Фінансовий ринок

    До  них належать:

• реєстратори;
• депозитарії.

    Реєстратори надають послуги щодо ведення  реєстру власників іменних цінних паперів.

    Депозитарії надають послуги зі збереження та обміну прав власності на цінні папери, а також обслуговують угоди пов’язані з рухом цінних паперів.

    Ці  незалежні від емітентів та інвесторів суб’єкти забезпечують більшу надійність функціонування ринку цінних паперів.

    Фондова біржа є особливим суб’єктом на ринку цінних паперів будучи центром торгівлі ними.

    Виділяють такі функції фондових бірж :

1. посередницька;
2. індикативна;
3. регулятивна.

    Суть  посередницької функції полягає  в тому, що фондова біржа створює  достатні і всебічні умови для  торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам і посередникам.

    Суть  індикативної функції полягає в  оцінці вартості і привабливості  цінних паперів. Саме на біржі проводиться  котирування цінних паперів, яке  дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку.

    Суть  регулятивної дії виражається в  організації торгівлі цінними паперами. Біржа встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, визначає правила укладання і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб’єктів біржової торгівлі.

    Біржі здійснюють контроль за фінансовим станом емітентів. Вони мають право на отримання  і перевірку інформації про їх діяльність і відповідно можуть знімати  з торгів тих емітентів, які не виконують правил і вимог біржової торгівлі або мають незадовільні фінансові показники.

    І снує три види бірж:

1. замкнуті, у торгах на яких можуть брати участь лише члени біржі;
2. біржа з вільним доступом відвідувачів, угоди на якій укладаються тільки посередниками;
3. відкрита біржа, у торгах на якій може брати участь широке коло осіб.

    Об’єктами ринку цінних паперів є різноманітні їх види.

Цінні папери – це грошові документи, які  засвідчують право володіння  або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка  їх випустила та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи процентів, а також можливість передання грошових та інших прав, що випливають із цих документів іншим особам.

    Виділяють дві групи цінних паперів:

• капітальні;
• грошові.

    Серед капітальних, які являють собою засіб залучення капіталу, найбільш поширеними є акції і облігації.

    Акція являє собою документ, який засвідчує  право на певну частину власності  акціонерного товариства і дає право  на отримання доходу від неї у  вигляді дивідендів.

    Облігація являє собою боргове зобов’язання позичальника перед кредитором, яке  оформлене не кредитною угодою, а  продажем-купівлею цінних паперів.

    У свою чергу капітальні цінні папери поділяються на пайові (виражають частку у власності) та боргові (виражають відносини позики).

    До  пайових цінних паперів належать:

• акції;
• інвестиційні сертифікати;
• приватизаційні папери.

    До  боргових цінних паперів належать: облігації, казначейські зобов’язання та інші цінні папери, за якими емітент несе зобов’язання повернути у відповідний строк кошти, інвестовані в його діяльність, а також виплатити дохід у вигляді фіксованого процента.

    До  грошових цінних паперів належать різні  векселі (комерційні, фінансові, прості, переказні), депозитні сертифікати, та інші комерційні папери. Грошові цінні папери активно використовують в обороті між фірмами, банками, між банками та казначейством. 
 

    Тема 12. Міжнародні фінанси

1. Суть, види та учасники міжнародних фінансових відносин.
2. Основні види та складові міжнародної фінансової політики держави.
3. Особливості діяльності міжнародних фінансових організацій та інституцій.

 

1.Суть, види та учасники  міжнародних фінансових  відносин 

Міжнародні  фінанси – це сукупність перерозподільчих відносин, які виникають у зв’язку  з формуванням та використанням  на світовому або міжнародному рівнях фондів фінансових ресурсів.

    З їх допомогою здійснюється міждержавний перерозподіл фінансових ресурсів.

    Міжнародні  фінансові відносини можуть бути згруповані за такими напрямками:

1. взаємовідносини між суб’єктами господарювання різних країн;
2. взаємовідносини держави з юридичними особами і фізичними особами інших країн;
3. взаємовідносини держави з урядами інших країн та міжнародними фінансовими організаціями;
4. взаємовідносини держави і суб’єктів господарювання з міжнародними фінансовими інституціями.

    Отже, у сфері міжнародних фінансів, крім національних суб’єктів (держави, підприємств, громадян) виділяють міжнаціональні суб’єкти – міжнародні фінансові  організації, міжнародні фінансові  інституції, спільні підприємства, транснаціональні компанії.

    Діяльність  міжнародних фінансових організацій  пов’язана з виконанням певних функцій, які передбачені їх статутами. Фінансове  забезпечення виконання цих функцій  здійснюється через фонди грошових коштів, які формуються цими організаціями. Найбільшими серед них вважаються ООН та ЄС.

