Психологічні школи в сучасній соціології

Міністерство науки  і освіти України

Національний університет «Одеська юридична академія»

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

 

«Психологічні школи в сучасній соціології»

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала

студентка САФ

II потоку I групи

Логвинова Наталія

 

 

Одеса 2012

 

Зміст:

Вступ

 

Психологічна школа  в соціології – суб‘єктивно-особистісні концепції виробництва, виникли наприкінці 19століття. Представники психологічної школи шукали ключ до розуміння суспільних явищ у психіці індивідів або колективній психіці (психічній взаємодії індивідів.). Основоположником психологічної школи був американський соціолог Л. Уорд (1841 - 1913). Якісну специфіку виробництва Уорд бачив у психологічності соціальних явищ. Іншим великим представником психологічної школи був французький соціолог Г. Тард (1843-1904), що вважав основними законами соціології наслідування людей один одному (мода, традиція). До психологів примикає й німецький соціолог Г. Зіммель (1858-1918) з його розумінням соціології як «психологічної мікроскопії», взаємовідносин між індивідами. Початок 20 століття знаменується; розкладанням психологічної школи, відмовою від відвертого прямолінійного психологізму. Психологічні теорії виробництва видозмінюються, випробувавши на собі сильний вплив "соціологізму Дюркгейма", «інстигуціоналізма» М. Вебера. Сучасний психологізм не є особливою школою і являє собою своєрідний методологічний принцип, що лежить в основі майже всієї буржуазної соціології. Психологізація суспільних явищ у цей час найбільшою мірою визначається концепціями соціальної психології (Э. Богардус, Л. Бернард і ін.). Широке поширення, одержали також фрейдизм і неофрейдизм. Психологізм можна розглядати як свого роду соціальний реформізм, тому що в основі його лежить ненаукове прагнення за допомогою психологічних засобів удосконалити деградуюче буржуазне вчення. Разом з тим психологізм у соціології поставляє певну інформацію; щодо засобів впливу на широкі маcи.

 

1. Конфлікт сучасної культури, Г. Зіммель (1858—1918)

Георга Зіммеля, відомого німецького філософа та соціолога, вважають одним з головних представників пізньої “філософії життя", основоположником гак званої формальної соціології. Зіммель відносить цінності та культуру до сфери, що лежить поза природною каузальністю, а діяльність гуманітарія відносить до "трансцендентальної формотворчості". Виток творчості — особистість з її апріорно заданим способом бачення. У відповідності зі способами бачення виникають різноманітні "світи" культури: релігія, філософія, наука, мистецтво тощо — кожний зі своєрідною внутрішньою організацією, власною унікальною "логікою".

Життя людини розгортається  у певному самообмеженні формами, які нею ж і створюються. На вітальному рівні ця форма і межа — смерть. Смерть не приходить із зовні, життя несе її в собі. На трансвітальному рівні життя переборює власну самообмеженість, внаслідок чого постають такі форми, як "більше-життя" і "більше-ніж-життя" — відносно стійкі утворення, що протистоять життю у його вічній мінливості. "Більше-життя" і "більше-ніж-життя" — це водночас і як форми культури. Toму іноді твердять, що саме тут філософія життя переходить у філософію культури. І саме тут виникає проблема конфлікту як рушійної сили розвитку та змінювання загалом.

Конфлікт Зіммель розуміє  як внутрішній конфлікт життя, розв'язання якого приведе до оновлення всієї культури, а це оновлення є творчим діянням. Його предметом є суспільний устрій, художній твір, релігія, наукове пізнання, техніка і т.д. Але це лише лаштунки для творчої роботи.

Історія культури є предметом  історії. При цьому поняття життя  домінує в ідеології, у філософському  тлумаченні світу. Кожна епоха має свою провідну ідею. Зокрема, XIX століття створило поняття суспільства, а індивід став тлумачитись як продукт перетину соціальних сил. Лише на початку XX століття на передній план виступає поняття життя — основний мотив світогляду і всіх оцінок — метафізичних, психологічних, моральних, художніх. Навіть такі антагоністи, як Шопепгауер та Ніцше, об'єдналися на ґрунті цього поняття.

