Створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні є одним з найважливіших умов залучення інвестицій і подальшого економічного зро

Отже, створення  сприятливого інвестиційного клімату  в державі, галузі, регіоні або  на окремому підприємстві пов'язане  з чітким регулюванням інвестиційної діяльності. Інвестиційний клімат формується під впливом різноманітних політичних, інституційних, правових, економічних і соціальних чинників: політична і фінансова стабільність, ступінь державного втручання в економіку; рівень загальноекономічного розвитку країни; рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури; характеристика банківської сфери; стабільність національної валюти; характеристика податкової системи; вартість та кваліфікація робочої сили; купівельна спроможність населення; наявність та доступ до факторів виробництва; рівень криміногенних та інших ризиків.

Забезпечення  сприятливого інвестиційного клімату  та інвестиційної привабливості  окремих галузей чи регіонів здійснюється за допомогою державного регулювання  інвестиційної діяльності через податкові пільги та канікули, пільгові кредити, державні субсидії, заохочення створення підприємств із іноземними інвестиціями, міжнародних концернів і консорціумів, вільних (спеціальних) економічних зон.

1.3.1. Держава  як суб’єкт інвестування   

Держава виступає суб’єктом інвестиційної  діяльності через свої інститути, господарські товариства (компанії) та корпорації, фінансово-кредитні установи, інших функціональних учасників. Держава бере участь в інвестиційному процесі як безпосередньо через  державний сектор економіки, так і опосередковано, через свої інституції, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Національний банк, Фонд держмайна, Державний антимонопольний комітет. В цілому державне інвестування охоплює ті галузі і виробництва, продукція яких має загальнонаціональний характер та які найближчим часом не підлягають приватизації: оборонна галузь, окремі об’єкти загальнодержавної інфраструктури (магістралі, термінали тощо). 
   У перехідний період функції інвестора в соціальній сфері також повинні залишатися за державою. Деякі виробництва сільського господарства (особливо збиткові) теж повинні інвестуватися з держбюджету. Цей антиринковий захід може бути скасований лише з розвитком приватизації у сільському господарстві і насиченням ринку його продукцією. 
   Загальні аспекти щодо державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні викладено в Законі України “Про інвестиційну діяльність” (1991 р.). У статті 11 цього Закону зазначається, що державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної та соціальної політики. Згідно зі статтею 12 цього Закону: 
   1) державне регулювання інвестиційної діяльності включає управління державними інвестиціями, а також регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності; 
   2) регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом: 
- застосування системи податків з диференціацією суб’єктів та об’єктів оподаткування, податкових ставок і пільг; 
- проведення кредитної та амортизаційної політики, в тому числі завдяки прискоренню амортизації основних фондів; 
- надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій; 
- впровадження державних норм і стандартів; 
- вжиття антимонопольних заходів; 
- роздержавлення та приватизації власності; 
- проведення політики ціноутворення; 
- інших заходів. 
   Для порівняння: відповідно до світового досвіду існують такі методи державного стимулювання інвестиційної діяльності (табл. 1.1):

МЕТОДИ  ДЕРЖАВНОГО СТИМУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ

   Часто  перелічені вище форми впливу  держави на інвестиційну діяльність  класифікують як прямі і непрямі.  Тип ринкової системи визначає  співвідношення між ними. Світова  практика формування ринкових засад доводить, що безпосередня участь держави в інвестиційному процесі є об’єктивно зумовленою необхідністю. При цьому слід зауважити, що державні інвестиції за умов ринку не є відокремленим джерелом фінансування. На зміну прямим дотаціям і субсидіям з боку держави, які довели свою неефективність, повинні прийти нові методи державної інвестиційної політики. 
   Головним критерієм державних вкладень в економіку мають стати їх пріоритетність, ефективність та швидка окупність. 
   В Україні сьогодні повністю відсутня чітка організаційна система руху та контролю за використанням централізованих державних інвестиційних коштів. Механізм розподілу коштів у позабюджетних і галузевих державних фондах (Фонд розвитку промисловості, Державний інноваційний фонд та ін.) залишається непрозорим, організаційно складним, не забезпечує відбору найефективніших проектів і не має елементів чіткої економічної відповідальності за прийняті рішення. 
   Очевидно, що постала необхідність створення принципово нових організаційних структур для успішного функціонування економічного механізму державної інвестиційної політики. 
   Проте лише інституційного забезпечення недостатньо для ефективної реалізації державних інвестицій. Викликає занепокоєння недосконалість визначення державних пріоритетів інвестування, серед яких продовжують залишатися збитковими, низькорентабельними сфери, які насамперед потребують якісних змін у принципах господарювання. Держава повинна сконцентрувати обмежені фінансові ресурси в галузях, що виробляють кінцеву продукцію, мають значний експортний потенціал, забезпечують швидкий обіг капіталу та стабільні бюджетні надходження. 
   Актуальним для України залишається питання щодо встановлення прав та обов’язків держави як суб’єкта інвестиційної діяльності. Протягом останніх 4—5 років в Україні створені необхідні макроекономічні умови для формування сприятливого інвестиційного середовища, закладені основи інвестиційної інфраструктури, розроблена певна правова база. Однак слід відзначити, що накопичений в ці роки інвестиційний потенціал був використаний не повною мірою.

