя) треба було з’являтися зі своїм озброєним загоном, беніфіціарій у свою чергу роздавав частки підлеглої їм території своїм прибічникам на тих же умовах. Складалася ієрархічна піраміда, у якій кожен вищестоящий був сеньйором нижчестоящого, який ставав його васалом.

Поступово тимчасово-умовне володіння закріплялося у повну  приватну власність, тобто їх власники одержували право відчуження (продаж, дарування) і право спадкоємства. Такі володіння одержали назву феодів. Паралельно йшов процес прикріплення до землі робітників-селян, яки попадали у залежність від крупних землевласників. Джерелом залежності було, по-перше, право феодала збирати податки і податі, а також здійснювати правосуддя на підлеглій йому території (право імунітету), по-друге, монополія феодалів на послуги млинів, пекарень, давилень і т. п., за використання яких селяни повинні були платити або відпрацьовувати (право баналітету). Якщо селянин не міг своєчасно розплатитися, він попадав у боргову залежність, що, як правило, закінчувалося втратою права власності на свій наділ. Тепер він одержував його від феодала вже у користування, за що і повинен був сплачувати ренту. Більш того, він не міг залишити цей наділ, будучи якби прикріпленим до нього і економічно, і юридично. Таким чином склалася система економічних відносин, в основі якої лежала приватна власність феодалів на землю («немає землі без сеньйора») та кріпосна залежність селянина-робітника, який не мав юридичного права залишити свого господаря і був зобов’язаний йому низкою повинностей.

Феодальна система  у своєму розвитку пройшла ряд  етапів. Західноєвропейський феодалізм, який вважається класичним, поділяється на ранній (V–X ст.), розвинутий (ХІ–XV ст.) і пізній (кінець XV–середина XVII ст.). У других регіонах можна виділити аналогічні етапи, хоча їхні хронологічні рамки можуть бути іншими. Наприклад, у Росії система феодальних відносин проіснувала до середини ХІХ ст.

Основою господарської  організації феодального суспільства  було феодальне помістя – сеньйорія. Це була замкнута господарча система, що виробляла всередині себе все необхідне для задоволення поточних потреб, не тільки сільськогосподарську продукцію, але й ремісничі вироби.

Земля у такому помісті  поділялася на дві частини: землі  самого феодала (домен) і селянські наділи (держання). Домен включав у себе житло феодала з господарськими спорудами, приміщеннями для слуг і челяді, а також ліси, пустищі, мисливські угіддя. Орних земель у цій частині було не багато, тому що при низький продуктивності праці селяни не могли забезпечити і власне відтворення, і панську оранку. Основна частина рілля передавалася у вигляді наділів селянам, які обробляли її, забезпечуючи власне споживання і сплачуючи феодальну ренту. Разом з тим в обов’язки селян входила обробка орних земель домену і виконання ряду повинностей.

Хоча кожна сім’я вела господарство на своєму наділі індивідуально, зберігався інститут общини. У загальному користуванні селянської общини знаходилися деякі угіддя: пасовища, луки, місця рибалки і т. і. У межах общини регулювався ряд питань господарського і суспільного життя селян: кооперація для виконання деяких сумісних робіт, розподіл повинностей, збирання податків і податей. Феодал був зацікавлений у збереженні общини, тому що через неї легше було управляти господарством: одержувати ренту, організовувати необхідні роботи, залучати рекрутів для військової служби.

Виробництво, незалежно від розмірів помістя, залишалося дрібним, здійснювалося індивідуальними знаряддями праці. Низька ефективність такого виробництва зумовлювала необхідність позаекономічного примусу (особиста залежність) як умови привласнення феодального додаткового продукту.

