Концепція економічного зростання національної економіки України

Принципово  новий підхід представляє методика ПРООН і щодо оцінки поширення бідності у тих чи інших державах світу, на основі Багатовимірного індексу бідності (БІБ), який характеризує частку населення, що страждає від депривації не менше, ніж за 3-10 зваженими індикаторами “багатовимірної бідності” (депривація – неможливість індивіда реалізовувати свої потреби через відсутність у нього доступу до матеріальних благ чи соціальних ресурсів, таких як медицина, освіта, житло тощо). Багатовимірний індекс бідності відображає множинні депривації в одному і тому ж домогосподарстві у сфері освіти, здоров’я та за рівнем життя і розраховується методом статистичного огляду відповідної вибірки родин. Разом до уваги береться 10 компонентних індикаторів бідності – харчування, дитяча смертність, тривалість навчання, охоплення дітей освітою, наявність палива для приготування їжі, води, електрики та інших благ, на основі яких розраховуються “масштаб бідності” та “коефіцієнт бідності”. Їхній добуток у результаті складає Багатовимірний індекс бідності.

Протягом останнього десятиріччя у світовій економічній  літературі опубліковано низку якісно нових теоретичних моделей, у  яких здійснено спроби обґрунтувати ендогенну природу технологічних  змін, які індукують зростання  економіки на якісній основі. Згідно із цими теоріями, технологічні зміни трактуються як результат проведених економічними агентами наукових досліджень та розробок, які прагнуть (агенти) максимізувати свій прибуток протягом тривалого періоду часу. Принципова відмінність цих моделей від неокласичних полягає у тому, що їх виробнича функція у тій чи іншій формі містить нову складову – людський капітал, який характеризує обсяги наукових знань і практичного досвіду, що накопичені людьми в процесі навчання та безпосередньо виробничої діяльності. Так, Нобелівський лауреат Р. Лукас у праці “Механізм економічного розвитку” стверджував, що людський капітал, подібно до природного та основного, є окремим фактором економічного зростання, його акумулювання та ефективне використання є передумовою підвищення життєвих стандартів. Такі економісти, як Р. Нельсон, Е. Фелпс, П. Ромер, П. Агіон, П. Хоуіт, у своїх працях також доводять, що людський капітал є вирішальним фактором радикальних інноваційних зрушень і технологічних нововведень. Зокрема, економетричний аналіз моделей економічної динаміки стосовно рівноважної траєкторії зростання економіки країн, для якої рівень споживання, нові знання, випуск продукції та витрати капіталу збільшуються за експонентою із постійною швидкістю, дозволило американському досліднику П. Ромеру математично довести гіпотезу, що темпи економічного зростання перебувають у прямій залежності від інвестицій у людський капітал. Отже, визначальним чинником радикальних інноваційних зрушень у світовій економіці є інвестиції у людський капітал.

Успішний досвід країн-ключових інноваторів показує, що все більше наукових розробок здійснюється підприємницьким сектором і передусім великими корпораціями, які займаються організацією та фінансуванням досліджень фундаментального і прикладного характеру, розробленням масштабних наукомістких проектів, комерціалізацією нових ідей шляхом організації наукових центрів у різних державах світу. Разом з тим, відносне скорочення питомої ваги державних витрат на НДДКР не є свідченням зменшення ролі держави у науково-технологічній сфері. Активізація державного регулювання, що комбінується зі скороченням його прямої участі у виконанні НДДКР – закономірний процес, загальна тенденція, яка властива економіці усіх високорозвинених країн. Вона зумовлена, перш за все, удосконаленням фінансових механізмів, систем організації та управління інноваційними процесами, розбудовою ефективних національних інноваційних систем тощо.

Як відомо, підвищення життєвих стандартів у високорозвинених державах світу, починаючи з кінця XIX ст., пов’язане передусім із промисловою революцією, яка зумовила радикальні інноваційні зрушення в економіці країн. Таким чином, інтенсивне нарощення ВВП на душу, а також показників освіченості і тривалості життя населення упродовж XIX – XX ст. відображає істотне нарощення якісного економічного зростання у багатьох країнах світу. Розглянемо детальніше сучасний його рівень в Україні.

