Управління кредитними ризиками

План

Вступ ……………………………………………………………………………...3 
1. Кредитний ризик та компоненти системи управління ним…………………4  
2. Засоби захисту від кредитного ризику………………………………………..7

3. Оцінка управління  кредитними ризиками……………………………………15 
4. Методи управління кредитними ризиками…………………………………...19

Висновок…………………………………………………………………..............21 
Список використаної літератури………………………………………………22 
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

   Ризик – невід’ємна складова частина людського життя. Він породжується невизначеністю, відсутністю достатньо повної інформації про подію чи явище та неможливістю прогнозувати розвиток подій. Ризик виникає тоді коли рішення вибирається з декількох можливих варіантів і немає впевненості, що воно найефективніше. 
   Можна приймати рішення та запроваджувати дії направлені на зменшення ризику але позбутися його неможливо. Ситуації коли відсутній ризик в економіці майже не зустрічаються. Більшість ситуацій яким притаманний ризик є дуже важко прогнозованими та контрольованими тому усунути ризик повністю майже неможливо. Це є причиною того, що навіть ідеальні з першого погляду рішення приводять до збитків. 
   Водночас ризик слід розглядати як невід’ємний елемент процесу існування організації на ринку. Фактично, якщо основною метою функціонування організації є максимізація прибутку, то він (прибуток) є винагородою за вдало взятий на себе ризик. Марно було б сподіватися, що отримання більш менш значних прибутків не пов’язано з серйозним ризиком. 
   Проблеми ризику мають розглядатися й ураховуватися як при розроблені стратегії, так і в процесі виконання оперативних завдань. У кожній ситуації, що пов’язана з ризиком постає питання: що означає доцільний ризик, де межа, що відокремлює доцільний ризик від нерозумного. 
 

 

 

 

 

 

 

 