Незважаючи  на екстенсивні методи господарювання, прогрес у галузі сільськогосподарського виробництва поступово прокладав собі шлях, що проявлялося у розширенні площі землі, яка оброблялася, за рахунок меліорації, удосконалення знарядь праці, впровадженню трипільного сівообороту. Зростання продуктивності, що мало наслідком створення більш значного додаткового продукту, вело до розвитку більш регулярного товарного обміну. Його розширенню сприяло також і зростання потреб феодалів, яких вже не задовольняв ні асортимент, ні якість продукції, що вироблялося у їх господарствах. Після хрестових походів західноєвропейські феодали познайомилися зі східними товарами (коштовні тканини, посуд, прянощі), одержати які можна було тільки шляхом обміну. Феодали, що мають гостру потребу у грошах починають переводити своїх селян на грошову ренту. Цей процес получив назву комутації.

Щоб сплатити грошову  ренту селянин повинен був  продати свою продукцію, а для цього він повинен був мати відносну свободу переміщення. Кріпосна залежність перешкоджала цьому і ставала не вигідною. Поступово селяни одержували особисту свободу, залишаючись тільки у економічній залежності. Виникла нова форма селянського земле використання – цензова. Держатель цензиви був особисто Вільним, міг змінювати місце проживання, передавати наділ у спадщину, продавати його. За право користування землею сплачувався власнику фіксований щорічний грошовий внесок. Феодали, які мали потребу у грошах, а також королівська влада почали примушувати селян звільнятися від особистої залежності за викуп. До XV ст. у більшості країн Західної Європи кріпосна залежність практично зникла.

Але у країнах  Східної Європи (частина Німеччини, Польща, Росія) розвиток феодальних відносин пішов іншим шляхом. У силу ряду природно-географічних і політичних причин формування внутрішнього ринку тут було загальмовано, процес комутації практично не мав місця. Цьому сприяла наявність великих незасвоєних територій і їх колонізація, що потребувало велику кількість робочих рук, які закріплялися за землями, що освоювалися. Гальмувала розвиток внутрішнього ринку і політична роздробленість, яка заважала вільному переміщенню товарів, встановленню єдиної грошової системи.

У таких  умовах феодали, що потребували грошей не переводили своїх селян на грошеву ренту, а навпаки, розширяли оранку, посилювали кріпосну залежність, примушували селян виробляти продукцію, яка перевищувала внутрішнє споживання і продавати її на зовнішньому ринку. У цьому випадку включення у товарно-грошові відносини вело не до ліквідації, а до посилення кріпосної залежності. Мало місце, по виразу Ф. Енгельса, «друге видання кріпацтва».

2. Середньовічне  місто. Розвиток ремесла і торгівлі

Середньовічне господарство за своєю суттю було аграрним і натуральним. Однак повністю обійтися без обміну воно не могло, і необхідність обміну ставала тим більш настійною, чим більше розвивався і поглиблювався розділ праці. Ремісники, які були частиною господарства сеньйорії, по мірі поглиблення спеціалізації не знаходили достатньої кількості споживачів для своїх виробів і йшли туди, де попит на їхню продукцію був більшим. Такими місцями були міста.

Ранній феодалізм  обходився без міст і міського господарства, але починаючи з ХІ ст. спостерігається їх швидке зростання. Насамперед відроджуються ті міста, які були засновані що у римську епоху (Лондон, Париж, Марсель, Кельн, Неаполь). Виникають і нові міста, як правило там, де перетиналися торгові шляхи, і ставали резиденціями раннє-феодальних держав. Тут селяться ремісники, сюди тікають від гноблення феодалів селяни і міста дають їм пристанище і забезпечують свободу (по встановленому у середньовічній Європі правилу, кріпак, який прожив у місті один рік і один день, ставав вільним. «Повітря міста робить вільним» казали тоді). У містах велася активна торгівля, улаштовувалися ярмарки, виділяється окремий прошарок людей, що спеціалізуються на торговельних операціях – купці. Міста стають центрами ремесла і торгівлі. Тут формується принципово новий елемент феодального суспільства: спільнота особисто вільних людей, які своєю працею і заповзятливістю забезпечували свій добробут.