Згідно з  останніми даними, у 2010 р. Індекс розвитку людського потенціалу в Україні  становив 0,710, якому відповідає 69-те рейтингове місце серед 169 країн, які аналізувалися. Якщо порівнювати значення цього показника станом на 1990 та 2010 рр., то його приріст складає 0,02, або 2,9% у відсотковому вираженні. Варто зазначити, що, наприклад, в Угорщині ІРЛП зріс за цей період на 16,3%, (36-те рейтингове місце в 2010 р.), у Польщі – 16,4% (41-ше місце), в Росії – 3,9% (65-те місце). Рейтинг України за цим індикатором за період 2005-2010 рр. реально зменшився на три позиції. Разом з тим, значення ІРЛП, скоригованого на нерівність (ІРЛПН), складає гірший показник – 0,652, що на 8,1% менше від його базового значення. Із цього слідує, що фактор нерівності розподілу доходів в Україні зумовлює зменшення стандартів життя населення в нашій країні, хоч його відносна величина не є значною.

Незважаючи  на позитивну економічну динаміку в Україні упродовж останніх десяти років, продуктивність української економіки залишається вкрай низькою, про що свідчить показник ВНД на одну особу, величина якого складала станом на 2008 р. лише 6 535 міжнародних доларів, у той час як в Чехії – 22 678 дол., Словаччині – 21 658 дол., Угорщині – 17 472 дол., Польщі – 17 803 дол., Росії – 15 258 дол., Білорусі –12 926 дол., Румунії – 12 844 дол., Болгарії – 11 139 дол. Фактично, Україні за рівнем середньодушових доходів, з-поміж постсоціалістичних країн Східної Європи, відводиться місце регіонального аутсайдера. Більше того, нашу державу за рівнем ВНД на одну особу уже давно випереджають деякі країни, що розвиваються, такі як Ботсвана (13 204 дол.), Габон (12 747 дол.) та багато інших.

Відзначимо  також, що за цим показником Україна  значно відстає від країн –  ключових інноваторів, у яких ВВП  на душу населення у 4-5 рази перевищує  такий в Україні. Зрозуміло, що в  цих державах зовсім інші стандарти  життя та можливості для соціально-економічного розвитку. Крім того, аналізуючи довгострокову динаміку ВВП у національній економіці, слід підкреслити, що як загальний його обсяг, так і питома його величина у розрахунку на душу населення поки не досягли докризового рівня 1990 р. Очевидно, вкрай низькі доходи населення в Україні, порівняно з високорозвиненими країнами та країнами з середнім рівнем доходів, негативно впливають й на інші компоненти вітчизняного людського розвитку, зокрема показники здоров’я нації і поширення бідності.

Так, за тривалістю життя наша держава уже поступається 23 державам світу, у яких цей показник перевищує 80 років, і посідає лише 113 місце у світовому рейтингу, з відповідним показником очікуваної тривалості життя при народженні, рівним 68,6 років. Для порівняння, тривалість життя середньостатистичного японця складає 83,2 роки, швейцарця – 82,2 роки, француза – 81,6 роки, чеха – 76,9 років, поляка – 76 років. Перманентне погіршення стану здоров’я українського населення, високі показники смертності осіб працездатного віку, скорочення очікуваної тривалості життя, яскраво виражена нерівність у доступності медичної допомоги зумовлені, передусім, істотними недоліками в організації національної системи охорони здоров’я, поширенням тотальної бідності в нашій державі.

Значний вплив на забезпечення якісного економічного зростання в Україні та формування належних соціальних стандартів життя населення здійснює чинник поширення бідності в країні. Так, за результатами проведеного експертами ПРООН дослідження багатовимірної бідності, її рівень в нашій державі було оцінено у 0,008. Таке відносно невелике значення національного багатовимірного індексу бідності означає, що в середньому українці відчувають депривацію на рівні 0,8%. Тобто, українські громадяни переживають незадоволеність своїх фізіологічних та соціальних потреб в середньому на рівні менше 1% (згідно з методологією оцінювання зважених індикаторів багатовимірної бідності ПРООН). Для порівняння, цей індикатор для Чехії, Словаччини і Білорусі складає нульовий показник, Латвії – 0,001, Угорщини – 0,003, Росії – 0,005, Хорватії – 0,007, Ефіопії – 0,582, Нігеру – 0,642; для високорозвинених країн світу дана методика не застосовувалась.

