Розвиток радянської соціології

План:

 

1. Загальна характеристика соціології  радянського періоду в Україні.

 

2. Українська соціологія пожовтневого  періоду.

 

3. «Відлига» у вітчизняній соціології 1950 - 60 років. 

 

4. Особливості розвитку української соціології в радянський період

 

5. Вітчизняна соціологія та соціологічні праці українців за кордоном ХХ століття

 

Висновок

 

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Соціологічна думка в Україні  протягом усієї її історії поєднувала в собі універсальне з національним: перше виявлялось у використанні та дальшому розвиткові провідних соціологічних  теорій, методів дослідження, ідей західноєвропейських  та американських учених, друге —  у тісному поєднанні з національновизвольним  рухом, соціально-політичним життям, творчою  спадщиною славетних представників  українського суспільства.

 

Проте здобутки українських соціологів погано відомі, бо навіть у часи всіляких «відлиг» радянська історіографія  замовчувала імена видатних українських  учених, які працювали в царині соціології. У такий спосіб, як слушно зауважує відомий український соціолог Л. Кондратик, офіційна пропаганда намагалась прищепити думку про незначущість надбань української соціології, а то й про їх брак. Л. Кондратик  у своїй книжці «Історія соціології України в іменах» (1996) спробував  систематизувати доробок українських  соціологів минулого.

 

Сучасна соціологічна наука ввібрала думки, ідеї, теоретичні узагальнення багатьох українських учених XIX ст. минулого, котрих можна назвати засновниками вітчизняної соціології. їхні соціально-філософські  розвідки, антропологічні, культурологічні  та історичні дослідження торували , шлях соціологічній думці в Україні  і посіли помітне місце в загальноєвропейському  науковому і культурному русі.

 

Вивчення української соціологічної  спадщини дає змогу ліпше зрозуміти  стан сучасної вітчизняної соціології, її роль і значення у розв'язанні проблем розбудови громадянського суспільства в Україні.

 

1. Загальна характеристика  соціології радянського періоду  в Україні.

 

Соціологію радянського періоду  можна вважати однією із найвідсталіших наук як в Україні, так і в цілому колишньому СРСР. До цього призвели такі фактори:

 

майже повний контроль партії над  плануванням, тематикою та проведенням  соціологічних досліджень;

 

відсутність самостійного статусу  соціології як науки та її обожнення  з історичним матеріалізмом у  плані вихідних методологічних засад;

 

постійний політичний ризик іноваційної  соціології;

 

протидія соціологічним дослідженням, з одного боку, на ідеологічному  грунті, а з другого – на патріотичному, коли більш-менш об’єктивні наукові  розвідки, які відхилилися від  партійної лінії, діставали ярлика „націоналістичних”;

 

застій у розробці альтернативних теоретичних засад і моделей  та бідність самостійних методичних засобів соціологічного аналізу;

 

обмеженість державної соціальної статистики та часто її недостовірність;

 

бідна матеріально-технічна база соціології, брак найновішого обладнання, електронно-обчислювальної техніки, комп’ютерів;

 

відсутність належних умов для підготовки висококваліфікованих спеціалістів, у  тому числі і за кордоном;

 

нерозвинутість наукових зв’язків із зарубіжними соціологами.

 

До цього слід додати, що результати соціологічних досліджень у більшості  випадків приховувались, а рекомендації соціологів здебільшого не враховувались. Виразно позначилась непідготовленість  працівників органів управління не тільки до самостійного висунення  замовлень для соціологічної  науки, а й до кваліфікованого  співробітництва з нею, запровадження  результатів у соціальну практику.

 

2. Українська соціологія  пожовтневого періоду.

 

Українська соціологія пожовтневого періоду розвивалася переважно  в діаспорі. У становленні та розвитку соціологічної думки безпосередньо  в Україні в післяреволюційний  час можна виділити чотири періоди. Перший розпочався після 1917р. і тривав до початку 30-х рр., другий можна датувати 30—50-ми роками, третій — 50—80-ми, четвертий  — із середини 80-х рр. XX ст. до наших  днів.

 

Українська соціологічна думка  в післяреволюційний період перебувала під впливом ідей марксизму. Уже  з перших днів радянської влади постало  питання про опрацювання соціальних теорій нового суспільства на основі проведення емпіричних соціологічних  досліджень. У травні 1918 р. з'являється  проект постанови Раднаркому «Про соціалістичну  академію суспільних наук».

 

Перший в історії України  спеціалізований соціологічний  заклад — Міжнародний інститут соціології і права — було організовано в 1919 р. на базі Київського юридичного інституту, але він проіснував лише рік.