Зміст передінвестиційної фази проекту.

Під час передінвестиційної фази формуються цілі, результати проекту  і шляхи їх досягнення - концепція  проекту, здійснюється збір даних, виробляються проектні альтернативи, їх попередня оцінка, а також аналіз проекту, висновки і приймається рішення про інвестування.  
За першу стадію передінвестиційної фази можна вважати ідентифікацію – стадію, на якій здійснюється визначення цілей, завдань, результатів проекту, організація пошуку інвестиційних можливостей, збір початкових даних.  
Враховуючи те, що однією з ознак проекту є його цілеспрямованість, за перший етап ідентифікації можна вважати формулювання цілей проекту, того результату, заради якого започатковується проект.  
Цілі проекту мають бути:  
* вимірними, тобто мета повинна містити в собі критерій або спосіб вимірювання;  
* досяжними - щоб мотивувати учасників проекту на пошук засобів досягнення мети;  
* конкретними - щоб всі учасники проекту розуміли чого хоче досягти замовник;  
* визначеними в часі;  
* привабливими для всіх учасників проекту.  
Після визначення цілей і завдань проекту необхідно визначити обмеження проекту - терміни початку і завершення проекту і/або його повну тривалість, просторові обмеження проекту, кількість фінансових ресурсів, ступінь відповідальності менеджера за проект.  
Наступним етапом для формування альтернатив проекту і оцінки інвестиційних можливостей проводиться аналіз чинників макро- і мікросередовища, внутрішнього середовища, збір інформації.  
На підставі даних аналізу проводиться аналіз низки альтернатив, їх попередній відбір за неповними і укрупненими початковими даними.  
Наступна стадія передінвестиційної фази – підготовка проекту. Тут можна виділити декілька етапів – попередню оцінку і додаткові дослідження. Попередня оцінка - це оцінка технікоекономічної і фінансової прийнятності проекту. Додаткові дослідження включають докладний аналіз ринку, інфраструктури, ресурсів, технології, екологічну здійсненність. Після закінчення цієї стадії проводиться ранжирування альтернативних проектів і відбір варіантів для подальшої розробки.  
Після закінчення стадії ідентифікації доцільною буде підготовка документа з викладом концепції проекту на чотирьох-п'яти сторінках, в якому характеризуються основні елементи проекту, поставлені ним цілі, вірогідні ризики, альтернативні сценарії реалізації проекту.  
Якщо проект фінансується зовнішнім інвестором, може бути потрібним інвестиційний меморандум, який доцільно скласти до початку стадії розробки. Цей документ описує інвестиційну пропозицію. У нього включаються докладні відомості про замовника; опис продукту проекту; галузі, ринку і конкуренції; управлінського і виробничого персоналу; операції підприємства; фінансова історія; стратегічний план; чинники ризиків і стратегія зниження ризиків; прогноз фінансового стану; потреба у фінансуванні. Дані наводяться без зайвої деталізації і з можливим освітленням декількох інвестиційних сценаріїв. Оскільки потенційні інвестори можуть мати різний ступінь компетентності, меморандум має бути прийнятний для різних інвесторів. Після схвалення потенційним інвестором цього меморандуму, відбувається розробка проекту з урахуванням зауважень і побажань інвестора.  
На стадії розробки проводиться розрахунок вигод і витрат проекту на підставі інформації про характер проектованого виробництва, склад продукції, особливості технологічного процесу, характер споживаних ресурсів, систему реалізації продукції; даних маркетингового, інституційного, соціального, екологічного, технічного, фінансового, економічного аналізів; надається характеристика здійснюваних інвестицій і їх розподілу в часі; проводиться аналіз ефективності проекту.  
 
Виклад основного матеріалу. Проблема управління інвестиційним процесом, зокрема, залучення іноземного капіталу для розвитку національної економіки актуальна для багатьох країн із ринками, що розвиваються.

Державне регулювання  інвестування в Україні здійснюється в різних правових формах, із застосуванням  різноманітних правових засобів.

