Господарство та економична думка суспильств

Вузькість внутрішнього ринку, численні перешкоди на шляху  переміщення товарів по території країни робили більш привабливою зовнішню торгівлю. Вона теж була пов’язана з великими труднощами, але зате обіцяла значні прибутки, бо доставляли товари, яким у даній країні не було замінників.

У середні віки скрався ряд стійких напрямків  зовнішньої торгівлі, які сполучали  сухопутні та морські перевозки. Північний торговий путь проходив по морях, що омивали Європу з півночі, і з’єднував Східну і Західну Європу. З Англії і Німеччини везли тканини, вовну, залізні вироби. У зворотному напрямі з Скандинавії та Росії – рибу, зерно, деревину, хутровину. Потім товари по Рейну спрямовувалися на південь Європи, а відтіля везли сукна, вина, прянощі. У Східній Європі той же рух товарів з півночі на південь і навпаки здійснювався по торговому шляху «з варягів у греки», який проходив із Скандинавії через східнослов’янські землі у Візантію.

Торгівля по північному шляху була монополізована торговим союзом міст – Ганзою, у який у різні часи входило від 60 до 170 європейських міст. Ганза добивалася безмитної торгівлі для своїх купців, мала факторії і торгові дома, утримувала військо, що охороняло переміщення торгових караванів.

Південний торговий шлях проходив по Середземномор’ю  і зв’язував Західну Європу з країнами Сходу. З Індії та Китаю товари попадали у країни Близького Сходу по Великому шовковому шляху, який склався ще у стародавні часи. Звідси арабські купці доставляли їх у Європу через посередництво генуезців та венеціанців, які монополізували морську торгівлю у цьому регіоні. Відгалуженням Великого шовкового шляху була путь у Середню Азію, Ферганську долину, відкіля товари попадали у Візантію і на Русь. Головним предметом експорту були китайські шовкові тканини, які спеціально виготовлялися для експорту і високо цінувалися у Європі, а також предмети розкоші і прянощі. З Європи везли сукна, залізні вироби, але для європейців торговельний баланс був від’ємним і постійний дефіцит призводив до відтоку золота, якого і так було не багато.

Розвиток торгівлі потребував стабільних засобів грошового  обігу. Складність була у тому, що численні держави самі карбували свої монети, що суттєво розрізнялися змістом дорогоцінного металу. Необхідність їх порівняння породила професію міняйл, які стали попередниками спеціальних установ, що звалися банками. Банкіри не тільки обмінювали одні монети на інші, але видавали позички під відсотки. Лихварський відсоток був дуже високим, що пояснювалося, по-перше, перевищенням попиту на кредит над його пропозицією, по-друге, значним ризиком не повертання позики великими феодалами і королями. Позики часто давалися під заставу майна. Крупними лихварями були монастирі, духовно-рицарські ордени.

Потреба у повноцінних засобах обігу  призвела до появи грошових одиниць, які получили широке розповсюдження у всій Європі. З ХІІ ст. в Італії почали карбувати важку срібну монету – гроссо, яка ходила у всіх європейських країнах. У ХІІІ ст. з’являються золоті монети вагою у 3,5 грама, які в Голландії звалися гульденами, у Флоренції – флорінами, у Франції – екю, в Англії – соверенами, в Венеції – дукатами. Правда, монетарного золота у Європі було недостатньо і золотих монет явно не вистачало для обслуговування навіть не дуже широкого товарообігу. Тому основними грошовими одиницями були срібні монети. З XV ст. після відкриття у Німеччині біля міста Йохимшталь нового рудника по добуванню срібла почали карбувати німецькі талери вагою у 30 грам. Вони одержали широке розповсюдження у європейських країнах.

Усі монети потерпали  від звичайного для металевого обігу  лиха – вони стиралися, втрачали частину  своєї ваги, а інколи свідомо псувалися  шляхом зменшення в них дорогоцінного металу, що призводило до їх знецінення.

3. Формування  феодальних відносин у Київській  Русі

 

У VIII–IX ст. на землях, де жили східнослов’янські племена  полян, деревлян, дреговичей та інші, проходив процес перетворення племінних утворень у територіальні – князівства з центрами у укріплених містах. Наприкінці ІХ ст. найбільш могутні з них – Новгородське і Київське – об’єдналися під зверхністю Києва, що поклало початок створенню раннє-феодальної староруської держави – Київської Русі.

