Формування та функціонування Пенсійного фонду України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ

3.1 Теоретичні основи і практичні моделі пенсійних фондів в розвитих країнах

 

Існує багато різних спроб класифікувати пенсійні системи з використанням притаманним їм загальних рис. Їх можна розділити по галузевій придатності, способу організації, ступеню заміщення втраченого доходу та іншим критеріям, з яких можна виділити такі основні ознаки як:  способи фінансування, типи справляння внесків та розрахунку виплат,  обов’язковість або добровільність участі в них робітників.

У світовій практиці прийнято розрізняти два способи фінансування: розподільчий та накопичувальний.

В розподільчій системі, яка як правило є державною формою пенсійного забезпечення, пенсійні виплати фінансуються за рахунок поточних доходів, які складаються з внесків робітників та роботодавців. Внески робітників акумулюються на спеціальному виділеному рахунку та після цього розподіляються у виді виплат на користь пенсіонерів. Тому в зарубіжних засобах друку такий механізм розподілення коштів прийнято називати PАY-АS-YОU-GО (PАYG) – системою “поточних платежів”.

В накопичувальних пенсійних системах внески робітників акумулюються в пенсійних фондах, інвестуються з метою отримання додаткового прибутку. Пільги в накопичувальних системах, як правило, відсутні, а пенсійні виплати повинні бути профінансовані роботодавцем, робітником або державою.

Наступним критерієм класифікації пенсійної системи є обов’язковість або добровільність участі в ній робітників.

Обов’язковість участі робітників в пенсійній системі означає наявність відповідальності держави перед особою, яке законодавче зобов’язує учасників схем сплачувати внески. Обов’язковість участі призводить до максимізації обхвату, а відтак до збільшення доходної частини системи.

Добровільність участі робітників означає можливість вибору з метою отримання ними додаткових доходів за рахунок додаткових заощаджень.

В практиці пенсійного забезпечення використовується класифікація пенсійної системи по типу розрахунку виплат. У відповідності з даним критерієм програми соціального страхування поділяються на плани з фіксованим розміром пенсії (ФП), в яких встановлено розміри внесків та виплат, та плани з установленими розмірами внесків (УВ), але не установленим розміром виплат.

В розподільчих системах переважно застосовуються плани з ФП, при настанні терміну виплат вони фінансуються відповідно з принципом солідарності поколінь.

В накопичувальних системах використовуються переважно плани з УВ, в яких розмір виплат пов’язаний з розміром акумульованої суми та нарахованих дивідендів.  

Реформа пенсійного забезпечення в багатьох країнах світу на сучасному етапі виходить з єдиної проблеми фінансового дефіциту, дисбалансу національних пенсійних програм, що обумовлено двома головними факторами:

- демографічними показниками, які визначають ступень заміщення прибутку, пенсійних програм оплачуваних  за принципом солідарності поколінь. Негативні демографічні тенденції є визначальним фактором реформування пенсійних систем в країнах з розвиненою економікою; 

- макроекономічною ситуацією. Неблагополучна макроекономічна ситуація в цілому, нерозвиненість фінансового ринку, попит на довгострокові інвестиції, необхідність реструктуризації національної економіки є другим основним фактором, який робить необхідним проведення пенсійної реформи. Латиноамериканські країни, країни з перехідною економікою знаходяться в числі тих країн де ці мотиви визначають проведення реформи пенсійного забезпечення. 

У світовій практиці пенсійного забезпечення прийнято розглядати декілька основних моделей пенсійної системи: в промислово-розвинутих країнах, в Латиноамериканських країнах і Швеції. Кожна з них має свої специфічні особливості, які враховуються експертами країн при складанні перспективних національних моделей пенсійного забезпечення.

При цьому в деяких країнах при реформуванні робляться спроби комбінованого використання найбільш вдалих моментів кожної з моделей.

Пенсійні системи в країнах з розвинутою економікою в якості першого рівня мають базові розподільчі системи з коефіцієнтом заміщення (співвідношення розміру пенсії до раніше отриманого заробітку) в 60-70 %. Так, зокрема, по країнах ЄС лише Великобританія, Данія та Нідерланди в 2000 році мали додаткові накопичувальні схеми. Фінансування пенсійної системи більшість країн ЄС використовує також державні субсидування.

В якості додаткового рівня використовуються професійні накопичувальні схеми, за виключенням Франції, де застосовується розподільчий принцип.

