Розвиток вітчизняної соціології в радянський період. сучасна українська соціологія

Розвиток вітчизняної  соціології в радянський період. сучасна  українська соціологія

План

1. Особливості становлення  вітчизняної соціології в радянський  період

2. Українська соціологія  сьогодні

Особливості становлення  вітчизняної соціології в радянський період

Після жовтневого перевороту (1917 р.), роль вітчизняних попередників української соціології, на жаль, була відкинута і домінантою у її формуванні та розвитку слугували як наукові  пошукові фрагменти, так і нав'язування сталінської, а також марксистсько-ленінської ідеології.

20–30-ті роки були  періодом радикальних змін і  втрат. Для нього були характерні  такого роду парадокси, як новаторство  і безплідне експериментування;  великий ентузіазм і водночас  ідеологізація теоретичних пошуків;  пошук нової культури та більшовицькі  принципи. "Розвитою) цієї науки  довершився офіційною забороною,  котра в сучасній вітчизняній  (радянській) соціології залишила "білу  пляму".

До 1917 р. склався досить високий  інтелектуальний потенціал, який був  представлений трьома напрямами:

¦ немарксистською традицією  академічної соціології (як правило, російського пріоритету) з теоретичною  спадщиною М. Карєєва, П. Сорокіна, К. Тахтарьова та ін.

¦ громадсько-політичного, національно-прикладного  напряму, представленого М. Грушевським, М. Драгомановим, М . Костомаровим, Б. Кістяковським  та ін.

¦ марксистською традицією  з пріоритетом радикалізації  соціології в політичній боротьбі (Д. Богданов, В. Ленін, Е. Енгель та ін.).

До цього часу вже була нароблена практика соціологічних  досліджень, мав місце значний  теоретичний і практичний розвиток соціальної статистики. Вже в перші  роки було сформовано Соціобібліографічний інститут (1918), створені перші кафедри  соціології в Ярославському та Петроградському  університетах, а пізніше - і відділи соціології на факультетах суспільних наук.

На початку 20-х немарксистська соціологія в радянській Росії володіла значною інституційною базою, її вплив був відчутним протягом всіх 20-х років. Численні партійні перевірки, що проводилися в партшколах, часто  виявляли, що студенти більше, ніж працями  класиків комуністичної ідеології, зачитувалися О. Контом, Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом та ін. У перші роки радянської влади соціологам немарксистської  орієнтації (П. Сорокін, М. Карєєв та ін.) вдалося видати ряд наукових монографій та навчальних посібників.

Однак зростання більшовицької  ідеологічної та політичної функції  науки спричинило те, що із країни були вислані найкращі вчені, професори, ті, хто не поступився своїми принципами. Зокрема, за кордоном опинилися понад 70 соціологів, з числа яких набули світове ім'я - Г. Гурвіч (Франція), П. Сорокін (США). Вислання вчених було трагедією  для великої Слов'янської держави. Лише до небагатьох соціологів доля поставилась  у цей час стримано і, незважаючи на складні умови, об'єктивні труднощі, в лоно науки пробивалися ті, чиї  досягнення були визнані за всіма  критеріями.

З одного боку, немарксистський  напрям суспільних наук, і передусім  соціологія, всіляко "викорінювався". З іншого – державна структура  не без уваги ставилася до цієї науки, проте надавала перевагу соціології, яка б мала зовсім нову, відмінну форму. Все більшого, експансивного  поширення набувала теорія історичного  матеріалізму, яка і визначала  подальший напрям розвитку суспільних наук як універсальний світогляд. Марксизм в країні все більше ізолювався від  західних суспільних наук і перевтілювався на охоронну доктрину. Тим часом, у 20-х  роках ще зберігалися сприятливі умови для наукової діяльності.

Набуваючи академічної респектабельності  і маючи державну підтримку, нова марксистська соціологія, яку ще представляли і вихідці із "старої гвардії", всіляко пристосовувалася до всезростаючої  парадоксальної ситуації. Більшість  соціологів вже марксистської орієнтації щодо забарвленості характеризувалася  європейською освіченістю, глибоким знанням  праць західних вчених.

