Міжнародний фінансовий ринок

Зміст

1. Попит та пропозиція на міжнародному фінансовому ринку.

2. Формування світових фінансових центрів.

3. Тести.

Список використаної літератури:

Вступ

Прискорений процес інтеграції, що розпочався приблизно у 60-х роках ХХ ст. і на сучасному етапі виявився в розширенні та зміцненні зв'язків між національними фінансовими ринками, зумовив виникнення міжнародного фінансового ринку. Його суб'єктами стали великі транснаціональні компанії та банки. Фінансові послуги банків своїм клієнтам можуть надаватися за межами країни, де розташовані банківські установи. Умови таких послуг стають вигіднішими, ніж аналогічні на національному ринку, що приваблює клієнтів.

Інтеграція національних фінансових ринків поступово призводить до їхній глобалізації, що виявляється у взаємозалежності ринків, а не тільки в їх взаємодії. Поняття глобалізації фінансів дає уявлення про світ як про взаємопов' язаний і взаємозалежний інтегрований ринок, який не має кордонів. Фінансовий ринок, що діє в просторі міжнародних економічних відносин, називають "міжнародним фінансовим ринком". Нині міжнародний фінансовий ринок є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів, але тенденція до глобалізації не означає, що зникають локальні ринки окремих країн або стирається різниця між ними. Наприклад, швейцарський банкір Дьоріг Ханс-Ульріх зазначає, що фінансова глобалізація означає загальне зближення, подібність й ідентичність цін та якості одного й того самого фінансового продукту в один і той самий час.

1. Попит та пропозиція на міжнародному фінансовому ринку.

Через відносну новизну виникнення та становлення світового фінансового ринку, його складність, неоднорідність та тісні взаємозв’язки з іншими економічними структурами відсутнє єдине цілісне трактування світового фінансового ринку. Найбільш поширеним у сучасній літературі є таке визначення СФР як інтеграційної єдності світового валютного, кредитного та фондового ринків. В цілому ж існують різноманітні чисельні пояснення цього поняття. Проте, їх можна звести до кількох найбільш типових:

• економічний механізм акумулювання та перерозподілу коштів між країнами;

• сукупність кредитно-фінансових коштів і фондових бірж, які надають позики іноземним позичальникам.

• сукупність економічних відносин між власниками капіталу та споживачами з приводу його прибуткового використання через обмін. СФР формується в процесі міграції капіталу; його складовими є: міжнародні валютні ринки, міжнародні ринки акцій та міжнародні ринки позичкового капіталу.

• система економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги – фінансові послуги, пов’язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб’єктів національної, регіональної та світової економіки.

 механізм купівлі-продажу фінансових активів і відповідного задоволення попиту та пропозиції суб’єктів міжнародних економічних відносин на грошовий капітал.

 система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію та перерозподіл міжнародних фінансових потоків; складне переплетіння, взаємозалежність, інтеграція національних та міжнародних ринків, що забезпечує перелив грошово-кредитних ресурсів між країнами, регіонами, галузями та окремими суб’єктами бізнесу; глобальний механізм, що забезпечує балансування світового попиту і пропозиції на капітал.

Отже, підсумовуючи викладене вище, можна визначити його таким чином:

Світовий фінансовий ринок є складною глобальною економічною системою, яка містить у собі сукупність фінансово-кредитних інституцій міжнародного характеру (банків і банківських систем, міжнародних та регіональних валютно-кредитних організацій, світових фінансових центрів) і забезпечує обіг, розподіл та перерозподіл вільних фінансових активів між суб’єктами світового господарства. Світовий фінансовий ринок історично виникає на базі національних фінансових ринків під впливом концентрації виробництва та капіталу й інтернаціоналізації світогосподарських зв'язків. Упровадження інформаційних технологій у банківській та фінансовій сферах дало значний поштовх глобалізації фінансових ринків.

Характерні риси світового фінансового ринку:

• величезний обсяг фінансових ресурсів та операцій;

• глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень;

• цілодобовий режим операцій;

• залучення до операцій суб'єктів/інституцій із високим рейтингом/репутацією;

• широкий діапазон використовуваних фінансових інструментів;

• уніфікація правил та стандартів операцій;

• високий рівень використання інформаційних технологій.

2. Формування світових фінансових центрів.

Об'єктивною основою становлення міжнародного фінансового ринку стали розвиток міжнародного поділу праці, інтернаціоналіза­ція суспільного виробництва, концентрація і централізація фінансо­вого капіталу. Нині міжнародний фінансовий ринок — це величезні фінансові центри, які мобілізують і перерозподіляють у всьому світі значні обсяги фінансових ресурсів. У цих центрах здійснюється переважна більшість усіх міжнародних валютних, депозитних, кредит­них і страхових операцій.