1. Кредитний  ризик та компоненти системи  управління ним

   У найширшому розумінні кредитний ризик – це невизначеність щодо повного та своєчасного виконання позичальником своїх зобов'язань згідно з умовами кредитної угоди. Кредитний ризик характеризує економічні відносини, що виникають між двома контрагентами – кредитором і позичальником – з приводу перерозподілу фінансових активів. Оскільки між кожною парою контрагентів складаються власні відносини, які не повторюються і не можуть бути виміряні точно, то процес оцінювання кредитного ризику досить складно піддається формалізації. Кредитний ризик має певні особливості, які має брати до уваги менеджмент банку в процесі управління. 
   По-перше, оцінка кредитного ризику містить більше суб'єктивізму порівняно з іншими фінансовими ризиками, зокрема ціновими. Адже ризик зміни валютного курсу чи відсоткової ставки оцінюють усі учасники ринку, а не один банк. Це дає змогу в процесі аналізу цих ризиків покладатися не лише на власну думку, а й брати до уваги сигнали, що надходять з ринку. Відтак сама економічна сутність цінових ризиків сприяє формуванню об'єктивних уявлень про їх рівень. Щодо кредитного ризику такої можливості немає, а тому кредитний ризик має індивідуальний характер, пов'язаний з кожним конкретним позичальником. Крім того, елемент суб'єктивізму містить і оцінка фінансового стану та моральних якостей позичальника, що здійснюється кредитором. Рівень кредитного ризику, пов'язаного з одним і тим же позичальником, може відрізнятися від банку до банку. 
   Друга особливість є наслідком попередньої і полягає в тому, що для аналізу кредитного ризику не можуть бути застосовані методи статистики чи теорії ймовірності, що широко використовуються під час оцінки інших ризиків. Як відомо, ці методи спрямовані на виявлення статистичних закономірностей, під якими розуміють повторюваність, послідовність і порядок у масових процесах. Однак кредитний ризик внаслідок переважання індивідуального складника погано описується поняттям статистичної сукупності. Тому в процесі оцінювання кредитного ризику перевагу потрібно надавати не статистичним прийомам, а індивідуальній роботі з позичальником. Про це свідчить і досвід закордонних банкірів, які під час визначення кредитного ризику широко користуються такими прийомами, як індивідуальні бесіди з потенційним позичальником, відвідування підприємства, фундаментальний аналіз загального стану галузі, в якій працює позичальник. 
   Отже, теоретично для оцінки кожного окремого кредитного ризику має бути застосована спеціально створена для цього методика, яка б давала змогу врахувати всі особливості конкретного позичальника. Звичайно, на практиці реалізувати такий підхід досить складно і не завжди доречно. Крім того, певні характеристики позичальника, наприклад, його моральні якості або репутація, які визначають наміри щодо повернення кредиту, не можуть бути виміряні кількісно. Тому в процесі аналізу застосовують певні формалізовані процедури та методики, які дають змогу оцінити основні параметри платоспроможності позичальника, абстрагуючись від другорядних. Хоча інколи саме другорядні з погляду кредитора чинники, на які він своєчасно не звернув увагу, стають причиною підвищення кредитного ризику. 
   По-третє , кредитні ризики тією чи іншою мірою супроводжують всі активні (а не лише кредитні) операції банку, а тому потреба в оцінці кредитного ризику виникає в банку досить часто. Крім того, власне кредитні операції супроводжуються не лише кредитним, а й іншими ризиками: відсотковим – за надання кредиту під плаваючу ставку, інфляційним – за видачі довгострокового кредиту під фіксовану ставку, валютним – за надання позички в іноземній валюті та ін. Отже, у процесі аналізу потрібно чітко відрізняти кредитний ризик, пов'язаний з неповерненням основної суми боргу та відсотків, від інших видів ризику, оскільки до них застосовуються різні методи управління. 
   Таким чином, проблема зниження кредитного ризику великою мірою залежить від досконалості застосовуваних банком методів його оцінювання. Ці методи можуть бути уніфіковані лише до певної міри, адже кожен банк має власну клієнтуру, свій сегмент ринку, галузеву специфіку, конкретні можливості. Обрані банком методи мають максимально врахувати ці особливості і втілювати диференційований підхід до оцінки кредитного ризику, адже показники, за якими оцінюється діяльність одних позичальників, можуть бути зовсім неприйнятними для інших. Водночас мінімальний рівень уніфікації методики аналізу кредитного ризику необхідний, адже це допомагає банкам розробити власну систему підтримки управлінських рішень щодо надання позичок і забезпечує заданий рівень якості кредитного портфеля банку. 
   Пошук оптимального співвідношення між уніфікацією та диференціацією у підходах до оцінки кредитного ризику здійснюється й у вітчизняній банківській практиці. Диференціація забезпечується через кредитну політику, яку кожен банк формує з огляду на свою стратегію та на власний розсуд, а уніфікація – через методику аналізу, розроблену НБУ для формування резерву під кредитні ризики. Методика НБУ і методи кредитного аналізу банків постійно переглядаються, уточнюються, удосконалюються. Управління кредитним ризиком банку здійснюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення – на рівні кожної окремої позички та на рівні кредитного портфеля в цілому. 
   Під час оцінки кредитного ризику доцільно розрізняти індивідуальний та портфельний кредитні ризики. Джерелом індивідуального кредитного ризику є окремий конкретний контрагент Компанії.  
   Оцінка індивідуального кредитного ризику передбачає оцінку кредитоспроможності такого окремого контрагента, тобто його індивідуальну спроможність своєчасно та в повному обсязі розрахуватися за взятими зобов'язаннями.  
   Портфельний кредитний ризик виявляється у зменшенні вартості активів Компанії (іншій, аніж унаслідок зміни ринкової процентної ставки). Джерелом портфельного кредитного ризику є сукупна заборгованість Компанії за операціями, яким притаманний кредитний ризик, портфель дебіторської заборгованості тощо. Оцінка портфельного кредитного ризику передбачає оцінку концентрації та диверсифікації активів Компанії.

 

