Приватна власність: сутність та еволюція

-           нелегальні приватні підприємства в складі «тіньової економіки». Сюди належить уся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціального дозволу влади;

-           будь-який вид використання приватного майна або особистих заощаджень — від здачі в оренду квартири до грошових лихварницьких операцій — між приватними особами. Приватний сектор розвивається спонтанно, без існування будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Однією з основних умов розвитку приватного сектора є повна свобода заснування підприємства і початку будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен наштовхуватися на жодні заборони.  [2]

           2. Еволюція та розвиток приватної власності

Людству відомі два основні типи власності на засоби виробництва: спільний і приватний, а в рамках кожного з них — ряд історично особливих видів і форм власності.

За всю історію розвитку людського суспільства виникло декілька типів економічних організацій. Вони розвивалися в певній послідовності – у порядку переходу від простих господарських структур до все більш складних. Початковою і найтривалішою була епоха первісно-громадського ладу яка завершилася 7-9 тисяч років тому і з якої  вишли ще окремі  племена, що  проживають  в  складно доступних місцях  Азії, Африки  і  Латинській Америці. У цій епосі  виділяються два  етапи: період збирання та привласнення життєвих засобів, що дарували природою, і другий період, коли люди стали створювати корисні продукти своєю працею. Людина у той час знаходилася в повній залежності від навколишнього природного середовища. Примітивність знарядь праці виключала можливість боротьби за виживання поодинці [5, ст. 84].

Природною була спільна діяльність, а  єдино  можливої і необхідної  колективна  власність.  Спільно  привласнювалися і охоронялися: зайнята  общиною ділянка землі, знаряддя колективної праці, загальне житло.  Плоди сумісної праці привласнював весь родовий колектив. Мінімум  результатів  диктував  зрівняльний  розподіл. Вдосконалення знарядь праці і форм господарювання розширювали потреби первісних людей і вносили зміни в економічний організм общини. Поява лука і стріл створила можливість добути звіра поодинці і поклала початок розпаду зрівняльних форм розподілу.

З розвитком  землеробства  і  скотарства общини спеціалізуються на виробництві певних продуктів, відбувається їх економічне відособлення, виникає міжгромадський обмін  продуктами праці.

В середині общини почав розвиватись новий тип господарства, починається індивідуальне (сімейне) привласнення,  а сама родова організація поступово перетворюється на общину. У більшості країн Азії, Африки і Латинської Америки і зараз община – складова частина їх суспільного устрою. Громадська власність мала велике значення в житті селянства і козацтва в Україні.

Однак поступовий розвиток продуктивних сил у рамках первісної общини (розвиток знарядь праці і самої праці) призводить до такого зростання продуктивності праці, яке дозволяє окремим сім'ям забезпечувати своє існування за рахунок праці членів сім'ї, а не всієї общини. На цій основі відбувається якісна зміна відносин привласнення і власності: 1) виділення в рамках общини сімейно-індивідуальних господарств та їх відособлення від общини; 2) праця з безпосередньо суспільної перетворюється у приватну і починає членуватися на необхідну і додаткову працю, а продукт — на необхідний і додатковий продукт; 3) зрівнювальний розподіл перетворюється в трудовий спосіб розподілу, тобто розподіл і присвоєння результатів виробництва між членами общини трансформується у відносини обміну продуктів як товарів, основою якого стало виникнення і поглиблення суспільного поділу праці, економічне відособлення виробників. Ці зміни в кінцевому підсумку призводять до розкладу первіснообщинної власності і до становлення історично нового типу відносин привласнення — приватної власності.

Рабовласницька власність — історично перший вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. її економічну основу утворює такий рівень розвитку продуктивних сил, при якому безпосередні працівники могли виробляти продукту більше, ніж було потрібно для відтворення їх робочої сили.

Суть рабовласницької власності характеризується такими основними рисами: 1) раб є приналежністю індивідуального або колективного власника (общини, храму, держави), який розпоря­джається рабом і використовує його як знаряддя праці, що "розмовляє";   2) рабовласницька власність реалізується за допомогою присвоєння рабовласником всього (необхідного і додаткового) продукту праці рабів на основі позаекономічного примусу рабів до праці; 3) при всіх типах рабства раб не є повним власником ні засобів виробництва, ні результатів своєї праці: частину продукту праці рабів, що відповідає необхідному продукту, рабовласник виділяє на споживання раба (як корм робочій худобі) для відтворення його робочої сили.