Для того, щоб перетворитись у розвинутий міжнародний фінан­совий центр, здатний обслуговувати зростаючі світові потоки капіта­лу між собою та іншими міжнародними, регіональними та місцеви­ми фінансовими ринками, центр має володіти всіма необхідними еле­ментами підтримки як своїх національних, так і міжнародних опе­рацій. Ці елементи включають у себе:

• стійку фінансову систему і стабільну валюту;

• інститути, що забезпечують функціонування фінансових ринків;

• гнучку систему фінансових інструментів, які забезпечили б кредиторам різноманітність варіантів щодо затрат, ризику, прибут­ку, термінів ліквідності та контролю;

• відповідну структуру і достатні правові гарантії, які здатні викликати довіру в міжнародних позичальників та кредиторів;

• людський капітал, що вільно володіє спеціальними фінансо­вими знаннями, як результат систематичного навчання і пере­підготовки. Жоден міжнародний фінансовий центр не зможе кон­тролювати значний обсяг міжнародних операцій без добре поінфор­мованих людей, які працюють на фінансових ринках, і необхідної техніки та засобів зв'язку (у тому числі комп'ютерних), які без­перебійно з'єднують фінансовий центр з іншими центрами всере­дині країни і за кордоном для здійснення безготівкових розра­хунків і готівкових платежів;

• здатність спрямовувати іноземний капітал через активні, все-охоплюючі й мобільні ринки — комплексні ринки, як довготермі­нові, так і короткострокові, які надають позичальникам та інвесто­рам великі можливості;

• економічну свободу: фінансовий ринок не може існувати без свободи діяльності, споживання, накопичення й інвестування.

Розвиток фінансових інститутів, інструментів і спеціальних знань, необхідних для перетворення у міжнародний центр, потребує значно­го часу і зусиль. Так, для того, щоб створити свій міжнародний фінан­совий центр, Лондону було необхідно декілька століть, Нью-Йорку і Токіо — близько ста років. Берлін також у свій час був одним із важливих європейських фінансових центрів, але його значення після Другої світової війни значно знизилося. Існує значна кількість оф-фшорних банківських центрів, які функціонують як міжнародні тран­зитні центри (Гонконг, Сінгапур, Багами).

Найбільш цікавим, як з погляду становлення і розвитку, так і виняткової здатності вчасно реагувати на потреби часу, є Лондон як визнаний світовий фінансовий центр.

Історія його започаткування сягає сивої давнини, коли англій­ський уряд у 1215 p. проголосив Велику хартію вольностей, яка гарантувала індивідуальні права в Англії і те, що Лондон є безпеч­ним місцем для вітчизняних і зарубіжних торговців. Створення Англійського банку і Королівської біржі в 1690 p. заклало органі­заційні основи для розвитку лондонських фінансових ринків, а про­мислова революція XVIII ст. забезпечила Великій Британії стійку комерційну, фінансову та економічну базу. Лондон функціонував як єдиний світовий фінансовий центр понад 200 років, оскільки бри­танський золотий стандарт був наріжним каменем тодішньої світо­вої грошової системи, а капіталовкладення у фунтах стерлінгів за кордоном домінували як у світовій торгівлі, так і в інвестиціях і фінансах до Першої світової війни.

Між Першою і Другою світовими війнами, незважаючи на ви­клик Нью-Йорка, Лондон залишився домінуючим фінансовим цен­тром, оскільки продовжував очолювати стерлінговий валютний блок країн Британської Співдружності й залишався лідером світових банківських операцій, управляючи обслуговуванням фінансування міжнародної торгівлі через свій грошовий ринок і торгівлею міжна­родними цінними паперами через свій вторинний ринок.

Після Другої світової війни у зв'язку із серйозним дефіцитом платіжного балансу і для пом'якшення проблеми втечі капіталів британський уряд запроваджує контроль капіталу на валютному ринку. Однак, коли в результаті цього здатність Лондона обслугову­вати широкий діапазон міжнародних фінансових потреб виявилась під загрозою, британський уряд для виправлення такої ситуації ініціював так званий великий шок. У рамках цієї акції було по­вністю змінено структуру лондонських ринків цінних паперів і ство­рено нову Міжнародну фондову біржу, повністю оснащену комп'ю­теризованою електронною системою котирувань.

Завдяки цим своєчасним заходам Лондон і сьогодні успішно конкурує з іншими фінансовими центрами у сфері міжнародної торгівлі цінними паперами.