2. Засоби захисту  від кредитного ризику

   Найбільш загальні засоби страхування ризиків у банківській практиці зводяться до їх диверсифікації (тобто розподілу, регулювання структури і розмірів), а також до постійного контролю з боку банку за виконанням необхідних співвідношень і нормативів (наприклад, нормативу максимального розміру ризику на одного позичальника, нормативу великих кредитних ризиків, що встановлюються центральним банком) та здійснення у разі необхідності заходів по їх коригуванню. 
   Істотну роль при цьому відіграє наявність у банку належної інформаційної бази і сучасних технологій, кваліфікованого персоналу, а також проведення постійних заходів з прогнозування економічної кон'юнктури. Однак здійснення подібних заходів потребує значних витрат і доступне лише досить великим банкам. 
   Управління кредитним ризиком (його мінімізація) здійснюється за допомогою таких заходів: 
- лімітування кредитів; 
- диверсифікації портфеля позичок банку; 
- контролю за використанням кредиту та оперативності при стягненні боргу; 
- страхування кредитних операцій; 
- достатнього та якісного забезпечення наданих кредитів; 
- аналізу кредитоспроможності позичальника. 
   І спосіб - встановлення позичальникам лімітів кредитування. Як правило, банки встановлюють ліміт, який регламентує розмір обороту по видачах кредиту за певний період (ліміт видачі). У деяких випадках встановлюється ліміт заборгованості, який регламентує заборгованість за кредитом на певну дату. 
   Надання кредитів за допомогою ліміту видачі здійснюється, як правило, шляхом відкриття кредитної лінії (характеризує оборот по видачі кредиту). Вона відкривається клієнтам зі сталою репутацією, які мають стабільний фінансовий стан. Існують різні види кредитних ліній. Вони можуть бути поновлювальні, коли кредит надається і погашається в межах встановленого ліміту, і непоновлювальні, коли після надання і погашення кредиту відносини між банком і клієнтом припиняються. У ряді випадків питання про видачу кредитів вирішується банком кожний раз індивідуально. 
   ІІ спосіб - диверсифікація кредитних вкладень. Це означає розподіл кредитів між різними суб'єктами правовідносин, клієнтами різних форм власності і галузей економіки, між різними регіонами країни тощо. В деяких випадках дотримання банком диверсифікації здійснюється за допомогою нормативів або вимог, які встановлюються НБУ. 
   Чим більшій кількості позичальників надається кредит, тим меншим буде ризик неповернення кредитів за інших рівних умов, оскільки вірогідність банкрутства багатьох позичальників значно менша, ніж кількох. 
   ІІІ спосіб - оперативність при стягненні боргу - передбачає необхідність підтримувати з позичальником тісні контакти протягом усього строку користування кредитом. Банк повинен слідкувати за станом справ у клієнта і у разі необхідності застосовувати упереджувальні дії щодо захисту своїх інтересів. 
   IV спосіб - страхування кредитних операцій. Він означає, що банки повинні створювати страхові фонди як на макро-, так і мікро-рівнях, а також страхувати окремі кредитні угоди в спеціалізованих страхових компаніях. 
   V спосіб - забезпеченість кредиту.  
   У країнах з розвиненою ринковою економікою поширенішими є такі форми забезпечення кредитів: 
- гарантія, або порука третьої сторони; 
- переуступка контрактів, дебіторської заборгованості; 
- застава товарних запасів; 
- застава дорожніх документів, нерухомого майна, цінних паперів, дорогоцінних металів, страхування. 
   Гарантія, або порука - це зобов'язання третьої особи погасити борг позичальника у випадку його неплатоспроможності; оформляється як самостійний обов'язок гаранта чи поручителя. 
   Переуступка контрактів практикується при кредитуванні будівельних компаній, що здійснюють регулярні поставки товарів або послуг за контрактом. Боржник переуступає контракт кредитуючому банку, внаслідок чого надходження коштів від замовника зараховуються в погашення кредиту. 
Переуступка дебіторської заборгованості полягає в передачі банку рахунку, що вимагає оплати за поставлені позичальником товари. 
   Забезпечення товарними запасами означає, що предметом застави можуть бути: сировина, комплектуючі вироби, готова продукція тощо. 
   Забезпечення дорожніми документами використовується при кредитуванні експортно-імпортних операцій. Заставою тут виступають документи, що підтверджують відвантаження товарів. Такі документи називаються коносамент і накладні. 
   Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якому предмет застави залишається у заставодавця чи третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане із землею, - будівлі споруди, квартири, земельні ділянки громадян, багаторічні насадження тощо. 
   Заставою по кредиту можуть бути такі види рухомого мийна: обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, товари довгострокового вжитку. 
   Застава векселя чи іншого цінного папера здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Умовою використання цінних паперів як форми застави мас бути їх висока ліквідність. 
Також зустрічаються й інші способи забезпечення кредитів. Зокрема, надання позичальнику кредиту за умови накопичення та зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів на вкладі, при видачі позичок індивідуальним позичальникам за заставу приймаються поліси страхування життя, свідоцтва про ощадні внески, вимоги на виплату заробітної плати; при кредитуванні підприємств добувних галузей - корисні копалини або контракти на постачання сировинних ресурсів; при кредитуванні фермерських господарств - урожай (зібраний або у корінні за умови його страхування).