З середини 20-х років широке розповсюдження отримали позитивістські та натуралістичні трактування суспільних явищ та їх течії: "колективна рефлексологія", "психологічний біхевіоризм" (В. Бехтерев) та ін . Хоча вже до 30-х років ці наукові вияви були придушені.

Розмаху набувала і дослідницька робота з накопиченням емпіричного  досвіду, що безпосередньо вело до виникнення початків галузевої соціології (соціології праці, побуту, культури і т. ін.). Тому ці дослідження, як правило, мали соціально-економічний  характер з використанням соціологічних  підходів. Робота в галузі емпіричних соціальних досліджень велася ще з  часів громадянської війни. Ряд  робіт проводився ще П. Сорокіним, і  потреба в соціальній інформації зберігалася. Серед робіт такого плану можна виділити дослідження  С. Струмиліна (економіка праці), О. Гастєєва (наукова організація праці), М. Бернштейна (соціологія молоді), А. Гайстера (соціологія села), С. Вольфсона, О. Колонтай, А. Луначарського, І. Гельмана (сім'я), А. Герцензона (злочинність), Е. Енгеля (освіта), М. Заїрського (духовне  життя, культура) та багато ін. Результати досліджень публікувалися у більш  ніж десяти журналах – "Організація  праці", "Економіка та побут" та ін.

Інтерес до конкретних соціологічних  досліджень сприяв зростанню числа  методичних розробок, що їх сучасні  дослідники порівнюють з американською  емпіричною соціологією. Однак характерним  для вітчизняної емпірики була розрізненість  її та здійснення в основному методом  проб та помилок. Необхідно відзначити характерний для цього періоду  широкий контакт соціології з  соціальною статистикою.

Великий внесок у розвиток різних статистичних методів обробки  та аналізу даних зробив С. Струмилін. Він, зокрема, використовував прийоми  ранжування, методи оцінок за шкалами. При вивченні психологом побуту трудящих застосовувався метод контент-аналізу  документів. Поширеним був метод  простого і експериментуючого спостереження.

Наприкінці 20-х - на початку 30-х років відбувається поворот  до "псевдосоціалістичного експериментування" - з культом особи, тоталітаризмом, репресіями, що привело соціологію, як і деякі інші науки, до "напівзабороненого" становища і присвоєння їй ярлику "буржуазної лженауки". З цього  часу соціологія, в чистій теоретичній, академічній та освітній формі, фактично припинила своє існування.

Відродження радянської соціології спостерігається у 50-60-х роках, воно збіглося із визволенням країни від  сталінського режиму. Перші згадки про соціологію - після майже 30-річного  її "ув'язнення" - як відроджену наукову  дисципліну слід віднести до 1955 p., коли академік С. Німчинов охарактеризував її як одну із галузей філософського знання, предметом якої вважався розвиток суспільства.

Розпочинати доводилося заново, звертаючись до західної соціології, оскільки були "забуті" досягнення 20-30-х років. Однак, по-перше, некомпетентне  партійно-державне втручання в науку, з принципами класової партійності  та відповідною ідеологією, обумовило  інерцію науки щодо науково-дослідницької  діяльності. По-друге, – радянська  соціологія, беручи до уваги фактори  її формування та спрямованості, "коливалася" між філософією та економікою, що і  спричинило зарахування її до розряду  прикладних наук. По-третє, відсутність  соціологічної освіти і підготовки кадрів соціологів також не могло  не вплинути негативно на розвиток цієї науки, що і створювало у подальшому парадоксальну ситуацію "соціології без соціологів". Тому соціологами  почали вважатися представники багатьох спеціальностей, в тому числі і  надто багато випадкових людей. Подібна  ситуація спостерігається і тепер, коли дослідницьке поле заполонила велика кількість "промаркетингових" та "просоціологічних" фірм, котрі  займаються прикладними емпіричними  дослідженнями. Для науки немає  ворога, небезпечнішого за дилетанта: невисокий рівень професіоналізму, порушення принципів і вимог  методів дослідження, факти плагіату і т. п. – стали постійними супутниками, що дискредитували радянську соціологію. Не можна сказати, на превеликий жаль, що такого роду "випадків" не має  місця і в наш час.