 

Становлення вітчизняної соціології стимулювалося логікою розвитку самої соціологічної думки. Нова державна система породжувала й  нові соціальні явища, тлумачення сутності та природи яких не було й не могло  бути в зарубіжній соціології. Відчувалася  гостра потреба в практичних рекомендаціях  щодо розв'язання багатьох економічних, організаційних та соціальних проблем, зокрема, відродження та реконструкції  промислових підприємств. З'явилася  цілком нова галузь науки — соціотехніка, орієнтована на запровадження інноваційних заходів з наукової організації  праці, які мали замінити популярні  на той час за рубежем «тейлоризм»  і «фордизм».

 

Велике значення у становленні  цієї галузі знань мали праці російського  вченого Олексія Гастєва. На його думку, що сформувалася під впливом  західноєвропейського позитивізму, наука  про організацію праці має  створюватися на стику соціальних і  природничих наук. В останніх вона запозичує точні експериментальні методи, орієнтацію на вивчення реальних фактів.

 

Зважаючи на реальні потреби  виробництва, О. Гастєв пропонував замінити стару теоретичну соціологію прикладною «соціальною інженерією». Ішлося про  заміну статусу соціологічної науки, її предмета, цілей і завдань. Характеризуючи нову науку, О. Гастєв у своїй праці  «Як потрібно працювати» писав, що в  соціальній сфері має наступити  епоха точних вимірювань, формул, креслень, контрольних калібрів, соціальних нормалей. Зважаючи на захоплення сентиментальних  філософів невловимістю емоцій людської душі, учені повинні поставити  проблему повної математизації психофізіології, економіки, щоб можна було оперувати  певними «коефіцієнтами» збудження, настрою, втомлюваності, прямими і  кривими економічних стимулів.

 

У цей самий час інший відомий  учений з питань НОП Н. Вітке звернув  увагу на те, що керівництво технічними процесами переміщується до інженерів, які використовують методи наукового  аналізу, спостереження, експеримент. На його думку, наука є тою силою, яка концентрує досвід і знання, упорядковує їх у логічні формули  і наукові узагальнення.

 

На думку сучасного російського  соціолога Альберта Кравченка, з  позицій нинішнього розуміння Н. Вітке у своїх наукових поглядах тісно наблизився до відкриття економічної  соціології. Товар він тлумачив не як річ, а як певні соціальні відносини, завод — як систему соціальних відносин, а діловодство пропонував осмислювати соціологічно. Іншими словами, Н. Вітке вважав, що архів, канцелярію чи облікову систему потрібно вивчати як сукупність соціально-трудових відносин. Для цього, на його думку, потрібно видавати більше книжок з мистецтва управління персоналом, закріплення і використання кадрів, поліпшення умов праці, тобто із «соціологічних основ адміністративної роботи».

 

Отже, намагання раціоналізувати  організацію й управління праці  в ті роки спричинилося до появи  нової науки — соціальної інженерії  — одного з різновидів прикладної соціології. Вона являла сукупність прикладних засобів впливу на трудову поведінку  та настанови людей з метою  розв'язання соціальних проблем, на адаптацію  соціальних інститутів до умов, що змінюються, і збереження соціальної стабільності. її поява була зумовлена потребами  загальногосподарської практики, змушеної зважати на людину як свідомий активний елемент виробничого процесу. Структурно до соціальної інженерії входили  два підрозділи:

 

наукова організація виробничого  процесу (теоретичною основою були фізіологія і психологія);

 

наукова організація управління (теоретично-методологічною основою були соціологічні знання та знання соціальної психології).

 

Метою першого підрозділу було раціональне  поєднання людини із засобами виробництва, а другого — раціональне поєднання  і взаємодія людини з людиною  у виробничому процесі. Саме другий підрозділ мав соціальний характер і визначав соціоінженерію як науку  про спільну трудову діяльність. Як писав Н. Вітке, основною проблемою  НОП є не стільки сама праця  як проблема фізіологічна, скільки  співробітництво людей як проблема соціальної організації.

 

Отже, О. Гастєв і Н. Вітке визначили  структуру, предмет дослідження  і сферу застосування соціальної інженерії. При цьому НОП переводилася зі сфери технічно-організаційних заходів  у сферу соціологічного знання з  ужитковою орієнтацією.

 

Наукова соціологічна робота у 20-ті рр. майже повністю зосереджувалась  у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У складі її соціально-економічного відділу з'явилася перша кафедра  соціології, яку очолював у 1918—1920 рр. Б. Кістяківський. Тут працював Кабінет  примітивної культури, який під керівництвом Катерини Грушевської досліджував  питання генетичної соціології. З 1926 р. видавався щорічник «Первісне  громадянство», де К. Грушевська опублікувала свої праці «Спроба соціологічного пояснення народної казки», «Соціологія старовини» та ін.