У Х ст. київські князі об’єднали під своєю владою усі східнослов’янські землі, а також підкорили і деякі неслов’янські народи. Створення держави сприяло початку формування феодальних відносин. Більшість населення були вільні селяни-общинники – смерди. Формою залежності їх від князя була данина, а також виконання різних повинностей (прокладання доріг, укріплень, утримання князівського війська, участь в ополченні). Князь часто передавав право збирання данини своїм намісникам, що стало основою формування майбутніх феодалів. Землі, якими вони управляли, поступово перетворювалися у їх спадкове володіння. Феодали, які одержали землю, різними шляхами підпорядковували себе селян-общинників, захоплювали общинні землі. Процес закріпачення проходив поступово через ряд проміжних форм залежності: закупи (люди, які опинилися у борговій залежності з-за неповернення позики – купи); рядовичі (ті, хто склав угоду – ряд – про визнання залежності від феодала взамін протегування); ізгої (люди, які втратили зв’язок зі своєю соціальною групою). Повністю залежні селяни звалися холопами.

Феодальне землеволодіння кінець кінцем оформилося у вигляді вотчини – володіння, що знаходилося у повній власності, тобто відчуженого і спадкового. Тимчасово-умовне володіння типу бенефіція у великих розмірах розповсюджено не було. Лише дрібні володіння могли передаватися в управління на началах тимчасового використання. Центром вотчини був двір, де стояли хороми господаря, житло челяді, господарські споруди. До двору примикали рілля, луки, ліси. Землю обробляли селяни, залежність яких полягала в сплачуванні ренти: відпрацьованої (панщини) або продуктової (оброк).

Головною  галуззю господарства було землеробство. Обробляли землю удосконаленими знаряддями праці: ралом з вузько лопатним і широко лопатним наконечниками, плугом. Від підсічно-вогневої системи перейшли до двопільної, а подекуди і до трипільної системи землеробства. Скотарство було менш розвинуто. Велика рогата худоба і коні зосереджувалися у маєтках феодалів, а смерди відчували в них постійну нестачу, що посилювало їхню залежність.

Значного розквіту досягло у Київській Русі ремесло. У ХІ–ХІІ ст. налічувалося більш ніж 60 ремісничих спеціальностей. Високого технічного рівня досягла металургія, ковальське та ювелірне мистецтво. Ремісниче виробництво зосереджувалося у містах, яких у староруській державі налічувалося біля 200. Іноземці навіть називали Київську Русь «країною міст». Структура міста була типовою для того часу. У центрі був замок, де розташовувалося житло князя, і де укривалися мешканці у випадку нападу ворогів. Навколо, у передмістях, жили ремісники, що селилися за професійною ознакою. Обов’язковим елементом міста був торг – майдан, де відбувалися торгові операції. У Києві функціонувало 8 ринків, які спеціалізувалися на продажі певних товарів.

Широкого розвитку досягла зовнішня торгівля. Київська Русь мала торгові зв’язки з Персією, Візантією, країнами Західної Європи. Через її територію проходив шлях «із варяг у греки».

Розвиток  торгівлі мав наслідком виникнення грошової системи. Грошовою одиницею Київської Русі були срібні злитки певної форми – гривні. Використовували також золоті монети з Візантії і арабських країн, західноєвропейські срібні монети. Гроші концентрувалися у руках купців і ставали джерелом лихварства.

В умовах натурального господарства кожна феодальна вотчина була самостійною економічною одиницею. Коли вони зміцнилися, то втратили потребу у сильній центральній владі. Посилилися відцентрові тенденції, коли феодали намагалися звільнитися від влади київського князя. Влада останнього стала слабнути, чому сприяв і занепад транзитної торгівлі, оскільки в результаті хрестових походів встановилися прямі зв’язки Західної Європи з країнами Сходу по Середземному морю. У ХІІ ст. Київська держава, яка роздиралася міжусобицями, розпалася на ряд окремих держав-князівств.

4. Економічна думка епохи Середньовіччя

 

Формування  і розвиток економічної думки  раннього західноєвропейського середньовіччя визначалося створенням нових господарських відносин, виникненням нових політико-етнічних спільнот. Економічний світогляд населення раннє-феодальних державних утворень знайшов відображення у правових документах, що являли собою кодекси законів, які регламентували економічні, соціальні і політичні відносини у цих суспільствах. Типовими у цьому відношенні були складений у V ст. кодекс законів королівства франків «Салічна правда» і звід законів Київської Русі – «Правда Руська». У них знайшло відображення формування феодальних відносин: закріплення землі у приватне володіння, майнове розшарування суспільства, захист прав власності.

В епоху середньовіччя християнство в Європі, а іслам на Сході стають ідеологічним обґрунтуванням утвердження феодальних відносин. Особливістю прояву економічної думки стає її неодмінне релігійне оформлення, чому сприяє також і монополія церкви на освіту. Інша особливість – корпоративність мислення, яка відбивала корпоративну структуру усього феодального суспільства. Індивід у ньому виступає не як особистість, а як член якої-небудь корпорації, що означало підпорядкованість і вірність загальній системі цінностей. У рамках цієї системи формується уявлення про предмет не як точка зору якого-небудь одного вченого, а як позиція групи осіб, які дотримуються однорідних поглядів, тобто школи. Приналежність до школи визначала тему досліджень, ідейну спрямованість, методи доведення. У ньому основне місце займають традиційні основи і запозичення, відтискуючи оригінальні авторські розробки й ідеї. Посилання на авторитети і цитати з учителів, серед яких, крім Священного Писання і праць отців церкви, фігурують Платон і Аристотель, є головними аргументами в суперечках. Дослідження являють собою митецькі компіляції традиційних істин, систематизацію накопиченого багажу, коментарі. Усе це – характерні риси методу, який отримав назву «схоластика» (від лат. shola – школа), широко розповсюдженого в середньовічному інтелектуальному середовищі.