   У практиці роботи українських комерційних банків найпоширенішими формами забезпечення зобов'язань позичальника перед банком є застава майна, гарантія (поручительство) третьої особи, стягнення пені і штрафів, переуступка на користь банку вимог і рахунків позичальника третій особі, страхування відповідальності позичальника перед банком за неповернення кредитів і ризику непогашення кредитів. Правові основи цих форм застави визначені Цивільним кодексом України. 
   VI спосіб - оцінка кредитоспроможності позичальника. У процесі роботи, що передує укладанню кредитної угоди, працівник банку повинен ретельно проаналізувати кредитоспроможність позичальника, тобто його здатність своєчасно погасити кредит, виявити фактори, які можуть спричинити непогашення позички. Кредитоспроможність позичальника, на відміну від його платоспроможності, не фіксує неплатежі за минулий період чи на певну дату, а прогнозує здатність до погашення боргу на найближчу перспективу. Отже, кредитоспроможність - це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розгляду питання про можливість і умови кредитування і дозволяє передбачити ймовірність своєчасного поверненні позичок та їх ефективного використання. 
   Межі вивчення кредитоспроможності залежать від: 
- розміру позички; 
- терміну позички; 
- результатів минулої діяльності позичальника; 
- забезпечення кредиту (яка форма забезпечення передбачається); 
- взаємовідносин банку з клієнтом. 
   Жодних твердих правил щодо цього не існує, оскільки кожний клієнт, що подав кредитну заявку, може мати специфічні особливості, які вимагають більш детального вивчення. 
   Банк може використовувати різні джерела інформації про кредитоспроможність потенційного позичальника: 
- використання карток на всіх вкладників і позичальників, якщо такі ведуться в банку; 
- отримання інформації з зовнішніх джерел, використання великої кількості довідкових та аналітичних звітів; при цьому в діловому світі неухильно дотримуються правил передачі конфіденційної інформації (в США ці відносини регулюються Етичним кодексом про обмін банками інформацією щодо кредитоспроможності комерційних фірм). 
   У вітчизняній практиці організації кредитування такого високоорганізованого та якісного джерела зовнішньої інформації про кредитоспроможність підприємств поки що немає. Однак, якщо банк зацікавлений в підтвердженні достовірності окремих моментів діяльності потенційного позичальника, він може отримати зовнішню інформацію від інших банків, куди раніше звертався позичальник, від постачальників, покупців, конкурентів, органів податкової інспекції, а також шляхом вивчення архівів банку і фінансової преси; 
- фінансові звіти позичальника (баланс, звіт про прибутки і збитки), які є основним джерелом внутрішньої інформації. Розрахунок різних коефіцієнтів на основі цих звітів дозволяє глибше проаналізувати дійсний стан справ потенційного позичальника, оцінити перспективи його розвитку і здатність погасити позику. 
   Одночасно з цим вивчається репутація позичальника, його чесність, порядність, взаємовідносини з іншими банками, компетентність керівників, досвід і знання справи, потенційні можливості, особистий добробут позичальника, ринкова вартість підприємства та інші. 
   Оцінка кредитоспроможності - процес творчий, що вимагає від банківських працівників глибоких економічних знань, аналітичного мислення, вміння визначати та оцінювати тенденції в господарській діяльності і фінансовому стані позичальників, зокрема можливості дотримання ними принципів кредитування, прогнозувати майбутній стан справ позичальника і передбачати обставини, які можуть на них вплинути. 
   Здійснюючи оцінку кредитоспроможності, комерційні банки України керуються власними положеннями, що розробляються кожним банком, а також повинні враховувати нормативні вимоги НБУ, зокрема Рекомендації щодо визначення фінансового стану позичальників (постанова НБУ від 29.09.97 № 323) та Положення про порядок формування і використання резерву на можливі втрати за позиками комерційних банків (затверджене правлінням НБУ від 16.12 98 № 520). 
  Згідно з цими документами НБУ виділяє три групи позичальників: 
- юридичні особи, крім комерційних банків; 
- комерційні банки; 
- фізичні особи. 
   Для оцінки фінансового стану юридичної особи враховують такі економічні показники його діяльності: обсяг реалізації, прибутки та збитки, рентабельність, ліквідність, собівартість продукції, грошові потоки, склад та динаміка дебіторсько-кредиторської заборгованості. 
   Крім того, враховуються фактори суб'єктивного характеру: ефективність управління позичальника, його ринкова позиція і залежність від циклічних та структурних змін в економіці, погашення кредитної заборгованості позичальника у минулому, професіоналізм керівництва, державна підтримка позичальника тощо. 
   Згідно з даним положенням для оцінки кредитоспроможності позичальника-юридичної особи комерційні банки повинні обов'язково враховувати такі показники: 
   1. Коефіцієнт загальної ліквідності (КЛ1), який характеризує, наскільки обсяг поточних зобов'язань за кредитами і розрахунками можна погасити за рахунок усіх мобілізованих оборотних активів:  
* Витрати майбутніх періодів включаються до складу поточних активів у тій частині, яка буде використана (списана) протягом 12 місяців з дати балансу. 
** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов'язань у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу. 
Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності. 
   Нормативне значення КЛ1 не менше 2,0 - 2,5. 
2. Коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності (КЛ2), який показує, яка частина поточних (короткострокових) зобов'язань може бути погашена негайно: 
** Доходи майбутніх періодів включаються до складу поточних зобов'язань у тій частині, яка буде погашена протягом 12 місяців з дати балансу. 
Ця інформація зазначається у Примітках до фінансової звітності. 
Нормативне значення КЛ1 не менше 0,2 - 0,25. 
3. Коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів (КЗ), який характеризує розмір залучених коштів на 1 грн. власних коштів: 
Нормативне значення КЗ не більше 1,0 
4. Коефіцієнт фінансової незалежності (КН), який свідчить про питому вагу власних коштів у загальній сумі заборгованості: 
Нормативне значення КН не менше 0,2. 
5. Коефіцієнт маневреності власних коштів (КМ), що характеризує ступінь мобільності використання власних коштів: 
Нормативне значення КМ не менше 0,5. 
При здійсненні оцінки кредитоспроможності та фінансової стабільності банки можуть використовувати й інші показники. 
Для отримання комплексної оцінки кредитоспроможності позичальника потрібно визначені показники порівняти з оптимальними і на підставі їх аналізу вирішувати питання про можливість надання кредиту. 
   Кредит надається банком, як правило, позичальникам з найбільш високою кредитоспроможністю, які забезпечують своєчасне його погашення за рахунок отриманих доходів. 
   Якщо позичальником виступає комерційний банк, то оцінка його фінансового стану здійснюється на підставі: 
- дотримання обов'язкових економічних нормативів та показників діяльності комерційного банку, передбачених нормативними актами НБУ; 
- аналізу прибутків і збитків; 
- аналізу якості активів і пасивів; 
- створення резервів; 
- виконання зобов'язань комерційним банком у минулому; 
- якості банківського менеджменту. 
   Якщо позичальником є фізична особа, то при здійсненні оцінки її фінансового стану мають бути враховані: 
- соціальна стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів, постійної роботи, сімейний стан; 
- наявність реальної застави; 
- вік та здоров'я клієнта; 
- загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати; 
- інтенсивність користування банківськими позичками у минулому та своєчасність їх погашення і процентів за ними, а також користування іншими банківськими послугами; 
- зв'язки клієнта у діловому світі тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Оцінка управління кредитними ризиками