 

Український демографічний інститут, очолюваний М. Птухою, досліджував, крім іншого, біосоціальні процеси. Український  НДІ педагогіки (Харків), що його очолював В. Протопопов, видавав з 1925 р. «Журнал  експериментальної педагогіки і  рефлексології», в якому публікувалися  праці із соціотехніки. Досліди із соціопсихології та колективної  рефлексології велися Психоневрологічним інститутом, котрий очолювали О. Гейманович і В. Гаккебуш. Проблеми соціології вивчалися також етнографічним, географічним і антропологічним  товариствами.

 

У 30-ті рр. питання праці та управління досліджував Всеукраїнський інститут праці (м. Харків) на чолі з Федором  Дунаєвським

 

Учені цього інституту для вивчення механізму функціонування формальної організації та перебудови управління як багатоетапної діяльності використовували  прикладну соціологію. Спочатку аналізувалася  ситуація, визначалася проблема, потім  із застосуванням інженерних розрахунків  вивчалися зміст праці та вимоги, які вона висуває до виконавців, і на основі цього змінювалася  професійно-кваліфікаційна структура  підприємства.

 

Було розроблено власну методику профорієнтації, вихідним положенням якої було те, що найбільш значущими є методи, які дають  змогу виявити обдарованість  людини.

 

Раціоналізація праці й управління сприймалася вченими інституту  як процес соціальний. В основу його класифікації Ф.Дунаєвський поклав принцип структурної ролі функції  в системі цілого. Він вирізнив такі основні фази організаційного  процесу:

 

ініціації — запровадження проекту  адміністративної структури в перших реальних діях;

 

ординації - налагодження діяльності управлінського апарату до нормального  його функціонування;

 

адміністрації — оперативна робота з розв'язання управлінських проблем  у системі керівництва, що склалася.

 

Відповідно виокремлюються функції  — починні, упорядковуючі й розпорядчі. Тому особлива увага приділялася  в інституті аналізу розпоряджень, наказів, звітів тощо.

 

Соціологічні дослідження, що проводилися  вченими харківського інституту, виявили, що один зі способів ухиляння представників  адміністрації від розв'язання проблем  — перекладання своїх обов'язків  на «творчу активність мас». Проте  дрібна опіка, надмірні детальні розпорядження  також шкодять виконанню. Простий  робітник, який повинен чітко дотримуватися  інструкцій, не має можливості врахувати  ті зміни, що з'являються в будь-якій трудовій ситуації. Авторитарний стиль  керівництва з жорсткими методами контролю теж малоефективний за нормальних умов. Постійний страх покарання  травмує психіку підлеглого виконавця, викликає негативні емоції, які справляють зворотний вплив на самого керівника. Утворюється замкнуте коло соціального  напруження.

 

Було виявлено багато способів маскування недоліків адміністрування:

 

надмірне захоплення колегіальністю в процесі прийняття управлінських  рішень, штатна підміна персональної відповідальності колективною, а отже, обезособлення прийнятих рішень;

 

залучення керівників вищої інстанції  «для узгодження» управлінських  рішень;

 

виконання керівником робіт, які має  виконувати підлеглий, тощо.

 

Центральною концепцією харківської  наукової школи була методологія  «раціональної організації». Вона потребувала  будувати проект будь-якої управлінської  структури, виходячи не з апріорних  принципів, а з урахуванням конкретної ситуації. Для цього розроблялися альтернативні варіанти вирішення  тієї самої проблеми, що давало змогу  вибрати оптимальний.

 

Вивчення соціально-економічних  проблем праці й управління в  цей час не обмежувалося теоретико-методологічним аналізом. Учені харківського інституту  перебудову управління розглядали як багатоетапну діяльність. Спочатку вивчається ситуація, що склалася на підприємстві, розглядаються вузлові питання, які потрібно розв'язати. Після цього  на основі попередніх розрахунків аналізується існуюча професійно-кваліфікаційна структура в контексті змісту праці й тих вимог, які вона ставить до виконавця, і створюється  «кодекс кваліфікаційних норм». На наступному етапі будується система  «норм продуктивності», тобто вивчаються чинники продуктивності праці (стан устаткування, порядок постачання матеріалів, можливості врахування індивідуальних схильностей працівників). Такий підхід, притаманний для соціальної інженерії, потребує обробки великих обсягів емпіричної інформації, проведення численних опитувань тощо.