Третій рівень в промислово розвинутих країнах це добровільне пенсійне забезпечення.

Другою основною моделлю пенсійної системи прийнято враховувати модель латиноамериканських країн.

На сьогодні вісім країн континенту - Чилі, Перу, Колумбія, Аргентина, Уругвай, Болівія, Сальвадор, Коста-Ріка – провели реформування систем пенсійного забезпечення, основним принципом якого було заміщення розподільчої системи системою індивідуальних накопичувальнихрахунків з обов’язковими та добровільними внесками.

Цікавою є Швецька модель. Пенсійне забезпечення в Швеції надає універсальні базові пенсії (національна базова пенсія) з невеликим додатковим компонентом (національна додаткова пенсія), в якій враховується розмір внесків. Крім того, на додаток до державного комбінованого пенсійного забезпечення створені: квазі-обов’язкові професійні схеми з обхватом в 90 відсотків всіх робітників, ануїтети страхових компаній, індивідуальні пенсійні ощадні рахунки та приватні заощадження всіх інших типів. Таким чином, населення Швеції має диферсифіцірований набір джерел пенсійних доходів.

З середини 90-х років почали реформування своїх пенсійних систем і країни з перехідною економікою. Це країни Центральної і Південно-Східної Європи та країни Балтії розподільчі пенсійні системи яких вже були не в змозі забезпечити достатній рівень пенсійного забезпечення громадян.

Цей процес відбувався різними шляхами при поєднанні трьох категорії змін. Перша категорія регулює параметри існуючих систем соціального страхування. Друга скорочує соціальне страхування на користь індивідуальних заощаджень. Третя заохочує нові можливості добровільних пенсійних заощаджень. Деякі країни вже мають досвід реформування протягом кількох років, що спричиняє докорінній зміни у їх системах.

Значні коригування відбулись в таких параметрах систем пенсійного страхування країн як пенсійний вік, формула нарахування виплат, спеціальні категорії працівників та збирання пенсійних внесків.

Аналіз розподілу цих трьох категорій по країнах, свідчить про наявність двох загальних стратегій. Одна група країн поступово згортає державні, розподільні схеми, і замість них водночас впроваджує індивідуальні накопичувальні схеми під комерційним управлінням (Угорщина, Польща, Болгарія, Латвія, Естонія). Друга група країн (Чеська Республіка, Словенія, Румунія) поєднує коригування державних пенсійних систем із запровадженням добровільних додаткових пенсійних схем.

У Чеській Республіці згідно із законом 1995 року підвищено пенсійний вік, запроваджена нова формула нарахування виплат, збільшено кількість років, залежно від яких визначається розмір пенсії. Зараз половина робочої сили країни охоплено добровільною додатковою пенсійною схемою.

У Словенії у 1999 році запроваджено ряд змін: підвищено пенсійний вік жінок, створено нову систему винагород і стягнень за пізній і ранній вихід на пенсію відповідно, знижено коефіцієнти заміщення заробітної плати, підвищено перерозподіл, надані повноваження і податкові пільги з метою поширення схем приватних заощаджень. На сьогодні в Словенії нові приватні фонди охоплюють кожного четвертого працівника.

У Румунії же протягом кількох років обговорюється можливість приватизації державної пенсійної схеми, але на практиці цей процес іще не здійснився. У 2000 році уряд вніс зміни у державну схему, серед яких було підвищення пенсійного віку.

В таких країнах, як Чеська Республіка, Румунія і Словенія активно обговорюється можливість приватизації державних пенсійних схем, що вже позитивно вирішено  групою країн. У кожному випадку рішення уряду утриматися від цього обґрунтовувалося певною мірою великими фінансовими витратами на перехід від розподільної системи, необхідними для виплати пенсій. У Чеській Республіці і Словенії позиція уряду визначалась під впливом сильної опозиції з боку профспілок, які сприймали приватизацію пенсійної системи як таку, що підриває систему державного соціального страхування.

Досвід функціонування пенсійних систем в світі свідчить, що будь-яка солідарна пенсійна система дуже залежить від демографічних ризиків.

У більшості розвинених країн світу процес старіння супроводжується не тільки зниженням народжуваності, а й зменшенням смертності, і як наслідок збільшенням тривалості життя.