Все історичне різноманіття відносин рабовласницької власності зводиться до двох основних її форм — патріархальної і класичної (античної) Патріархальне рабство базувалося на натуральному виробництві і локалізувалася в рамках домашнього господарства. Його відмінною рисою була спільна участь рабовласників і рабів у трудових процесах, яка в багатьох відношеннях була "м'якшою", ніж класичне рабство. Класичне рабство базувалося на досить розвинених товарно-грошових відносинах. Йому властиве не тільки реальне, але й юридичне закріплення приналежності раба рабовласникові.

Цим основним формам рабовласницької власності відповідали два основні типи рабів: раби, позбавлені будь-якої господарської самостійності, і раби, яким надавалося право володіти рухомим і нерухомим майном, вести своє господарство, мати сім'ю, платити податки — так звані раби на пікулії. Другий тип рабства вже мав деякі риси феодальної власності.

Феодальна власність — історично другий вид класової, експлуата­торської за своїм характером приватної власності. Основою феодальної власності була власність на землю як складна сукупність відносин приналежності, володіння, розпоряджання і користування землею між феодалами (відносини васалітету), з одного боку та феодалами і кріпаками,— з іншого боку. Останні, на відміну від рабів, були вже не об'єктами, а суб'єктами відносин земельної власності.

Істотними рисами феодальної власності є: 1) приналежність землі феодалам; 2) користування і володіння кріпаками землями, що належать феодалам, як умова виконання на користь феодалів різних повинностей; 3) земельна й особиста (кріпацька) залежність селян від феодалів: 4) феодальна власність реалізується на основі позаеконо­мічного примусу феодалами закріпачених селян до праці в різних формах земельної ренти.

Основна структура феодальної власності характеризується тим, що вся земля феодальної вотчини (маєтку) поділялася на панську і селянську. Господарство селян на "своєму" наділі було умовою розвитку господарства феодала і мало на меті забезпечувати не селянина засобами на життя, а феодала — робочими руками, тобто прикріплення селян до землі було засобом їх експлуатації. При цьому ' кріпаки були не тільки володільцями і користувачами невеликих ділянок землі біля їхніх дворів, але й співвласниками общинної землі. Пояснюється це тим, що основу феодальної вотчини складала, як правило, селянська община, але не вільна, а залежна, кріпосна. Селянські наділи в ній служили своєрідною натуральною заробітною платою.

Феодальна власність реалізується в привласненні феодалами земельної ренти. Феодальна земельна рента як економічна форма реалізації феодальної земельної власності своїм змістом має присвоєння феодалами, через відносини поземельної та особистої залежності селян, додаткового продукту, що створюється ними, у формі відробітної ренти (панщини), натуральної ренти (рента продуктами) і грошової ренти. Кожна з цих форм земельної ренти відображала відповідний етап у розвитку феодальної власності

Капіталістична власність — історично третій вид класової, експлуататорської за своїм характером приватної власності. Своїм економічним змістом вона принципово відрізняється як від рабо­власницької, так і від феодальної власності.

Суть капіталістичної власності характеризується: 1) наявністю в суспільстві найманих працівників — людей, вільних, по-перше, від всяких видів особистої залежності і, по-друге, вільних від засобів виробництва, тобто повним відокремленням останніх від безпосередніх виробників; 2) наявністю в суспільстві капіталістів—людей, які володіють майновим і грошовим багатством, що використовується як капітал; 3) економічним, а саме — товарним способом поєднання найманих працівників із засобами виробництва.

У процесі свого розвитку капіталістична власність набуває ряд особливих форм своєї організації—індивідуальну (особисту), групову, державну, змішану. На їх основі функціонують підприємства (фірми) різного типу — одноосібні, партнерства (з повною та обмеженою відповідальністю), акціонерні товариства (закриті і відкриті), кооперативи і т. д. Цим формам підприємств притаманна особлива організація відносин приналежності, володіння, розпорядження та використання об'єктів власності і тому кожну з них слід розглядати як конкретні форми функціонування групової форми власності.