Другим, світовим фінансовим центром вважається Нью-Йорк. Після Першої світової війни в результаті дії закону нерівномірності розвитку країн провідний світовий фінансовий центр перемістився до СІЛА.

Сполучені Штати першими розпочали лібералізацію національ­них валютних, кредитних і фінансових ринків у середині 70-х років. У 1978—1986 pp. поступово були відмінені обмеження на виплату процентів за депозитно-позичковими операціями, введені проценти за вкладами до запитання. У 1984 p. відмінено 30-відсотковий пода­ток на прибуток за облігаціями, які випущені в США і належать нерезидентам. З кінця 1981 p. діє вільна банківська зона в Нью-Йорку, де іноземні банки звільнені від американського оподаткуван­ня і банківської регламентації. З метою лібералізації фінансового ринку із середини 70-х років відмінено комісійні, що фіксувалися Нью-Йоркською біржею. Лібералізація діяльності американських банків, їх банкрутства і концентрація банківського капіталу дали поштовх розвитку фінансових інновацій і сек'юритизації.

Щодо Токіо, то з часів Реставрації Мейдзі в 1868 p. і до Першої світової війни Японія запозичувала іноземний капітал і технологію переважно у Великій Британії та західноєвропейських країн, після Другої світової війни — переважно у США.

І хоча токійська фондова біржа була заснована у 1878 p., майже 100 років Токіо не вважався міжнародним фінансовим центром з декількох причин:

— по-перше, на фінансові ринки Японії впливали скоріше не ринкові сили, а урядова політика, яка була спрямована на вирішен­ня завдань національної економіки. Розподіл фінансових і матері­альних ресурсів здійснювався виходячи з пріоритетів національної економіки, а фінансова система і фінансові ринки вважалися засоба­ми виконання саме національних економічних завдань;

— по-друге, у 50—60-х роках Японія була капіталоімпортуючою країною. При цьому якщо після Другої світової війни Японія запози­чувала іноземний капітал і технологію для відбудови зруйнованої війною економіки головним чином у США, то після введення в 1963 p. Сполученими Штатами податку, який урівнював ставки про­цента, Японія почала переорієнтовуватися в плані джерел фінансу­вання зі США на Європу;

— по-третє, жорстке державне регулювання ринку цінних па­перів не стимулювало іноземні кредитно-фінансові установи до роз­ширення операцій на цьому ринку;

— по-четверте, валютно-фінансовий контроль в Японії обмежу­вав можливості іноземних позичальників та інвесторів.

Однак із часом сприятливі умови для Токіо як міжнародного фінансового центру поступово розвивалися і були підкріплені зміна­ми в національному і міжнародному становищі після 1970 p. "Наф­товий шок" 1974 p. примусив японський уряд збільшити сукупні витрати з метою виведення національної економіки зі стану спаду. Зростання випуску державних облігацій стимулювало розвиток знач­ного вторинного ринку, а також ринку перепродажу облігацій.

Збільшення іноземними позичальниками обсягів випущених у Токіо облігацій в єнах також стимулювало зростання ринку міжна­родного капіталу в 70-ті роки. Значні фінансові резерви Японії, які виникли в результаті активного сальдо торговельного балансу і ви­сокої норми персональних заощаджень, залучили на національний ринок іноземних позичальників (наприклад корпорації США) і міжнародні організації (Міжнародний банк реконструкції і розвит­ку, Азіатський банк розвитку та ін.).

Лібералізацією єни і токійського ринку капіталу у 80-ті роки японський уряд розчинив двері іноземним банкам і фірмам для торгівлі цінними паперами. Для задоволення зростаючого внутріш­нього і міжнародного попиту в 1983 p. на Токійській фондовій біржі стала до ладу комп'ютеризована система проведення операцій; після 1986 p. до роботи на Токійській фондовій біржі підключилась вели­ка кількість іноземних фірм; у тому ж році було створено оффшорні банківські ринки; у 1987 p. розпочалось укладання угод на строк.

Таким чином, завдяки "економічному диву", величезному фінан­совому запасу, сильній єні та ефективним кредитно-фінансовим уста­новам Токіо вийшов у центр міжнародних фінансових операцій як конкурентоспроможний гравець.

Світовими фінансовими центрами, розташованими в Європі, ви­ступають також Франкфурт-на-Майні та Цюріх, які виборюють першість у Лондона за операціями із золотом, а також Люксембург, на частку якого припадає близько 1/4 всіх євровалютних кредитів.

Поява фінансових центрів на периферії світового господарства (Багамські острови, Сінгапур, Гонконг, Панама, Бахрейн та ін.) обу­мовлена певною мірою нижчими податковими й операційними ви­тратами, незначним державним втручанням та ліберальним валют­ним законодавством.