Історичний аспект становлення та розвитку фінансової науки

                    

                   4.Період остаточного виділення фінансової науки

 

       Вчений А. Вагнер (представник німецької школи, 1870 рр.) доповнив Смітову теорію оподаткування теорією колективних потреб і ввів фінансові принципи - достатності і еластичності обкладання податками. Його система оподаткування враховувала баланс інтересів платників і держави (з пріоритетом останньої). Взагалі, він виступав за розширення державної діяльності (адміністративної, інвестиційної, соціально-культурної). Він сформулював дев’ять принципів оподаткування, які доповнили Смітові принципи:

достатність і рухливість ;

вибір належного джерела і об’єкта;

загальність і рівність;

визначеність, зручність, дешевизна.

    Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економічними перетвореннями радикального характеру: у більшості європейських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розвиток правових основ державного управління, включаючи фінансове право.

    Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги безпосередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формуватися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, на яких працювали провідні вчені-фінансисти, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

    Німецьким вченим К.Г. Pay був опублікований перший підручник з фінансів "Основні начала фінансової науки", який майже півстоліття перевидавався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

      До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Б. Селігман (американець) та ін.

  У Росії термін "фінанси" з'явився наприкінці XVIII ст. внаслідок запозичення з французької літератури. До цього використовувався термін "казна".

      Наукові і практичні фінансові проблеми розглядалися у працях І. Посошкова ("Книга о скудности и багатстве", XVIII ст.), О. Радищева ("Записки о податях", XVIII ст.), М. Тургенєва ("Досвід теорії податків, XIX ст.), І. Горлова, Д. Толстого, М. Орлова, Н. Мордвінова, І. Янджула, Л. Хомського, М. Капусті-на та ін.

      Серед видатних українських представників фінансової науки чільне місце займає І. Франко, який присвятив фінансовим проблемам більше 40 праць. Актуальність багатьох порушених І. Франком фінансових проблем не викликає сумнівів і сьогодні. Досить цікавою є його праця "Сила податкова Галичини", у якій досліджується податкова система Австро-Угорської імперії.

      Вагомий внесок у розвиток фінансової науки в Україні зробив М. Туган-Барановський, який виступав проти запровадження прогресивного оподаткування, досліджував фінансові можливості держави, підприємців, працівників.

Найвищого рівня  розвитку фінансова наука досягла  у XX ст. У цей час формуються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники міждержавних інституцій.

     У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до наукових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зосереджувалися на питанні "Що повинно бути". Якщо нормативна наука має прикладний та етичний характер, то позитивна — описовий і теоретичний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від нормативних зумовила одну з головних причин успіхів науки за останні 300 років.

      До позитивістської школи належали Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Б. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін.

      Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б дуже престижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала прихильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізованими суспільствами.

      У А. Вагнера значення державних фінансів і науки про них підвищується до статусу першочергової дисципліни, призначеної для обґрунтування раціональної фінансово-економічної політики, корегування економічних процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи соціального ринкового господарства та держави добробуту.

    Держава добробуту — одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки — характеризується такими ознаками:

— значні масштаби перерозподілу ВВП  через бюджетну систему (до 50 % ВВП);

— велике значення зовнішньої торгівлі (20—25 % від обсягів ВВП);

— соціальний захист видаткової частини  бюджетів: фінансування інвестицій у  людській капітал (освіта, охорона здоров'я), соціальні компенсації з безробіття та низьких доходів;

— формування бюджетних доходів переважно  за рахунок прибуткового оподаткування  фізичних осіб;

— бюджетне субсидіювання окремих  галузей промисловості та сільськогосподарського виробництва.

     Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Парето, Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж. Грааффа та ін.

      В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Парето. Водночас В. Парето вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей".

      У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

      Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль) включав такі наукові школи:

— камералісти;

— меркантилісти;

— фізіократи;

— марксисти;

— китайські соціалісти;

— австрійська (Е. Сакс та ін.);

— історична (А. Вагнер та ін.).

     Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) включає такі фінансові школи і напрями;

— фінансова думка країн Східної  Європи і СНД (включаючи українську фінансову думку);

— кейнсіанство і його епігони;

— сучасні напрями фінансової думки  Заходу (А. Пігу, Дж. Б'юкенен, Р. Масгрейв та ін.);

— італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

— шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

    Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фінансів:

— соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків — "закон Вагнера" (А. Вагнер, Німеччина);

— концепція розподілу державних  доходів і видатків з позиції  суб'єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);

— теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтерпретація податків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);

— теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);

— теорія справедливого оподаткування  як складова теорії економіки добробуту  і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);.

— теоретизація державних фінансів як механізму установлення рівноваги  між приватними і суспільними  благами через політичний процес (Д. Монте-мартіні, Італія);

— теорія суспільних потреб з позицій  суб'єктивної вигоди (Е. Бароне, Італія);

— соціологічна інтерпретація державних  фінансів з позицій теорії фіскальної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);

— теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних практичних корисностей  приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Австрія);

— теорія державних фінансів в інтерпретації  соціальної солідарності (Г. Рітгль, Німеччина);

— теорія оподаткування з позицій  суб'єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);

— теорія практичної корисності для обґрунтування  параметрів державного бюджету, розроблення  теорії фіскального обміну (Е. Ліндаль, Швеція);

— інтерпретація податків як страхової  премії та форми колективного заощадження (П. Леруа-Больє, Франція);

— "чиста" формалізована теорія оподаткування на основі маржиналізму (Д. Еджворт, Англія);

— теорія прогресивного оподаткування  з позиції граничної корисності доходу (А. Кохен-Стюард, Голландія). [5 c. 23]

   

5.Від кейнсіанства до соціального ринкового господарства

 

Наприкінці  XIX - початку XX ст. значний вплив на фінансову науку справили маржиналісти з їхньою теорією граничної корисності державних послуг і граничної корисності податків.

