Політична соціалізація особистості

     Або інше досить складне питання: чи такою  вже простою є роль виборця? Кожен  громадянин залежно від життєвих обставин, особистих потреб, здібностей і можливостей вибирає собі конкретну  політичну роль або ролі. Не всі  можуть постійно ходити на мітинги  або стати, наприклад, членами політичної партії. Проте завжди існує необхідний, гарантований конституціями мінімум  політичної діяльності. До нього належать демократичні вибори. Участь у них  — справа відповідальна. Голосуючи  за кандидата в депутати, особа  делегує йому право виражати й  захищати свої інтереси на державному рівні. Як же правильно зробити свій вибір і не припуститися помилок?

     Головне — проаналізувати й оцінити передвиборну програму кандидата. Для чого це потрібно? Річ у тім, що суть депутатської діяльності — це виконання своєї передвиборної  програми. Її розробляє кандидат з  урахуванням потреб і вимог мешканців  свого виборчого округу, а також  загальних програмних настанов тієї партії, котру він репрезентує. У  разі здобуття партією більшості  голосів у парламенті ці настанови  визначатимуть політичний курс країни.

     Для оцінювання становища людини в суспільстві, крім понять «статус», «політична роль», вироблено ще категорії «престиж»  і «авторитет».

     Соціальний  престиж можна визначити як співвідносну оцінку суспільством, групою, окремим  її членом соціальної ролі та дій людини, її достоїнств та психологічних рис  на підставі певної системи цінностей. Престиж, носієм якого є людина, виступає як спонука її бажань, почуттів, намірів, дій, прагнень посісти відповідне становище  в суспільстві. Престижні оцінки як регулятори поведінки багато в  чому визначають такі важливі соціальні  процеси, як професійна зайнятість, соціальні  переміщення, структура споживання тощо.[4]

     Авторитет — одна з форм здійснення влади. У ширшому розумінні авторитет — неформальний вплив окремої особи або організації на вчинки й думки іншої людини (або людей). Вплив авторитету не пов’язаний, як правило, з примусом. Він базується на високій оцінці оточенням знань, моральних якостей, гідності, життєвого досвіду певної особи (авторитет батьків, друзів, лідера політичної партії тощо), оскільки складність сучасного життя часто не дає пересічній людині змоги правильно оцінити проблеми, що постають перед нею. За цих умов виникає потреба «сприймати на віру» твердження носіїв авторитету.

     Люди, які мають однаковий статус, мають  і схожі особисті риси, що залежить уже не від індивідуальних особливостей людини, а від тієї соціальної системи, в яку її включено, від тієї соціальної спільності, до якої вона належить. Фактично носієм соціально-типових властивостей і ознак є клас, соціальна група, а їх конкретним виразником — окрема особистість. Конкретна особистість, що є представником певної соціальної спільності, може розглядатися як соціальний тип, котрий виявляє себе тільки в  соціальних зв’язках і відносинах. 

     Отже, соціальний тип особистості характеризує не специфічні особливості окремого індивіда, а загальні соціальні риси класу, соціальної групи або суспільства  в цілому. Розгляд індивіда в плані  соціальної типізації дає можливість співвіднести особистість із соціальною структурою суспільства, вивчити соціальну  зумовленість індивіда.

     Аналізуючи  участь людини в політичному житті, можна виділити кілька політичних типів  особистості. Цікаву типологію особистості  запропонували українські політологи Є. І. Головаха, І. Є. Бекешкіна та В. С. Небоженко. У найзагальнішому вигляді соціально-історичну типологію особистості репрезентовано трьома основними типами.

     1. Особистість, що «розчинена» в суспільстві. Вона не виділяється із системи суспільних політичних зв’язків, а характеризується колективістською ідеологією, у межах якої окрема людина є лише функціонально визначеним елементом суспільної системи, тільки в ній знаходячи сенс функціонування і тільки в її цілях — власну гідність та цінність.

     2. Особистість, що відчужена від суспільства. Це базовий тип, який відповідає періоду поступового занепаду тоталітарної ідеології і характеризується подвійною системою цінностей. Одна система призначалася виключно для внутрішнього користування як вияв власних «егоїстичних інтересів», а інша — для пристосовування до зовнішніх вимог, до умов жорсткого ідеологічного контролю.