Тлумачачи художню сферу  життя. Зіммель вважає, що її основою  є оригінальність, що дуже яскраво позначається на юнацькому віці. Саме в оригінальному є чисте вираження життя. В основі сучасного індивідууму лежить глибокий творчий задум. Це стосується, зокрема, прагматизму з його основним поняттям — дії.

Серед незчисленних з'явлень, які визначають наші вчинки, істинними  визнаються ті, які динамічно сприятливі для життя. Саме життя встановлює істинні уявлення. Пізнання є елементом життя.

Своє чисте вираження  як центральне поняття життя отримує  там, де стає метафізичним фактом. Одне тільки життя може пізнати життя. Зіммель відкидає механізацію як космічний принцип. Життя не хоче нікому підкорятися: "сутність життя в тому і полягає, щоб творити для самого себе всі спокусливі суперечності, всі перемоги і поразки. Те. що є вищим відносно життя, — це трагічний конфлікт життя як духу".

Зіммель відкидає класицизм як людський і творчий ідеал. Життя хоче звільнитися від гніту будь-якої форми, історичним вираженням якої був класицизм. Чиста стихія життя виступає проти будь-яких спотворень: наприклад, проти спотворень еротики. Адже еротика, що мас зв'язок з культурним життям, вимагає певного оформлення. “Справжнє еротичне життя протікає зовсім індивідуальним річищем". Аналогічного тлумачення вимагає й релігійне життя. "Найглибше еволюція розчиняє релігійні образи в релігійному житті як чисто функціональному настрої. Релігія має здійснюватись як творчість життєвих форм — смирення й гордості, напруження і мирного спокою, активності й споглядання. Тоді життя матиме абсолютну цінність. Кожний життєвий процес має бути пройнятий релігійним почуттям про буття, а не спрямованим на об'єкти. Душа хоче берегти свою віру, втративши останню в усі наперед визначені релігійні норми.

З життям пов'язане чуття  буття. Життя хоче долати форми, але може виявити себе тільки в тій чи іншій формі. А достеменне життя є одкровення. І в цьому його суперечність — найглибша внутрішня суперечність духу, який прагне до культури. Саме наша епоха найбільш виразно являє цей конфлікт душі.

Конфлікти і проблеми не існують тільки для того, щоб  бути розв'язаними. Конфлікт не існував даремно, коли час (епоха) не вирішує його, а замінює іншим за формою і змістом конфліктом. Життя охоплює весь простір протилежності боротьби і миру. Конфлікт культури і життя — хронічний. Тому абсолютний мир є лише вічною світовою таємницею, яка, проте, постійно спонукає до наукових і життєвих рефлексій.

2. Психологічний еволюціонізм Л. Уорда

 

 Лестер Уорд (1841-1913) - американський соціолог, якого нерідко називають батьком соціології в США. У цілому позитивно сприйнявши ідеї еволюційного розвитку суспільства, обгрунтовані в працях О. Конта і Г. Спенсера, Л. Уорд переніс центр ваги з біологічних моментів на психологічні.У своїх працях "Динамічна соціологія", "Психічні фактори цивілізації", "Нариси соціології" та інших він намагається розкрити психологічні причини діяльності і поведінки людей і тим самим обгрунтувати психологічні механізми розвитку суспільства. Він писав, що "соціальні сили суть сили психологічні і полягають у розумовій природі індивідуальних членів суспільства" .Проблема причин і рушійних сил діяльності людей одна з центральних у соціальній філософії Уорда. На його думку, в якості початкової причини діяльності будь-якого суб'єкта виступають його бажання. Він характеризував бажання людей як "всепроникний і весь світ оживляють принцип ... пульс природи, главне а причина всякої діяльності" .Обгрунтовуючи "філософію бажань", Уорд виділяє первинні бажання, пов'язані із задоволенням потреб людей у їжі, теплі, продовженні роду і т.п. На їх основі формуються складніші бажання людей, в тому числі - у творчій діяльності, громадянській свободі, а також моральні, естетичні та релігійні бажання. "Бажання людей, - пише Уорд, - породжують їх волю", яку він називає "динамічним двигуном суспільства" . Бажання і воля виступають, за Уорд, як основні природні і соціальні сили, що забезпечують розвиток суспільства.

