Банкрутство і санація підприємств

5. З ініціативи заставодержателя цілісного майнового комплексу підприємства. За невиконання зобов’язань, забезпечених іпотекою цілісного майнового комплексу підприємства, заставодержатель має право здійснити передбачені договором заходи з оздоровлення фінансового стану боржника, включаючи призначення своїх представників у керівні органи підприємства, обмеження його права розпоряджатися випущеною продукцією та іншим власним майном. Якщо внаслідок санаційних заходів не відновилася платоспроможність підприємства, то заставодержатель має право звернутися до арбітражного суду із заявою про стягнення майна, яке перебуває в іпотеці.

6. З ініціативи державного органу з питань банкрутства, якщо йдеться про санацію державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25%. Після внесення боржника до реєстру неплатоспроможних підприємств указаний орган уповноважується здійснювати управління майном такого підприємства та розробляти пропозиції щодо його фінансової санації.

7. З ініціативи Національного Банку України – якщо йдеться про фінансове оздоровлення комерційного банку. Режим санації є превентивним заходом впливу НБУ на комерційний банк перед застосуванням санкцій, передбачених Законом України «При банки та банківську діяльність».[14]

1.2. Законодавча-нормативна база процедури банкрутства та санації підприємств

Багаторічний закордонний досвід свідчить про неминучість за умов будь-якої ринкової економіки такого явища, як банкрутство, що відображає об’єктивні процеси структурної перебудови економіки.

У світовій практиці законодавство про банкрутство з самого початку розвивалося за двома принципово різними напрямами. Один з них ґрунтувався на принципах британської моделі, яка розглядала банкрутство як засіб повернення боргів кредиторам, що супроводжувалося ліквідацією боржника. Інші основи банкрутства закладені в американській моделі, основна мета якої полягає в реабілітації підприємства, відновлення його платоспроможності. Однак у сучасних умовах у законодавствах розвинутих країн простежується тенденція до зближення та поєднання цих принципів.

Інститут банкрутства існує в законодавстві, практично всіх держав з ринковою економікою. Він почав розвиватися з Середньовіччя, насамперед як інститут торговельного права. Закони з питань банкрутства XVI ст. мали кримінальний зміст, оскільки були спрямовані не стільки на врегулювання конфлікту між неплатоспроможним боржником і його кредиторами, скільки на запобігання порушень комерційного обороту з боку потенційних боржників.

Історія інституту банкрутства в нашій державі нараховує більше п’ятнадцяти років. В 1992 р. почав діяти Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі Закон), що відкрив початок нормативного регулювання важливого елемента правового механізму неспроможності суб’єкта підприємницької діяльності в Україні.

Цей закон мав на меті прискорити приватизаційні процеси за рахунок використання механізмів, закладених у законодавстві. Закон не вирішував проблем фінансового оздоровлення підприємств, не надавав пільг для боржників: він був «прокредиторским». Завдання Закону полягало в тім, щоб змусити боржника будь-якими шляхами (навіть на шкоду виробництву) погасити борги кредиторам.

Як показала судова практика, дія Закону щодо регулювання банкрутства в Україні позитивних результатів не дала. Більше того, з’явилася можливість, не виконуючи договірних зобов’язань, на підставі Закону навмисно ставати банкрутами.

Така ситуація обумовила прийняття Верховною Радою України 30 червня 1999 р. нової редакції Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі Закон), відповідно якої процедуру банкрутства було кардинально змінено. Нова редакція Закону змінила його мету, якою стало відновлення платоспроможності суб’єкта господарювання. З «прокредиторського» Закон став «продебіторським».[22]

До Закону внесено багато змін, останні зміни, внесені відповідно до Законів N 309-VI ( 309-17 ) від 03.06.2008, ВВР, 2008, N 27-28, ст.253; N 675-VI ( 675-17 ) від 17.12.2008.

У статтях 17–21 II розділу Закону розглянута процедура примусової санації підприємства-боржника.

Але, на жаль, Закон не вирішив багатьох принципових питань, і з його прийняттям у сфері банкрутства реформа законодавства не закінчилася.