Так, згідно із ст. 11 Закону України «Про інвестиційну діяльність», Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і соціального розвитку України, республіканськими і регіональними програмами розвитку народного господарства, республіканським і місцевими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності [1].

При цьому створюються  пільгові умови для інвесторів, які здійснюють інвестиційну діяльність у найважливіших для задоволення суспільних потреб напрямках, і насамперед у напрямку технічного вдосконалення виробництва та впровадження відкриттів і винаходів.

Також згідно даного закону державне регулювання інвестиційної діяльності включає:

– управління державними інвестиціями;

– регулювання умов інвестиційної  діяльності;

– контроль за здійсненням  інвестування усіма інвесторами  та іншими учасниками інвестиційної  діяльності [1].

Проте зазначені положення  закону не віддзеркалюють усіх форм та засобів, що застосовує держава у сфері інвестиційної діяльності взагалі і щодо державного інвестування, зокрема. Недостатність інвестиційних ресурсів у економіці України спонукає до пошуку різноманітних шляхів стимулювання інвестиційних надходжень, які здатні забезпечити належні умови інвестиційної діяльності шляхом вибору ефективних форм державного регулювання.

Державне регулювання  умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом прямого (адміністративно-правового) та непрямого втручання в інвестиційну діяльність [3, 264].

Форми державного регулювання  інвестиційної діяльності:

– прийняття законів  та інших нормативних актів, що регулюють  інвестиційну діяльність;

– надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв;

– встановлення державних  норм та стандартів;

– встановлення антимонопольних  заходів;

– регулювання участі інвестора у приватизації власності;

– визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами;

– забезпечення захисту  інвестицій тощо.

– бюджетно-податкова  політика;

– грошово-кредитна політика;

– амортизаційна політика;

– регулювання фондового  ринку;

– інноваційна політика;

– політика заохочення іноземних  інвестицій;

– інші непрямі форми  державного регулювання інвестиційної  діяльності.

Органами державного регулювання інвестиційної діяльності в Україні є: Кабінет Міністрів  України, Державне агентство з інвестицій та інновацій, Національне агентство  з іноземних інвестицій та розвитку, Міністерство економіки України, Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку та низка галузевих міністерств і відомств [5,153].

На сьогодні Україною вже зроблено певні позитивні  кроки на шляху до підвищення інвестиційної привабливості країни. Зокрема, створено правове поле для здійснення інвестиційної діяльності. Дана сфера регулюється Законами України: «Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування», «Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження», тощо, якими передбачено:

– державна гарантія захисту  інвестицій, незалежно від форм власності;

– відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або не належного виконання державними органами України чи посадовими особами передбачених законодавством обов`язків щодо іноземного інвестора;

– повернення інвестиції іноземному інвестору в натуральній формі або у валюті інвестування без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі в разі припинення інвестиційної діяльності;

– застосування національного  режиму валютного регулювання та справляння податків на території України до суб`єктів підприємницької діяльності або інших юридичних осіб, створених за участю іноземних інвестицій, незалежно від форм та часу їх внесення.

Необхідно зазначити, що інвестиційна діяльність в Україні  відбувається у складних умовах, пов’язаних як із світовою фінансовою кризою, так і з певною низкою внутрішніх чинників. Враховуючи те, що залученню в інвестиційну сферу приватного національного та іноземного капіталу стримує, окрім суто економічних причин, у час кризи, політична нестабільність, недосконалість відповідного законодавства, податковий тиск на бізнес, вузькість внутрішнього ринку, інфляція, нерозвиненість виробничої та соціальної інфраструктури, недостатнє інформаційне забезпечення та низький рівень захисту інвесторів, відсутність чіткої інвестиційної політики з відповідними механізмами реалізації на державному та місцевому рівнях, нестача стимулів і механізмів для залучення інвестицій, а також сповільнення інвестиційної активності у світі. Для України надзвичайно важливим є застосування радикальних заходів щодо збереження привабливості української економіки для інвесторів, підтримки інвестиційної діяльності, надходження та дієвого захисту інвестицій у період кризи. Саме тому Державні органи України розробили та реалізовують комплекс заходів з протидії і подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи, які відображені в урядовій програмі «Подолання впливу світової фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток», яка орієнтована на вирішення двох завдань: по-перше, мінімізувати негативні наслідки від світової кризи, по-друге, забезпечити вихід на траєкторію стабільного соціально-економічного розвитку в посткризовий період 2010-2012 рр. Зокрема на посткризовий період визначено, що завданням Уряду є зменшення відпливу капіталу, сприяння підвищенню рівня капіталізації національних заощаджень та обсягів прямих іноземних інвестицій в Україну, створення передумов зростання інвестицій [4, 248-249].