     3. Амбівалентна особистість, яка навіть визнаючи основоположні цінності демократії за суспільно значущі цілі, не володіє достатнім рівнем правової, економічної і політичної культури для послідовної реалізації цих цілей. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИ  ТА ЇЇ

ОСОБЛИВОСТІ В УКРАЇНІ 

     Поняття "політична соціалізація" почали активно використовувати останнім часом для характеристики політичного  життя суспільства та формування політичних знань, норм і цінностей  його громадян. Це поняття є похідним від лат. socialis — суспільний. Уперше в науковий обіг поняття "соціалізація" ввели американський соціолог Ф. Гіддінгс і французькі соціопсихологи ще наприкінці ХІХ ст. Вони трактували соціалізацію як процес розвитку соціальної природи людини. І в сучасній науковій літературі ця категорія використовується для характеристики формування людини під впливом соціального середовища , хоч природа і вплив цього середовища на людину визначаються по-різному. Соціалізацію розглядають як процес розвитку людської спільності та окремого індивіда. Сюди відносять соціальне становлення індивіда, його включення в різноманітні соціальні відносини, засвоєння соціального досвіду, виконання людиною певних соціальних ролей, що зумовлюються суспільством, розвиток соціальної активності тощо.

        Отже, дослідження сутності та  змісту процесу соціалізації  вітчизняними і зарубіжними філософами  та політологами дають уявлення  про складність, багатогранність  і багатофакторність взаємовідносин  людини і суспільства. Соціалізація  розглядається як процес засвоєння  й активного відтворення індивідом  соціального досвіду, що здійснюється  в різних видах діяльності  і спілкування.

        Поняття "політична соціалізація", що його почали використовувати  в суспільних науках з кінця  50-х років ХХ ст., дало змогу  ґрунтовніше дослідити соціалізацію  у сфері політики, включення людини  в складну систему політичних  відносин.

        В історії суспільної думки  проблема взаємовідносин індивіда  і політичної влади вирішувалася  по-різному. Один із варіантів  таких стосунків бере початок  у концепціях Т.Гобса і Ж.-Ж. Руссо і будується на основі моделі "підкоряння" громадян державі, інститутам політичної системи, а нині реалізується в рамках неоелітаристських концепцій. Підкорення особистості державі в сучасних умовах обґрунтовується потребами стабілізації політичних систем, розв´язання конфліктів, які виникають внаслідок соціальної нерівності, а також "поділу праці" між елітою, що професійно займається політикою, і рештою громадян.

        Інша модель базується на категорії  "інтерес", її розробляли ще  А. Сміт і Г. Спенсер. Тут основні витоки участі особи в політичному житті суспільства вбачаються в її інтересах, які людину з пасивного об’єкта політики перетворюють на активного суб’єкта. Ця ідея популярна в європейській ліберально-демократичній традиції і є складником основних політичних доктрин різної орієнтації — від ліворадикальних до правоконсервативних.

        Наприкінці ХІХ ст. зароджується  політична соціологія, і вже в  працях Дюркгейма, М. Вебера, Паретто відбувається перехід до емпіричного аналізу політичної діяльності.

        Марксистська концепція в поглядах  на людину, на її взаємовідносини  з суспільством виходила з  того, що сутність людини визначається  сукупністю усіх суспільних відносин. Отже, вона не може бути незалежною від суспільства. Водночас особа завдяки своїй активній, цілеспрямованій діяльності здатна перетворювати навколишній світ відповідно до своїх інтересів. Марксизм розглядав історію як наслідок діяльності людини, яка має свою власну мету.[3]

        У ХХ ст. в дослідженні проблем  взаємовідносин людини і політики  найчіткіше виділяються два підходи: 

     1) марксистська концепція в цих  питаннях віддає перевагу соціально-класовим  чинникам, їхньому домінувальному впливові на людину;

      2) політико-психологічні та соціологічні  концепції, що базуються на  біхевіористському (аналізі поведінки) та когнітивному (навчальницькому) підходах, орієнтуються переважно на соціально-психологічне пояснення цих явищ (концепції Е. Фромма, Г. Маркузе, В. Райка, Т. Адорно, Г. Лассуелла, А. Адлера та ін.).

        Немарксистські концепції єдиним  реальним суб´єктом історії (політики) визнають людину. Колективні форми діяльності та впливу розглядаються як похідні від устремлінь, поведінки, поодиноких дій. Особлива роль відводиться видатним особам (пророкам, ідеологам). Маси трактуються як несамостійна сила чи статистична величина (сума типових, середніх індивідів, які мають несуттєвий вплив).

