Приватна власність: сутність та еволюція

Об’єктами приватизації можуть  бути  підприємства  торгівлі  і сфери  послуг, житловий  фонд,  житлове  будівництво,  дрібні,  середні і крупні  підприємства промисловості  і  сільського господарства.

Світова  практика  накопичила  певний  досвід  приватизації.  У країнах, де процес  націоналізації  приймав  відносно  широкі  масштаби ( Великобританія, Франція ), приватизація проходила, наприклад  у Великобританії,  шляхом: розпродажу  і безвідплатного розподілу  акцій,  продажу  державного  житла квартиронаймачам;  відмова від  державної  монополії в  цілях  розвитку конкуренції.  Процес  цей тривалий.  У Західній  Європі він продовжувався 10-25 років.  Проведення приватизації  передувала  велика  копітка  робота.  Визначаються  основні напрями:  безкоштовна передача власності,викуп підприємств  на  пільгових  умовах,  продаж акцій,здача підприємств в оренду, продаж дрібних підприємств з аукціону і т.д.

Цілі  приватизації  пов’язані  з  підвищенням  ефективності  господарської  діяльності  через  розвиток  ринку  і формування  шару приватних власників-підприємців, стимулювання  підприємств  на підвищення ефективності роботи  підприємств, розширення  індивідуальних свобод і створення конкурентного середовища,  залучення  іноземних  інвестицій,  сприяння демократизації  економіки.

Приватизація  спрямована  на соціальний  захист  населення  і розвиток  об’єктів  соціальної інфраструктури за рахунок  засобів  від  приватизації. [ 10 ст. 14]

Центральне місце в державній приватизаційній програмі приділяється способам приватизації. Програма передбачає 8 способів приватизації державного майна:

1) Викуп об'єктів малої приватизації – спосіб приватизації, при якому власником об'єкта стає товариство покупців, утворене його працівниками. Цей спосіб приватизації не передбачає конкуренції покупців.

2) Викуп державного майна підприємства з альтернативним планом приватизації, по якому власником об'єкта і його частини стає товариство покупців, утворене його працівниками відповідно до розробленого покупцями планом, що є альтернативним до плану, запропонованому комісією з приватизації.

              3) Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає орендар, відповідно до договору оренди.

4) Продаж на аукціоні – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що запропонував у ході аукціону максимальну ціну.

5) Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, чи при рівних умовах найбільшу суму.

6) Продаж за комерційним курсом – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що запропонував при фіксованих початкових цінах найвищу ціну.

7) Продаж по конкурсі з відстрочкою платежу – спосіб приватизації, по якому власником об'єкта стає покупець, що на конкурсній основі домігся права сплатити за придбання об'єкта з відстрочкою платежу на три роки, на умовах передоплати 30% його вартості.

8)Продаж акцій відкритих акціонерних товариств – спосіб приватизації, по якому власниками акцій, перетворених у відкриті акціонерні товариства державних підприємств, на конкурсній основі стають покупці, що запропонували найбільшу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації акцій на пільгових умовах.

Розглянемо більш детально процес приватизації в Україні.

У  кожній  державі  економічні  відносини  власності  взагалі і  власності  громадян  зокрема  набувають  відповідного  правого  регулювання,  яке  здійснюється  переважно  нормами  цивільного  права. Серед численних  нормативних  актів  в Україні  щодо питань власності  важливе місце займають Закон України « Про власність»  від 7 лютого 1991р. і Цивільний кодекс України. [4]

Після здобуття Україною незалежності з погляду власності в юридичному аспекті у процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної влас­ності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загаль­нонародною. Близько 35—40 % стратегічних об'єктів власності (заліз­ниці, порти, пошта, зв'язок, космос, ВПК та ін.) мали залишитись у влас­ності держави й реформуватися щодо нових умов, насамперед, у бік подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва.

Формально такі права надавалися будь-якому громадянину країн шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номі­нальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше 10 тис. дол., у Росії близько 250 тис. руб, в цінах 1990 р. Згідно із законом України "Про приватизацію майна державних підприємств", майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі (як це мало місце в Чехії), завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із законом України "Про приватизаційні папери" майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а, отже, на ак­цію роздержавленого підприємства. По-третє, інвестиційні сертифіката були втрачені значною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довірчі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний серти­фікат сильно знецінився і не міг виконати функції подолання правово­го відчуження найманих працівників від засобів виробництва. Більше того, соціальна спрямованість роздержавлення приватизації набула вна­слідок цього, значною мірою, антинародного характеру.

Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х рр., штучного зниження вартості майна підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Так, на­прикінці 1996 р. загальна вартість основних фондів в Україні зменши­лась за офіційним курсом НБУ порівняно з 1990 р. в 27 разів. Сумар­на дія економічних та правових причин призвела до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х рр. приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні "рівні стартові умови" для входження в ринок — їх перетворення на осіб, позбав­лених засобів виробництва та засобів існування, а, отже, на продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого масового безробіття. Останнє постійно збільшується, незважаючи на продеклароване в Кон­ституції право на працю.

З другого боку, в Україні, Росії та деяких інших країнах СНД відбу­валось активне формування так званого "ефективного власника". Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної влас­ності представниками тіньового капіталу, вищими чиновниками держав­ного апарату, номенклатурним директорським корпусом. Якщо у Чехії процес приватизації отримав назву "народної", то в Росії та Україні — "чор­ної приватизації". Так, у Росії впродовж січня 1992 — липня 1994 рр. приватизувалось 109 підприємств у день, а органи МВС реєстрували за кожен день близько 80 злочинів у цій сфері. Майже 65 % усіх випад­ків приватизації в Україні також супроводжувались порушенням кри­мінального кодексу. У Чехії за три роки приватизації було зафіксо­вано лише близько 100 подібних випадків. У цій країні внаслідок так званої малої приватизації, але прозорої (розпродаж готелів, кафе, перука­рень тощо) державний бюджет отримав понад 3 млрд. дол., тоді як в Ро­сії внаслідок приватизації майже 80 % промисловості в 1994—1995 рр. до бюджету надійшло менше 1,4 млрд. крб. Незначні суми від привати­зації надійшли і до бюджету України протягом 90-х років. Лише по­чинаючи з 2002 р. зростають надходження від приватизації. У 2004 р. від приватизації до державного бюджету надійшло 9,4 млрд. грн.. (близько 1,8 млрд. дол.), що в 5 разів більше, ніж у попередньому році.

У Росії та Україні гігантські промислові об'єкти за мізерні кошти потрапляли до рук "реформаторів". В Україні весь комплекс "Укрнафта" був виставлений на аукціон за суму, приблизно в 400 разів меншою за реальну вартість. У Росії "Уралмаш", на якому було зайнято майже 35 тис. працівників, було приватизовано за 3,7 млн. дол., Челябінський металургійний комбінат (135 тис. зайнятих) — за 3,7 млрд. дол., Челя­бінський тракторний завод (понад 54 тис. робітників) — за 2,2 млн. дол. Зате у "нових росіян", "нових українців" зосередилась власність на сотні мільйонів доларів. Так, за даними журналу "Форбс" у 1997 р. у руках трьох осіб, в т. ч. колишнього виконавчого секретаря СНД Б. Березовського, опинилось 11 млрд. дол. За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу "чорної приватизації" здебільшого опи­нились у сейфах іноземних банків. [11 , ст. 123]

Всупереч закономірностям розвитку власності у розвинених краї­нах світу, спрямованих на поступове подолання процесу відчуження найманих працівників від власності (а отже, гуманної соціальної спрямованості), у Росії, Україні та деяких інших країнах СНД він набув протилежного характеру. Внаслідок цього зростає їхня відчуженість від економічної влади.

Якщо виходити з економічного змісту поняття "власність", то транс­формація відносин власності виявляється не лише у послабленні, по­силенні або подоланні відчуженості найманих працівників від засобів виробництва, а й таких конкретних формах цього процесу, як рефор­мування цін, заробітної плати, розподілу прибутків, оподаткування тощо.