Про економічні погляди схоластів можна судити з висловлень одного з найвидатніших представників цього методу – Фоми Аквінського (1225–1274 рр.), великого богослова, який написав за завданням Римського Папи роботу «Сума теології», яка узагальнює принципи католицького віровчення.

Суспільний  устрій, у тому числі його економічна складова, є результатом божественного приречення, тому існуючі господарські форми – власність, організація праці, навіть торгівля – необхідні і морально виправдані. Феодальна форма власності, система поділу праці природні і виправдують ієрархічну структуру і станову організацію феодального суспільства, як і право кожного стану на свою частку винагороди. Цьому ж завданню присвячене і вчення про «справедливу ціну». Така ціна повинна, по-перше, покривати витрати, а по-друге, забезпечувати продавцеві можливість жити у відповідності зі своїм положенням у суспільстві. Таким чином, у ціні повинний був знайти відображення соціальний статус учасників обміну, що, зрозуміло, несумісне з поняттям ціни як чисто ринкової категорії.

У період пізнього середньовіччя серед проблем, які обговорювалися схоластами, усе  більш помітне місце займають питання обміну, торгівлі, грошей. Активно  дискутується ситуація, викликана «революцією цін» і її наслідками, що свідчило про перехід до нових форм економічних відносин.

 

Цитати  та документи

Салічна правда

Титул ХХХV

1. Якщо який-небудь раб лишить життя раба, нехай господа розділять між собою вбивцю.

2. Якщо хто лишить життя римлянина, зобов’язаного платити податки, присуджується до уплати 63 солідів.

Титул LIV

1. Якщо хто лишить життя графа, присуджується до уплати 6000 солідів.

Кодекс  законів Київської Русі – «Правда  Руська»

18. Правда установлена руськои земли...

3. Аже кто убиеть княжа мужа в розбои, а головника [убийцу] не ищють, то виревную платити, в чьей верви [общине] голова [убитый] лежит, то 80 гривен...

26. А за [убийство] смерди и холоп – 5 гривен.

12. Аще кто поедеть на чюжем коне, не прошав кто, то положите 3 гривне.

34. А иже межу переореть [перепашет] любо перетес [перенесет], то за обиду 3 гривны.

50. О резе [проценте]... 55. О долзе [долге]...

90. Аже умрет смерд, то задницю [имущество] князю, аже будет дщери [дочери] у него дома, дояти часть на не, аже будут за мужемь, то не дояти части им.

91. О заднице [имуществе] боярьстеи [боярина] и о дружьнеи [дружинника]. Аже в боярах [боярин] любо дружине, то за князя задниця [имущество] не идет, но оже не будет сынов, а дчери возмутть.

107. А се уроци судебини...

112. Аже холоп бежить, а заповесть  господин, аже слышав кто или  зная и ведая, оже есть холоп,  а дасть ему хлеба или укажу ему путь, то платити ему за холоп 5 гривен, а за робу 6 гривен.

Грамота 1194 року

Я, Раймонд, милістю Божій граф Тулузький, даю в феод тебе, Гільому синьйору Монпельє, сину покійної герцогині Матильди, і спадкоємцям твоїм навіки замок Фонтен’ян цілком, зі всіма приладдями. А за цей феод ти і спадкоємці твої зобов’язуєтесь допомагати мені проти всіх людей, але тільки зазначеним замком і людьми замку, і воїнами.

Я же, Гільом, синьйор Монпельє, названий замок Фонтен’ян, від тебе, синьйора мого Раймонда, зі всіма переліченими умовами приймаю і приношу тебе клятву вірності про життя твоє і члени. І зазначений замок у разі війни я і спадкоємці мої усякий раз, як ви побажаєте, за вимогами вашими, надаватимо у ваше розпорядження.

Статут  паризьких ткачів вовни

Кожен паризький ткач вовни може мати у  своєму домі два широких станки і  один вузький, а поза домом він  не може мати ніякого, якщо він не хоче мати його на тих же правах, на яких міг би мати його чужак.

Кожен ткач вовни у своєму домі може мати не більше одного учня, але не може мати його менше, ніж на 4 роки служби і  за 4 паризьких ліври, або 5 років служби за 60 паризьких су, або 6 років за 20 паризьких су, або на 7 років служби без грошей.