    Міжнародні  фінансові інституції створюються  на світовому і регіональному  рівнях для сприяння економічного розвитку країн – засновників цих організацій. Сюди відносять МВФ, Світовий банк, ЄБРР, Азіатський банк розвитку, Міжнародний банк розвитку, Африканський банк розвитку, Лондонський та Паризький клуби кредиторів. 

2.Основні  види та складові  міжнародної фінансової  політики держави 

    Міжнародну  фінансову політику за характером заходів  і рекомендацій, а також їхніх наслідків можна поділити на довгострокову (структурну) та поточну.

    Довгострокова політика передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму. Тобто це – суттєві зміни, що відбуваються у системі міжнародних розрахунків, режимі валютних курсів, ролі золота в міжнародних відносинах, завданнях міжнародних і регіональних фінансових організацій.

    Поточна політика – це щоденне оперативне регулювання кон’юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної інвестиційної діяльності, податків. Здійснюється таке регулювання з метою підтримання рівноваги платіжного балансу та забезпечення стабільності й чіткого функціонування національної, світової та регіональних валютних систем. 

    Складовими  поточної міжнародної фінансової політики є:

• валютна політика, яка включає низку методів:  дисконтну та девізну політику; валютні інтервенції; девальвацію та ревальвацію національної валюти; політику валютних обмежень; політику конвертованості (оборотності) валют; диверсифікації валютних резервів тощо;
• податкова політика;
• кредитна політика.

    Дисконтна політика представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (зниження) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг сукупного попиту.

    Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій. Вперше валютні інтервенції було здійснено у ХІХ ст., у 20-30-х роках ХХ ст. вони набули широкого розвитку. Девізи (фр. devises) – це платіжні засоби в іноземній валюті, передбачені для міжнародних розрахунків.

    Валютна інтервенція  є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фондів і кредитів.

    Для підвищення курсу національної валюти національний (центральний) банк або  за його дорученням інші банки та державні органи продають іноземну валюту, для  зниження курсу – скуповують її в обмін на національну.

    Девальвація є знеціненням курсу національної валюти у формі зниження її курсу (ціни) відносно іноземних валют, міжнародних розрахункових грошових одиниць (МРГО), раніше – золота. Ревальвація є підвищенням курсу національної валюти відносно інших валют, МРГО та золота.

    Політику  валютних обмежень вперше запровадили під час Першої світової війни Австро-Угорщина, Німеччина та інші країни. Валютні обмеження – це сукупність заходів і правових норм, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями. Вони передбачають державне регулювання переказів та платежів за кордон, вивезення середньо- та довгострокового капіталу, репатріацію прибутків, вивезення валютних цінностей, купівлю-продаж іноземної валюти тощо.

    За  валютних обмежень валютні операції зосереджуються в центральному або уповноважених банках. З політикою валютних обмежень тісно пов’язана політика режиму оборотності валют.

    Конвертованість валют (оборотність валют) відображає можливість обміну (конверсії) валюти однієї країни на валюти інших країн за діючим валютним курсом. Валюта вважається неконвертованою, якщо держава-емітент (або її уповноважений орган) забороняє (або обмежує) операції з її обміну на інші валюти. Валюти з проміжним режимом конвертованості називають частково оборотними. У такому разі оборотність поширюється на певних держателів відповідної валюти та окремі види операцій. Часткова конвертованість може мати регіональний характер, тобто обмежуватися певним колом країн (наприклад, межами певної валютної зони).

    Диверсифікація валютних резервів дає змогу зменшити ризик можливих збитків, пов’язаних зі зміною курсу резервних валют. Головний принцип диверсифікації валютних резервів – продаж нестабільних валют і купівля більш стійких. Ця політика спрямована на регулювання структури валютних резервів, шляхом включення до їхнього складу різних іноземних валют.

    Поточна податкова політика в галузі міжнародної економіки визначається пріоритетами держави на конкретному етапі її розвитку та загальним станом світової економіки.

    Податкова політика може сприяти імпорту товарів, послуг і капіталу. Для цього застосовують: пільгові ставки мита та пільговий режим інших непрямих податків (акцизи, податок на додану вартість) щодо товарів, послуг і капіталу, які ввозяться до країни; пільгове пряме оподаткування доходів (прибутків), отриманих за участю іноземних інвестицій, а також доходів (прибутків) від зовнішньоекономічної діяльності.

    Податкова політика може застосовуватися для  обмеження надходжень у країну імпортних  товарів, послуг і капіталу шляхом підвищення рівня відповідних податків. Отже, податкова політика є дієвим інструментом державного регулювання експорту та імпорту товарів, послуг і капіталу.

    Кредитна  політика держави може бути пов’язана з наданням кредитів національним імпортерам та експортерам; наданням кредитів іноземним позичальникам; одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та зарубіжних комерційних банків; наданням гарантій за отриманими кредитами. Гарантії можуть надаватись як за резидентів своєї країни, так і за резидентів інших країн. 

3.Особливості  діяльності

міжнародних фінансових організацій  та інституцій