Також відомо, що організаційно представлена ​​пенсійна система як державними, так і недержавними пенсійними фондами, проте співвідношення їх у різних країнах неоднаково. До прикладу, в Греції, Іспанії, Франції, Португалії, Італії основна роль належить державній системі пенсійного забезпечення. Вона забезпечує досить високий рівень соціального захисту для населення і є високорозвиненою. В цілому ж, розвиток соціального страхування, яке залежить цілком від особистих внесків і засноване на певній зацікавленості підприємців, йде досить повільно.

Іншої моделі дотримуються, наприклад, Великобританія і Нідерланди, в них велика частина людей користується послугами недержавних пенсійних фондів. В основу цих фондів лягають засоби, спеціально акумулюються з метою подальших додаткових виплат пенсій. Засоби зазвичай рознесені по індивідуальним рахунками клієнтів і накопичуються на них. Пенсії згодом нараховуються в межах накопичених сум і відповідно описаному в договорі плану виплат. Для виплат використовуються, як правило, одна з двох схем.

У першій з них фіксованими є виплати, які визначаються у вигляді відсотка зарплати або заздалегідь визначеної суми. У зв'язку з інфляцією виплати досить часто індексуються. Така схема в першу чергу відображає інтереси клієнтів. Основним же її недоліком є ​​те, що часто клієнтами цих фондів є не приватні особи, а підприємства (так звані корпоративні фонди), і, як правило, помінявши місце роботи, співробітник втрачає право на отримання пенсії. Крім того, основні ризики при неефективному розміщенні активів в таких фондах лягають насамперед на роботодавців, оскільки для пенсіонерів виплати фіксовані і не можуть бути зменшені.

Трохи інакше побудована робота пенсійних фондів з фіксованими внесками. У них компаніями вносяться певні суми на індивідуальні рахунки працівників, часто поповнити їх може і сам працівник. Пенсійні виплати в таких фондах не є фіксованими і залежать тільки від накопиченої суми. Безперечною перевагою цієї схеми є те, що, навіть звільнившись, працівник не втрачає свого рахунку і може перевести ці гроші в інший фонд на свій розсуд. Подібна організація фондів вже переважно відображає інтереси засновників фондів, так як при неефективному розміщенні активів і збитки вантаж ризиків лягає в основному на вкладників, що кілька пом'якшується тим, що навіть рядові учасники при такій організації можуть брати участь у прийнятті рішень, куди і скільки грошей буде інвестовано .

На сьогодні в країнах Європи домінують чотири основні моделі системи пенсійного забезпечення населення: континентальна (бісмарківська), англосаксонська (модель Беверіджа), скандинавська і південно-європейська. Континентальна модель (інша назва – модель Бісмарка) встановлює жорсткий зв’язок між рівнем пенсійного захисту та тривалістю професійної діяльності. В основі цієї моделі лежить механізм пенсійного страхування, отже пенсійні виплати фінансуються, переважно, за рахунок страхових внесків роботодавців і застрахованих працівників. Таким чином, ця модель передбачає реалізацію правила еквівалентності, коли величина страхових виплат визначається насамперед величиною страхових внесків. В момент свого народження (1880-ті роки) німецька система пенсійного забезпечення відтворювала саме цю модель.

У класичному вигляді, ця модель базується на принципі пенсійного страхування і професійній солідарності, що передбачає існування страхових фондів, якими на паритетних засадах управляють власники підприємств та наймані робітники. Такі фонди акумулюють пенсійні відрахування з заробітної платні, за рахунок яких здійснюються страхові виплати. Фінансування таких систем відбувається, як правило, незалежно від державного бюджету, оскільки така модель пенсійного забезпечення суперечить принципу бюджетної універсальності (згідно якого бюджет повинен містити всі без виключення державні доходи і видатки, не допускаючи зміни однієї суми за рахунок іншої).

Зазначена модель, як правило, ґрунтується не лише на принципі пенсійного страхування. Для малозабезпечених членів суспільства, що не мають можливості отримувати страхові пенсійні виплати (наприклад, через відсутність страхового стажу), пенсійне забезпечення реалізується через принцип соціальної допомоги. Мова йде про допоміжні механізми, які є відступами від початкових засад бісмарківської моделі. Таким чином, розвиток системи соціальної допомоги приводить до модифікації цієї моделі й збільшення частки бюджетного фінансування пенсійного забезпечення. Попри існування принципу обов’язковості пенсійного страхування, він дотримується не завжди. Це пов’язано з існуванням граничних рівнів зарплатні, вище яких або відбувається лімітування відрахувань, або належність до системи пенсійного страхування вже не є обов’язковою.