  Мета управління кредитним ризиком полягає в забезпеченні мінімального рівня ризику при заданому рівні дохідності кредитного портфеля. Основними елементами управління кредитним ризиком є:

1) лімітування та нормування  обсягів кредитних вкладень;

2) формування ефективної  цінової політики;

3) формування страхових  резервів по кредитних ризиках.

   Лімітування обсягів кредитних операцій обмежує концентрацію кредитного портфеля в розрізі окремих позичальників, груп позичальників, бізнесів, галузей, секторів економіки і регіонів.

   Ліміт у розрізі окремого позичальника визначає максимальну суму та умови надання кредиту. Розрахунок ліміту проводиться на основі аналізу кредитоспроможності позичальника (фінансових показників діяльності, бізнес-плану тощо). Розмір ліміту коригується залежно від поточного фінансового стану боржника і прогнозної оцінки його майбутнього фінансового стану.

   Основні види лімітів та нормативів

Нормативи НБУ:

Максимальний розмір ризику на одного позичальника (Н8):

де Зс — сукупна  заборгованість за позичками, міжбанківськими  кредитами та врахованими векселями  одного позичальника та 100 % суми позабалансових зобов’язань, виданих стосовно цього позичальника,

К — капітал банку.

Нормативне значення Н8 не повинно перевищувати 25 %.