Державні  витрати і податки розглядалися в теорії граничної корисності як індивідуальні угоди між державою і приватними особами.

До початку  першої світової війни економічна наука  дотримувалась принципу невтручання  держави в економіку країни.

Регулювання виробництва і розподілу почало здійснюватися вже в роки першої світової війни. Цей процес посилився  в роки економічної кризи (1929-1933 рр.)

Економічна  теорія англійського економіста Дж. Кейн-са мала надзвичайно великий вплив  на розвиток фінансової теорії. В основу цієї фінансової концепції покладена  ідея «ефективного попиту» і його стимулювання. Ця принципово нова теорія фінансів спрямована на регулювання  в умовах сильно монополізованого виробництва.

У Кейнсовій  «Загальній теорії зайнятості, процента і грошей» обґрунтовувалась необхідність втручання держави в економіку  і основними інструментами управління повинні стати фінансові механізми. Зростання державних витрат за рахунок  податків і позик, гнучкіший їх перерозподіл повинні оживити підприємницьку діяльність, забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття. Держава повинна впливати на інвестиційне і особисте споживання громадян. Держава має перешкодити падінню попиту на товари і скороченню виробництва: для цього збільшуються державні витрати, стимулюються приватні інвестиції.

Його формула  така:

Заощадження + податки = інвестиції + державні витрати.

До 70-х років  XX ст. ідеї Кейнса лежали в основі фінансової політики більшості розвинених країн. У 50-60-х рр. послідовник Д. Кейнса - Ф. Перру вніс в теорію динамічний елемент і створив теорію економічного зростання.

Економісти  зразу декількох країн завершили  розробку фіскальної антициклічної  теорії з метою збалансованого розвитку. Неокейнсіанці відстоювали необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу. Ця теорія виявилася хибною - катастрофічно  зростали дефіцити бюджету.

Стокгольмська школа (Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль) запропонувала  теорію «циклічного балансування бюджету» - пристосування прибутків і витрат держави до економічного циклу. Так, в ряді капіталістичних країн  були створені фонди циклічного регулювання.

Неокейнсіанці додали до кейнсової теорії «вмонтованого  бюджетного стабілізатора», що діє  в автоматичному режимі, «керовані  стабілізатори».

Паралельно  з теоріями неокейнсіанців після  війни у 50-і роки пожвавились неокласичні  теорії - ідеї вільного підприємництва при обмеженні державного регулювання. їх принципи: скорочення державних  витрат; збільшення в їх структурі  витрат у виробництво і науку; зниження рівня податків і досягнення бездефіцитного бюджету.

Представники  неокласичної школи інтернаціональні (Р. Слоу, Дж. Кенрик - СІЛА, А. Роббінс  та Дж. Мід - Великобританія).

В умовах посилення  інфляційних тенденцій в економіках багатьох країн зростає критика  і кейнсіанської, і неокейнсіанської теорій.

В цих умовах з неокласичної школи виділився  нео-консервативний напрям (у США - Т. Стейн, у Великобританії - Дж. Хау), що розробляв теорію «економіки пропозиції» (всупереч теорії Кейнса стимулювання «ефективного попиту»).

Їхня фінансова  концепція базується на тому, що економічне зростання визначається заощадженням і накопиченням. А відтак держава через податкову систему  повинна створити умови для формування заощаджень, які будуть достатніми для забезпечення інвестицій у країні. Держава має стимулювати науково-технічний  прогрес. На відміну від фінансів, що розглядали податки як засіб антипиклічного кон’юнктурного регулювання, неоконсерватори  обстоюють зниження податкового  вилучення для підтримки високого рівня заощаджень та інвестицій.

В основу податкових реформ у більшості країн Заходу у 80-х роках була покладена податкова  концепція американського економіста А. Лаффера, який дійшов висновку про  те, що високі ставки податку стримують  темпи економічного зростання, що відображено  на графіку (який носить назву кривої Лаффера).

У 70-х роках  оформився посткейнсіанський напрям (Н. Калдор, Г. Шекл - Великобританія, СІЛА - X. Мінський, Р. Клауфер). Вони критикували основи і неокласичної школи, і неокейнсіанської. Їхня ідея зводилась до розширення державного втручання з допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має бути основним елементом регулювання і має спрямовуватися на обмеження діяльності монополій, скорочення військових витрат. У «політиці прибутків» вони виступають за проведення соціальних реформ і збільшення витрат на соціальні цілі.

У політиці оподаткування  дотримуються ідеї заміни прибуткового податку податком на споживання, розглядаючи  останній як оподаткування частини  прибутку, що йде на особисті витрати, щоб стимулювати заощадження  і послабити інфляцію.