Існують певні проблеми, пов’язані із забезпеченням балансу інтересів між кредиторами і боржниками. Крім того, процедура санації використовується як можливість одержання контролю над інвестиційно привабливими підприємствами. Недосконала система контролю над арбітражними керуючими (розпорядниками майна, що управляють санацією, ліквідаторами) приводить до численних зловживань.

Доля багатьох підприємств України, що пройшли через процедуру банкрутства, свідчить, що вона майже завжди веде до зупинки й фактичної загибелі виробництва, хоча в теоретичному аспекті сам по собі метод банкрутства непоганий, але тільки за умови, що потім підприємство відродиться.

В силу непрозорості цілого ряду процедур банкрутства воно може використовуватися як дуже зручний інструмент для різних махінацій і зловживань. Прикладами є випадки фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства.[8]

Фіктивне банкрутство характеризує хибне оголошення підприємством про свою неплатоспроможність з метою введення в оману кредиторів для отримання у них відстрочки для виконання своїх кредитних зобов’язань або знижки із суми кредиторської заборгованості.

Доведення до банкрутства може бути як результатом недобросовісної конкуренції, так і навмисного створення (або збільшення) керівником-власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення економічного збитку підприємству в особистих інтересах або в інтересах інших осіб; свідоме некомпетентне фінансове управління.

Чинний КК України налічує чотири статті, що встановлюють відповідальність за злочини, пов’язані з банкрутством (статті 218–221). Найбільшими економічними злочинами пов’язаними з банкрутством, відносно яких встановлюється кримінальна відповідальність вважаються: ст.218 „Фіктивне банкрутство” та ст.219 „Доведення до банкрутства”.

Об’єктом злочинів, передбачених статтями 218, 219 КК України є суспільні відносини, які виникають у процесі господарської діяльності і стосуються: при фіктивному банкрутстві – встановлених державою нормативних правил здійснення господарської діяльності щодо забезпечення виконання зобов’язань суб’єктами господарської діяльності перед бюджетом і кредиторами; при доведенні до банкрутства – фінансової спроможності суб’єкта господарської діяльності.[9]

Наступні фактори є необхідними і достатніми для пояснення існування та вдосконалення кримінально-правових норм, що забезпечують захист суб’єктів господарської діяльності від доведення до банкрутства, а також від фіктивного банкрутства у сфері господарської діяльності.

1) Соціально-економічні, що відображають залежність існування нормальних економічних відносин від дотримання суб’єктами господарської діяльності умов добросовісної діяльності. Кримінально-правовій забороні підлягають тільки такі діяння, які завдають істотної шкоди суспільним відносинам, або становлять загрозу вчинення цієї шкоди.

2) Нормативні фактори, що відображають систему кримінально-правової охорони відносин у сфері господарської діяльності нормами Конституції України та чинного законодавства України.

Конституція України, норми кримінального та інших галузей права виступають як джерела регулювання і охорони суспільних відносин у сфері обмеження монополізму і недопущення фіктивних банкрутств та доведення до банкрутства в господарській діяльності.

3) Кримінологічні, що визначають суспільну небезпеку злочинів, передбачених статтями 218, 219 КК України, їх поширеність, а також можливість і доцільність кримінально-правових заходів боротьби з ними.

4) Соціально-прогнозні, які визначають тенденції розвитку законодавства щодо встановлення відповідальності за фіктивне банкрутство та доведення до банкрутства.

Головною проблемою економічних відносин є проблема ефективного використання обмежених виробничих ресурсів (або управління ними) з метою досягнення максимального задоволення окремого суб’єкта і суспільства загалом. Складовими цих відносин виступають зважене обмеження монополізму і підтримка добросовісної конкуренції.

Загальна заборона щодо протиправних монополістичних дій і несумлінної конкуренції, а отже – і доведення до банкрутства закріплена Конституцією України: «Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція».

Зазначену статтю Конституції України доповнює Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 7 червня 1996 року зі змінам та доповненнями.

Останні зміни до цього Закону було внесено Постановою Верховної Ради України № 689-VI (689-17) від 18.12.2008 р.

Другим рівнем джерел правового регулювання у сфері банкрутства, конкурентних відносин і монополістичної діяльності є „Концепція (основи державної політики) національної безпеки України”, затверджена Постановою Верховної Ради України № 3/97- ВР від 16 січня 1997 року.