Він розглядає їх як досить динамічні психічні сили, що діють найчастіше мимоволі, стихійно. Ці сліпо діючі, багато в чому ірраціональні сили до кінця не усвідомлюються людьми і не цілком контролюються ними. Тягнуть цими силами, люди діють у заданому напрямі і нерідко, лише потім осмислюють свої вчинки. Але навіть якщо бажання і потяги людини усвідомлені ним, він мало може керувати ними і, як правило, дотримується їх. І все-таки, вважає Уорд, дуже важливо усвідомлювати бажання, щоб хоч якось управляти своїми діями відповідно до вимог цивілізації. Він пише, що "з тих пір, як дії організму почали визначатися свідомими бажаннями, почалися великі перетворення, які тривають до цих пір" . В якості основного носія колективних намірів і цілей у Уорда виступало державу. Оскільки дії людей здійснюються в їхньому взаємному спілкуванні, вони, на думку Уорда, є соціальними діями. У цьому сенсі діє в суспільстві людина виступає як соціальна істота . У зв'язку з цим Уорд висунув і обгрунтував проблему законів і принципів соціальних дій людей. Раніше проблему соціальних законів по-своєму вирішували, як ми вже знаємо, О. Конт, Г. Спенсер і К. Маркс. Вивчення цих законів Уорд відносив до галузі соціальної філософії або теоретичної соціології. Остання, за його словами, "в значній мірі є філософією", оскільки "допомагає зрозуміти закони суспільства" . Ці закони виступають, за Уорд, як закони соціальної діяльності людей і людської еволюції. Вони

здійснюються під впливом зазначених вище психічних сил, перш за все людських бажань і волі. Їх Уорд і називає основними психічними факторами цивілізації. Виявлення їх ролі лежить в основі "психологічного еволюціонізму" Л. Уорда. Свідоме вплив на них, наскільки це можливо, дозволяє надати розвитку суспільства соціально спрямований характер, вдосконалювати його в інтересах більшості людей. Саме так висловлювався Уорд як вчений і політик, соціально-політичні погляди якого висловлювали свого часу інтереси широких демократичних кіл США. Отже, Л. Уорд - яскравий представник психологічного напряму в соціології, який вніс певний внесок і в політико-психологічну проблематику, покладаючи надії на "колективний розум" суспільства, який повинен за допомогою соціальних наук спрямовувати хід суспільного розвитку. 