У розрізі окремих  складових Багатовимірний індекс бідності в Україні характеризується коефіцієнтом бідності на рівні 2,2% (вважається, що стільки відсотків українців проживають у бідних родинах) та її масштабом, який оцінюється у 35,7% (такою є частка зважених компонентних індикаторів, по яких, в середньому, бідне населення відчуває депривацію). За іншим, абсолютним, індикатором поширення бідності (частка населення, яке витрачає за день менше двох доларів) в Україні відсоток бідного населення складає менше 2%. Таким чином, в системі індикаторів розвитку людського потенціалу ПРООН, за даної широкої вибірки країн, для яких здійснювалися порівняння, рівень бідності в нашій державі є помірним і не перевищує відповідних критичних показників.

Водночас, якщо за критерій бідності населення розглядати розмір отримуваних домогосподарствами доходів (здійснюваних витрат) порівняно з гарантованими державою соціальними стандартами (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата), а також частку витрат на харчування в структурі загальних споживчих видатків, то загальна ситуація з бідністю в Україні виглядає набагато менш оптимістичною, як про це говорять експерти ПРООН. Так, згідно з розрахунками, які були проведені фахівцями Інститутом демографії та соціальних досліджень Національної академії наук України на основі матеріалів Держкомстату, рівень бідності в нашій країні у 2009 р. становив 26%. У стані бідності перебувало близько 11,7 млн. осіб (4,0 млн. домогосподарств). При цьому національна межа бідності складала в 2009 р. 869 грн. – на нашу думку, невиправдано занижений показник, який свідчить про абсолютну неможливість більшості українських громадян забезпечувати високу якість свого життя. Про це, зокрема, свідчить той факт, що найбільш вагомою статтею сукупних витрат українських домогосподарств залишаються витрати на харчування – їхня частка складала в 2009 р. 52%. Критичним індикатором частки таких видатків у міжнародній практиці вважається показник у 60%. Зрозуміло, що за умови заниження загальнодержавного порогового показника бідності (національної межі бідності), реальний його рівень в Україні суттєво недооцінений.

Традиційно  в системі індикаторів розвитку людського потенціалу, згідно з методикою  ПРООН, Україна має високі показники  письменності дорослого населення  і загального охоплення освітою. Загалом, наша держава займає 21 місце  у світовому рейтингу країн за індексом освіченості населення. Значним охоплення населення середньою та вищою освітою. Разом з тим, українська система вищої освіти потребує тіснішого зв’язку з практикою та збільшеного фінансування з боку держави, а також ефективної стратегії розвитку висококонкурентних університетів.

Слід зауважити, що до останнього часу зростання ВВП  в Україні відбувалось шляхом нарощення обсягів виробництва  в традиційних галузях економіки, головним чином обробній промисловості. У той час, коли традиційні чинники  економічного зростання, що спираються переважно на мобілізацію ресурсів, нагромаджених за тривалий період спаду в економіці у минулому, практично вичерпалися, а належних структурних змін економічної системи, які стимулювали б інвестиційно-інноваційне відтворення нових ресурсів, не відбувається. Така ситуація є загрозливою в цілому для економічної безпеки держави й істотно підвищує ризики входження національної економіки до стадії перманентної економічної стагнації з поступовим переростанням, зважаючи на існуючі інфляційні процеси, у стадію стагфляції.

За визначенням  відомого польського економіста Г. Колодка, величина скорочення частки державних  витрат у ВВП країни – визначальний показник для оцінювання ефективності реформ у постсоціалістичних країнах. Вважається, що ознакою хибності державного курсу реформ є зменшення питомих державних витрат у суспільному продукті. За даними Державного комітету статистики України, за період 1994-2002 рр. в нашій країні частка державних витрат (зведений бюджет України) у ВВП невпинно і швидко зменшувалася (з 52,4% у 1994 р., 44,6 % у 1995 р. до 26,7 % у 2002 р.). Переломний момент у нисхідній динаміці державного фінансування припадає на 2003 р., коли рівень відповідних витрат стабілізувався на показнику 28,4 %, після чого спостерігається тенденція до щорічного його зростання, хоча й невеликими темпами. Станом на 2005 р. коефіцієнт відношення державних витрат до ВВП країни становив 25,59% (державний бюджет) і 32,16 % (зведений бюджет); у 2009 р. – відповідно 26,50% і 33,92% (табл. 1).

Таблиця 1. Виконання  державного і зведеного бюджетів України за видатками