Найбільш жорсткі заходи по захисту суспільств від посягань, що розглядаються в цій групі правових актів передбачені ст. 53 Цивільного кодексу України, статтями 218 і 219 Кримінального кодексу України.

На третьому рівні розташований масив підзаконних нормативних актів, які видано компетентними органами державної влади та управління відповідно до базового закону. Чисельність зазначених правових актів занадто велика, щоб можна було їх усі назвати. Така чисельність правових актів вказує на те важливе значення, яке законодавець надає цій проблемі. Причому такий підхід характерний не тільки для України. В Росії у сфері регулювання відносин, пов’язаних із банкрутством, нормативно-правових актів діє не менше.[10]

Держава має можливість застосовувати більш рішучі заходи як адміністративного (наприклад, тимчасове припинення зовнішньоекономічної діяльності, накладення штрафів тощо) так і кримінально-правового впливу (позбавлення права займатися певною діяльністю, позбавлення права займати певні посади, виправні роботи, обмеження або позбавлення волі).

Спроби отримати реальні фактичні дані щодо злочинів, пов’язаних із кримінальним банкрутством закінчуються, як правило невдачею. Підвищена секретність цих злочинів не дає можливості навести обґрунтовані статистичні дані про поширеність цього явища.

Основна причина високої секретності цих злочинів вбачається у відсутності осіб, зацікавлених у викритті цих злочинів. Скористаємося хоча б застарілою інформацією. За даними МВС України, за період з 2000 по 2004 рр. В Україні зареєстровано лише 7 фактів фіктивного банкрутства. Порушено за цей період 5 кримінальних справ за ст. 218 чинного КК України. Злочинів, пов’язаних з доведенням до банкрутства, зареєстровано 48, порушено 47 кримінальних справ за ст. 219 КК України.

Окремі експерти вважають, що існуючі формулювання у законодавстві про банкрутство та в кримінальному законодавстві необхідно замінити на більш жорсткі, чіткі та адекватні економічній дійсності.

Втім скептики вважають, що оскільки банкрутство в нашій державі є інструментом переділу власності, залишається лише чекати, коли нова бізнес-еліта буде зацікавлена в установлені цивілізованих правил гри або цей інструмент не вичерпає свій ресурс. Оптимісти ж закликають до більш активних дій, тобто організувати ряд показових судових процесів порушення і вдалого розслідування кримінальних справ стосовно банкрутства.

Природа банкрутства як реального, так і фіктивного буде більш зрозумілою, якщо спробувати проаналізувати визначення цього явища спеціалістами різних галузей та розглянути підстави банкрутства.

Юрист посилатиметься на Закон про банкрутство, відповідно до якого суб’єкт повинен бути визнаний банкрутом господарським судом, з дотриманням всіх встановлених процедур, банківський службовець відмітить момент припинення платежів тощо. З позиції фінансового менеджменту банкрутство характеризує катастрофічний стан підприємства в процесі його фінансової діяльності, внаслідок якої воно нездатне вчасно задовольнити висунуті з боку кредиторів вимоги і виконати взяті на себе зобов’язання перед бюджетом.

Економісти розглядають банкрутство як інструмент виведення суб’єктів господарювання з кризової фінансово-господарської ситуації, оскільки в основі самої процедури банкрутства лежать конкретні юридичні та економічні дії.

Існування дійового механізму повернення боргів суттєво знижує ризик діяльності, стимулює відповідальність і додаткову активність суб’єктів ринку, оскільки кожне підприємство, що опинилося у складній фінансовій ситуації з неможливістю розрахуватися за своїми зобов’язаннями, тим самим зменшує ефективність ділових контрагентів.

Передбачена законодавством про банкрутство можливість застосування до неплатоспроможних підприємств реорганізаційних процедур дозволяє їм відновити статус повноцінних суб’єктів ринкових відносин.[22]

Крім того, банкрутство повинне бути предметом державного регулювання з метою зменшення впливу негативних наслідків діяльності фінансово неспроможних суб’єктів господарювання на розвиток економіки країни в цілому.