3. «Закони наслідування» Г. Тарда і теорія людських дій В. Парето

Поряд з психологічним еволюціонізму Л. Уорда розвивався напрямок, яке досліджувало проблему психологічного наслідування і його ролі у функціонуванні суспільства. Провідним його представником був французький мислитель Габріель Тард (1843 - 1904).Своє вчення він розвинув у працях "Закони наслідування", "Соціальна логіка", "Соціальні закони", "Етюди по соціальній психології", "громадсь ких думку і натовп" та інОднією з фундаментальних проблем, розв'язуваних Г. Тардов, є проблема взаємодії особистості і суспільства. Для Тарда первинним елементом у взаємодії людини і суспільства є людина. Кожна людська особистість живе і діє поряд з багатьма іншими людьми. В результаті їх взаємодії формуються групи людей з притаманною їм груповий психологією і суспільство як складна система взаємодії окремих людей і соціальних груп. Як і Уорд, Тард вирішував проблему рушійних сил діяльності людей, соціальних груп і розвитку суспільства. Він знаходив ці сили в індивідуальної та групової психіці людей. Мабуть, тому він не проводив скільки-небудь істотної межі між соціологією як наукою про розвиток суспільства і соціальною психологією. Майже всі його соціологічні праці були присвячені проблемам соціальної психології. Він виходив з того, що в основі соціальної діяльності лежить психологічний настрій окремих людей і соціальних груп. В процесі їх взаємодії одна людина чи соціальна група наслідує іншим. У взаємному наслідуванні людей Тард бачить початковий елемент соціальності, основний спосіб існування і розвитку особистості, соціальних груп і суспільства. Соціальний організм по суті своїй подражательний, вважав Тард. І пояснював, що наслідування грає в суспільстві таку ж роль, як і спадковість у живих організмах. Він розглядав наслідування як засвоєння і повторення людьми того нового, що з'являється в тій чи іншій сфері суспільного життя. Цим новим можуть бути малі і великі винаходи і відкриття, удосконалюють побут людей, їх виробничу, пізнавальну та іншу діяльність, що розширюють їх владу над природою, про огащающіе відносини між ними.

Всякі новації, будь то винаходу або відкриття, являють собою акти творчості здатних і талановитих людей, які потім засвоюються й повторюються багатьма людьми. У результаті людські винаходи і відкриття породжують величезну кількість наслідувань, поширюваних по всьому світу. Тард вказує на геометричну прогресію наслідування. При цьому він підкріплює свої висновки численними посиланнями на статистику. Зокрема, він посилається на статистику споживання кави, тютюну і інших продуктів, починаючи з моменту їх першого ввезення до Європи і до того часу, коли вони заповнили ринок, а також багаторазового збільшення числа локомотивів, побудованих з виникненням залізничної справи. "Відкриттю Америки, - писав він, - наслідують у тому сенсі, що перша подорож з Європи до Америки, задумане і здійснене Колумбом, викликала безліч нових подорожей, скоєних іншими мореплавцями в різних напрямках, кожен з цих подорожей було новим маленьким відкриттям, відповіддю на відкриття великого генуезці, що знаходило у свою чергу наслідувачів "[7]."Суспільство - це наслідування", - укладає Тард [8].Винаходи та відкриття одних стають надбанням багатьох. Він вважав, що наслідування виникають на грунті соціально-психологічних відносин між людьми і спрямовані на виконання цілком визначених функцій, пов'язаних із задоволенням потреб людей, досягненням якої-небудь користі.

При цьому Тард указував на три основних закони, що характеризують зміст процесів наслідування та їх реалізацію в суспільстві:

• закон повторення, тобто засвоєння і відтворення людьми тих чи інших нововведень;
• закон опозиції, що виражає боротьбу самих нововведень або нового і старого в суспільстві;
• закон пристосування, тобто адаптації людей до з'явилося нововведення і умов, що змінилися життя.

Зрозуміло, пише Тард, наслідувальні відносини в суспільстві повинні вести не до уніфікації і збіднення (усередненої) способу життя і культури народів, а до їх збагачення. У зв'язку з цим він заявляє, що "душа всього сущого не однорідні, а різнорідність" [7].Історію він розглядав як безперервний ланцюг наслідувань, як збори діянь, "що мали найбільший успіх" і "яким найбільше наслідували". Він вважав, що "верховним законом наслідування" є "його прагнення до нескінченного поширенню".Отже, в роботах Г. Тарда знайшли відображення наступні ідеї: абсолютизація ролі наслідування в суспільному житті; дослідження натовпу як найбільш спонтанного прояву неорганізованої активності мас; диференціація стихійного настрої та громадської думки; аналіз соціально-психологічного феномена умонастрої, яке він називав "соціальної логікою".Визнаний класик соціальної психології, він поставив ряд проблем, які дали поштовх розвитку політичної психології.