        Концепції формально-конституційного  спрямування вирішальну роль  у політиці відводять політичним  організаціям та інститутам (державним  органам, партіям та об’єднанням, а також політичній еліті, керівним групам тощо), діяльність яких спонукає до самоорганізації великі соціальні групи. Маси розглядаються як стихійний чинник у політиці або навіть як предмет впливу відповідних політичних сил, пасивний матеріал для дій і рішень видатних осіб, як об´єкт регулювання інститутами.

        На розумінні взаємовідносин  політики й людини в сучасній  політології позначалися різні  концептуальні підходи філософської  антропології, і насамперед —  персоналістські, екзистенціалістські, психоаналітичні, феноменологічні, прагматичні та структуралістські концепції тощо. Так, у соціобіологічних ученнях поведінка людини, як і різноманітні вияви соціального і морального життя, трактуються через редукцію до еволюційного генотипу даної біологічної спільноти (К. Лоренц, Р. Тріверс, Р. Александер). Структуралізм розглядає людину як соціальну істоту, яка позбавлена своєї самотності і є лише конкретним виявом відповідності цілості (групи, соціальної системи) своїм ролям та функціям.

        Одним із головних напрямів  у сучасній політології є біхевіористський, що головну увагу акцентує на вивченні поведінки людей у політичній сфері, всі суспільні явища і процеси зводить до взаємодії між стимулами чи комплексами стимулів, які впливають на людський організм, і реакціями цього організму. Оскільки поведінка людини з погляду біхевіоризму є сукупністю реакцій на певний набір фіксованих стимулів, то й завдання вбачається в тому, щоб вивчати поведінку людини в різних її проявах.

        Отже, проблема взаємовідносин людини  і політики є складною й  багатогранною. В історії суспільної  думки вона одержувала різне  тлумачення. У наш час ця тема  є однією з найактуальніших  у політології.

        В останні роки проблема соціалізації  привертає до себе увагу Дослідників  різних наукових та ідеологічних  течій. Збагачується уявлення  про сутність, зміст, завдання  і функції соціалізації. Складнішим  уявляється і процес політичної  соціалізації. Так, сучасне визначення  соціалізації характеризується  як процес операційного оволодіння  сукупністю програм діяльності  та поведінки, характерної для  тієї чи іншої культурної традиції, а також як процес інтеріоризації  індивідом знань, цінностей і  норм, які її відображають.

     Політична соціалізація розглядається в політології  як процес включення індивіда в політичну  систему. процес взаємодії особистості  з політичною системою двоїстий. По-перше, політична система самовідтворюється, оновлюється від залучення громадян до участі в діяльності своїх організацій. У цьому процесі політична  соціалізація стає механізмом акумуляції політичних цінностей та цілей системи, створює необхідні умови для  збереження спадкоємності поколінь у політиці. По-друге, вимоги політичної системи організують структуру  самої особи. Політична соціалізація активно впливає на формування політичної свідомості особи та її політичну  поведінку, що сприяє становленню особистості  громадянина. Варто наголосити, що поняття  політичної соціалізації є ширшим, ніж поняття політичного виховання  або освіти. Це можна пояснити тим, що процес політичної соціалізації включає  не тільки цілеспрямований вплив  на особу панівної ідеології і  політичних інститутів суспільства, але  також і стихійні впливи та власну активність індивіда.

     Політична соціалізація функціонує на кількох  рівнях взаємодії людини та політичної системи. Так, наприклад, на першому, соціальному  рівні (рівні соціальних груп) на особу  впливають загальносоціальні проблеми розвитку суспільства: економічні, політичні, національні, демографічні, екологічні, морально-етичні та інші макросоціальні проблеми. Другий (соціально-психологічний) рівень політичної соціалізації характеризується передачею особі політичних цілей і цінностей через такі механізми, як вплив, навіювання, ідентифікація особистості з тим чи іншим політичним цілим, політичне навчання, наслідування тощо. Третій (внутрішньоособистісний) рівень політичної соціалізації характеризується дією таких механізмів, як особисті потреби, спонукання, ціннісні орієнтації, настанови, які впливають на політичну свідомість і політичну поведінку особи.