Норматив «великих»  кредитних ризиків (Н9) установлюється як співвідношення сукупного розміру  великих кредитних ризиків та капіталу комерційного банку:

де Ск — сукупний розмір «великих» кредитів, наданих комерційним  банком з урахуванням 100 % позабалансових зобов’язань банку.

   Максимальне значення нормативу Н9 не повинно перевищувати 8-кратного розміру капіталу банку.

Норматив максимального  розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н10):

де РкI — сукупний розмір наданих банком позик (у тому числі  і міжбанківських), поручительств, урахованих векселів та 100 % суми позабалансових зобов’язань щодо одного інсайдера комерційного банку.

Максимальне значення Н10 не повинно перевищувати 5 %.

Норматив максимального  сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н11):

де Рк — сукупний розмір наданих банком позик (у тому числі  і міжбанківських), поручительств, урахованих векселів та 100 % суми позабалансових зобов’язань щодо одного інсайдера комерційного банку.

Максимальне значення Н11 не повинно перевищувати 40 %.

Норматив максимального  розміру наданих міжбанківських позик (Н12):

де МБн — загальна сума наданих комерційним банком міжбанківських позик.

Максимальне значення нормативу  Н12 не повинно перевищувати 200 %.

Норматив максимального  розміру отриманих міжбанківських позик (Н13):

де МБ0 — загальна сума отриманих комерційним банком міжбанківських позик,

ЦК — сума залучених  централізованих коштів.

Максимальне значення нормативу  Н13 не повинно перевищувати 300 %.

   Штрафи за порушення норм перелічених нормативів застосовуються на кожний випадок порушення.

   Внутрішньобанківські нормативи та ліміти. Обмеження загального обсягу кредитного портфеля відносно робочих активів. Рекомендоване граничне значення — не більше 50 % (розмір більше 50 % свідчить про агресивний характер кредитної політики банку).

   Обмеження за концентрацією структури кредитного портфеля в розрізі бізнесів (корпоративний, індивідуальний, міжбанківський).

   Обмеження за концентрацією кредитів у розрізі галузей, секторів економіки напрямів діяльності, регіонів, видів забезпечення тощо.

   Обмеження непокритого кредитного ризику (відповідно до стандартів, прийнятих при оцінці кредитного ризику провідними світовими аудиторськими фірмами):

V1 · 0,02 + V2 · 0,05 + V3 ·  0,2 + V4 · 0,5 + V5 – ФСР ≤ 0,2К ,

де Vi — обсяги кредитів, що належать до відповідних груп ризику;

ФСР — сформований  резерв за кредитними ризиками;

К — капітал банку.

   Процентна (цінова) політика. Одним із найважливіших інструментів управління кредитним ризиком є цінова політика банку. Очевидно, що процентна ставка за безризикованим і ризикованим кредитами не може бути на одному рівні. За надання кредиту з вищим ризиком банк повинен брати з клієнта премію за ризик. Ця премія є компенсацією банку за можливі майбутні збитки від кредитування та служить одним із джерел формування резерву. Крім того, при визначенні реальної процентної ставки треба враховувати темпи інфляції, норму обов’язкового резервування кредитних ресурсів на коррахунку в НБУ, рівень накладних витрат за надання та супроводження кредиту та необхідність забезпечення встановленого рівня рентабельності кредитного бізнесу.  Граничний рівень реальних ставок встановлюється Комітетом з управління активами та пасивами (або кредитним комітетом) як обов’язковий по системі банку.

   Формування страхових резервів, пов’язаних, кредитними ризиками. Одним із головних інструментів управління кредитним ризиком та компенсації можливих фінансових втрат від неповернення кредитів є формування страхових резервів за кредитними операціями.

   Формування резерву на покриття можливих збитків за кредитами проводиться відповідно до Положення НБУ № 279 від 06.07.2000 р., згідно з яким банки зобов’язані здійснювати розрахунок резервів під стандартну та нестандартну заборгованість (з урахуванням строків погашення боргу за кредитними операціями) протягом місяця, в якому здійснено кредитну операцію (або укладено угоду на її здійснення). Формування резервів банки зобов’язані здійснювати щомісячно в повному обсязі (незалежно  
від розміру їхніх доходів) за групами ризику відповідно до сум фактичної кредитної заборгованості за станом на перше число місяця, наступного за звітним, до встановленого строку для подання місячного балансу. Нижче наведена рекомендована структура заборгованості за кредитами (табл. 1).