Капіталізм в  промисловій сфері почався з простої кооперації праці, коли під одним дахом, під керівництвом одного господаря-власника об’єднуються  багато людей для виконання  однорідної  роботи. На другому етапі на зміну простої кооперації прийшла складніша форма організаційно  економічних відносин – мануфактура.  Ця форма господарської діяльності заснована  на  переважно  ручних знаряддях праці  і  розподілі праці всередині  майстернею. Вона почалася в Європі з середини XVI в. і тривала до останньої третини XVIII в. Спеціалізація  праці, його роздроблення при створення готового продукту на складові частини  розвивало  у робітників майстерність, вело до зростання продуктивності праці. Мануфактура підготувала необхідні передумови для переходу до машинної стадії виробництва.[11, ст.129]

Перехід до машинного виробництва ( кінець XVIII середина XIX ст.) підвів під капіталістичну економіку якісно нову технічну основу, що не можна не внести зміни в зміст і відносини власності. Науково-технічний прогрес підсилив концентрацію  виробництва, привів до народження крупних заводів, фабрик. Одноосібних капіталів для освоєння нових виробництв стало бракувати. Друга половина ХІХ в. відзначилась найбільшими відкриттями в науці і техніці, швидким розвитком машинного виробництва. Відбуваються структурні  зміни  в  капіталістичній економіці, швидко розвивається  паровозобудування, залізничний, річковий і морський транспорт, і до кінця століття автомобілебудування, літакобудування. Індивідуальним  капіталам освоєння нових капіталомістких галузей. Господарства опинилося не під силу, одержує прискорений розвиток колективна, акціонерна форма господарювання.

З концентрації виробництва народжуються монополії, які зосереджують в своїх руках виробництво  і  збут значної частини тієї або іншої продукції, отже, і економічну владу.

У нашому сторіччі форми капіталістичної власності неодноразово змінювалися під впливом безперервного  посилення суспільного характеру виробництва. У західних країнах  найпоширенішою стала змішана форма власності, в якій можуть брати участь  широкі  верстви населення. У 80-ті роки частка держави в  національному багатстві  країни стала в США і Японії близько 20%, в країнах  Західної Європи – 35–40%. [8 ст. 112]

Поряд з розглянутими вище видами нетрудової (заснованої на чужій праці) приватної власності сучасному ринковому господарству властивий особливий вид приватної власності — трудова приватна власність, тобто приватна власність, заснована на своїй праці.     

Трудова приватна власність виникла ще в період розкладу первіснообщинної власності, в її рамках вона вкорінюється у вигляді індивідуальних селянських господарств всередині сусідської (територіальної) общини. Трудова приватна власність супроводжує всю наступну історію людства, знаходячись у "порах" і рабо­власницького, і феодального, і капіталістичного суспільства. Економічну основу трудової приватної власності утворює такий рівень продуктивності праці, який дозволяє окремій сім'ї, окремим індивідам виробляти принаймні стільки продуктів, скільки їм необхідно для існування. На основі поглиблення суспільного поділу праці в рамках трудової приватної власності виникає виробництво найрізноманітніших продуктів, що стають товарами.

3. Особливості існування приватної власності в сучасних умовах

Для проведення аналізу особливостей існування сучасної приватної власності варто перш за все дослідити розвиток відносин власності в Україні, зокрема за роки незалежності

Для  республік  СРСР,  де  пануючою (єдиною)  формою власності  була  державна,  однією є головних теоретичних  і практичних проблем  з’явилося  роздержавлення,  визначення і  використання  найбільш  раціональних шляхів, моделей приватизації. Приватизація це перехід  державної  власності  в руки  окремих  громадян  , трудових колективів, юридичних осіб  або  виникнення  на базі державних  підприємств  різних  змішаних  форм  власності.  Після  приватизації, суб’єктами власності  стають  приватна  особа  працівник  підприємства ,  які приватизуються,  трудовий  колектив,  акціонерні  товариства,  холдинги і т.д.