Міста виникали на землях, що належали феодалам або  церкві (яка теж була крупним феодалом) і спочатку цілком знаходилися у  їхній владі, будучи перспективним джерелом доходів. Їх обкладали податками і митом, як правило, не фіксованими, часто вони зазнавали прямого пограбування під час феодальних міжусобиць. Тому міста вели довгу і уперту боротьбу за свою свободу і незалежність. Інколи вони викупали незалежність, інколи завойовували. У боротьбі з феодалами вони часто виступали союзниками королівської влади, яка намагалася обмежити свавілля феодалів, і получали за це привілеї та вольності. Одержавши незалежність, вони ставали комунами, тобто самоврядними общинами зі своїми органами управління (магістрати, суди), уставами, поліцією. Типовим містом, що одержало самоврядування, був німецький Магдебург, тому сукупність прав самоврядного міста получило назву «магдебурзького права».

Деякі міста  у країнах, де королівська влада  була слабкою, одержавши незалежність, ставали самостійними державними утвореннями – феодальними республіками зі всіма атрибутами державності: армією, флотом, грошевою одиницею, власним законодавством. Такими були італійські міста-республіки Венеція, Генуя, Флоренція, а в слов’янських землях – Великий Новгород.

Міське господарства було об’єднанням людей, що займалися ремеслом і торгівлею. Корпоративність феодального суспільства проявлялася і у житті міст. Ремісники і торговці об’єднувалися у корпорації – цехи та гільдії.

Цехи – являли собою об’єднання ремісників однієї професії (пекарі, ткачі, черевичники, зброярі і т. п.). Спеціалізація, що активно розвивалася, приводила до зростання кількості професій. Навіть у невеликих містах було кілька десятків ремісницьких цехів, а у великих містах їх налічувалося кілька сотень. Цехова організація ремісників мала за мету колективний захист своїх інтересів і, головне, обмеження конкуренції всередині цеху. В умовах крайньої вузькості ринку ремісники працювали на заказників, яких було не так вже й багато. Якщо хто-небудь приваблював до себе замовників більш примітними виробами, інші залишалися б без засобів існування. Тому цех строго стежив за тим, щоб умови виробництва і реалізації у всіх його членів були однакові. Устави цехів жорстко регламентували весь виробничий процес. Кожному майстру дозволялося мати обмежену кількість робітників. Централізовано закуповувалася і розподілялася сировина, обмежувалася кількість продукції, що вироблялася, визначалися одностайні умови збуту (ціни, довжина та ширина прилавків тощо). Структура цеху включала майстрів, підмайстрів та учнів. На чолі цеху стояв магістр, який виконував управлінські функції. Цех мав свій герб, прапор, виступав як єдине ціле при вирішенні загальноміських проблем.

Боротьба з  конкуренцією вела до того, що майстри намагалися всіляко перешкоджати збільшенню кількості повноцінних членів цеху. Підмайстру або учню все важче було одержати право стати майстром. Збільшувався грошовий внесок, більш тривалим ставав строк навчання. Претендент на звання майстра повинен був виготовити і подати на суд майстрів цеху виріб надзвичайної якості – «шедевр» (фр. chef d’oevre – робота майстра).

Якщо  на ранньому етапі цехова організація  відігравала позитивну роль, сприяючи розвитку ремесла, підтримці якості продукції, стабільності цін, то з часом вона ставала гальмом на шляху технічних нововведень і підприємницької ініціативи.

Купці, що жили у містах об’єднувалися у гільдії, завданнями яких були: регулювання умов збиту (цін, мір ваги і довжини), спорудження складів та торговельних домів (факторій), охорона під час перевозки товарів і на ринках. Торгівля була небезпечною справою: на купців нападали пірати та розбійники, їх грабували феодали, які встановлювали непомірно високі мита та численні побори при проїзді через територію їх володінь. Об’єднавшись у гільдії, купці намагалися якось протистояти цим перешкодам.