Внаслідок антидемократичного характеру цих процесів в Україні, Росії, а також хибної економічної політики уряду (зокрема надмірного податкового тиску) це не призвело до виникнення ефективного власни­ка, здатного ухвалювати раціональні рішення щодо розподілу ресурсів, впровадження прогресивних форм заробітної плати, здійснення раціо­нальної системи менеджменту, інноваційної діяльності тощо. [6, ст.24]

Безпосередні працівники, незважаючи на придбані акції, не мають ніякого стосунку до управління власністю (навіть опосередковано), вони стали лише формальними співвласниками.

Ще однією помилкою перехідного періоду багатьох постсоціалістичних країн можна вважати пріоритетне та штучне стимулювання розвитку окремої, здебільшого приватної, форми власності. Насправді, важливим є формування реального плюралізму форм власності, наявність механізмів взаємодії різних форм у системі виробничих відносин, що забезпечує необхідний спектр відповідних форм підприємницької діяль­ності, формування конкурентного середовища.

За 1992—2004 рр. в Україні змінили форму власності понад 700 тис. об'єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90 % до майже 25 %. У кількісному плані — це високі показники, але в якісному — здійснена приватизація не досягла поставленої мети покращення економічної ситуації у країні. Крім наведених вище причин, це пояснюється постійною боротьбою між парламентом та урядом щодо стратегії й тактики приватизації (що призводить до нестабільності законодавчої бази приватизації, внаслідок чого реформи проводяться безсистемно), відсутністю відповідної інфраструктури для функціонування привати­зованих підприємств (що виявляється у хаотичному розвитку фондового ринку, а отже, відсутності належної підтримки для підприємств із новими формами власності), в монопольному становищі багатьох бірж щодо розподілу ресурсів тощо; жорсткій державній податковій політиці та високому рівні кредитних ставок (що створює суттєві перешкоди для розгортання діяльності реформованих підприємств).

Крім того, в Росії та Україні практично відсутня організаційно-економічна система післяприватизаційної підтримки підприємств, без якої приватизація не виконує свого основного призначення — покра­щити економічне становище у країні. У країнах Східної Європи, незважаючи на зниження бюджетного кредитування виробництва, післяприватизаційна підтримка підприємств існує. Наприклад, в Угорщині допомога таким підприємствам надається не прямо з держбюджету, а з регіональних комітетів економічного розвитку. Такі комітети займа­ються, власне, розвитком виробничої інфраструктури, працевлаштуванням звільнених працівників, вони сприяють швидкому акціонуванню, випуску акцій в обіг для заохочення вітчизняного та іноземного інве­стора. Запровадження такої практики в Україні призвело б до підви­щення ефективності приватизації, однак це с можливим при зваженій, послідовній та кваліфіковано реалізованій економічній політиці, яку втілюють у життя справжні професіонали з високим рівнем індивіду­альної свідомості та відповідальності перед народом. [11 , ст. 124]

Висновки

Власність  розвивалась впродовж  тривалого  історичного  часу. Сучасні  приватна  власність  відрізняється  від  попередніх  форм  за  об’єктом  володіння.  Так,  з  розвитком  цивілізації  відійшли в минуле і  різні  форми  володіння  людьми,  а разом  з  тим і  різні  модифікації  так  званої  неекономічної  залежності.

Виділення  приватної  власності у  багатьох  випадках  припускало «роздержавлення» (термін «приватизація»  більшою мірою  відноситься  до  сучасності) частини  майна,  що  раніше  належало (верховним) органам влади.

Процес  приватизації в Україні розпочався  раніше,  ніж  сформувалася  сама  концепція  приватизації, і поняття  приватної  власності  офіційно визнане.  В результаті  відбувалася  своєрідна  приватизація  державних  фінансових  ресурсів, а по-суті  грабіж  державної  власності.  Зміна  власників  не призвела до  ефективного  господарювання.  У  економіці  затвердилося  панування  природних монополій, економічна і фінансова криза поглибилася.

Приватна власність, яка походить з різних  джерел може  використовуватися як для відтворення власності,  так і для особистого споживання. У цьому сенсі  особиста  власність як економічна категорія не втратила свого  значення,  оскільки людині  незалежно від  соціально-економічного ладу  завжди  властиве  вживання  власності  для  задоволення  власних  споживчих  потреб. Тому можна  сказати, що особиста  власність в сучасних  економічних  умовах  є  складовою  частиною  приватної  власності – широкого  за  своїм  змістом  поняття.