У період "хрущовської  відлиги" роль суспільних наук, як опори  будівництва комуністичного суспільства, суттєво зросла. З'явилася потреба  в різнобічній інформації про  соціальні процеси, експерименти, прогнози. Тим самим відкрилися перспективи  для реабілітації та відродження  соціології як засобу пізнання та джерела  нової інформації, зв'язку соціальної науки із життям. Дедалі соціологія почала набувати цивілізованих рис: окреслена її структура, предмет  дослідження, методологія. Важливим кроком на шляху її інституалізації стало  видання в 1966 р. двотомної праці "Соціологія в СРСР", в якій узагальнювався досвід ряду емпіричних досліджень, здійснюваних у різних сферах радянського суспільства.

Поступово сформувалася нова генерація вчених-соціологів, яких сьогодні по праву можна назвати "старою гвардією": Г. Андреєва, Б. Грушин, О. Здравомислов, Т. Заславська, Г. Осіпов, С. Фролов, О. Шкаратан, В. Ядов та ін. Але і для соціології як самостійної науки шлях відродження  перекривався марксистським фундаменталізмом, що створювало чималі перешкоди для чистоти соціології. Тому є підстави говорити про двоїстість у розвитку радянської соціології: істинний науковий напрям з орієнтацією на передові західні теорії - та заідеологізований марксистський напрям, за якого соціологія ототожнювалася з "науковим комунізмом" та "соціальною філософією". Однак незважаючи на потужне ідеологічне блокування, нова свідомість все-таки торувала шлях у наукове суспільство.

У цей період налагоджувалися  і зарубіжні контакти, що виявлялось у різних формах: участь у міжнародній  соціологічній асоціації, відвідання СРСР видатних західних соціологів (Р. Арона, Р. Мертона, Т. Парсонса). На філософських факультетах ряду університетів (Ленінградського, Московського) були відкриті лабораторії  соціологічних досліджень та відділи  соціології на чолі з В. Яловим, Г. Осіповим, Ю. Арутюняном. Врешті-решт - із створенням в 1962 р. Радянської соціологічної асоціації  та сформуванням низки академічних  інститутів - остаточно закріпилася  офіційна інституціоналізація соціології.

У першопрохідців радянської соціології надзвичайно великою  була потреба у можливості вільно висловлювати думку. Вони усвідомлювали  важливість світового досвіду соціології і прагнули ним скористатися. З  середини 60-х років почала видаватися і соціологічна література, виходять періодичні видання: "Соціальні дослідження" та "Інформаційний бюлетень радянської соціологічної асоціації".

Сформувалася альтернативна  марксистській установці позиція, котра полягала в обґрунтуванні  соціології як самостійної науки. Це - особлива "конкретна" (емпірична) наука, котра вивчає елементи і структури  функціонування суспільства, конкретні  суспільні процеси у специфічних  ситуаціях, механізми та закони функціонування в домінанті структурно-функціонального  аналізу. Утверджувалася позиція, що це – наука теоретико-практичного  мислення і дії. В силу цього, соціолог (в одній особі) виступає як дослідник (польовий працівник), і як теоретик-методолог (розробка програми дослідження, теоретичний  аналіз та ін.).

Таким чином, соціологія - це нефілософська наука, яка отримує  власні знання на основі великої точності вимірів конкретних фактів соціальної дійсності.

Українська соціологія сьогодні

Сьогодні вітчизняна соціологія перебуває у стані визначення. За словами фахівців, вона ще не з'ясувала  для себе, якою вона є, якою вона хоче стати і якою вона може стати. Сьогоднішній стан української соціології визначається, насамперед, загальною ситуацією у країні.

Основна увага загалом  зосереджена на вивченні змін, що відбуваються у нашому суспільстві, в Україні, ґенези цих змін і їх наслідки. Це – перша особливість сучасної української соціології. Друга – те, що вона почала щойно інституціалізуватися як самостійне суспільне явище. Третя  особливість, притаманна розвитку вітчизняної  соціології, це недостатня увага до неї з боку держави та суспільства, недостатнє фінансування та ін.

Розбудова соціологічної  науки та освіти неможлива без  збереження наукових шкіл. У 70-80-х роках, на думку фахівців, в Україні сформувалося кілька так званих соціологічних  шкіл: школа київських соціологів, Харківська і Одеська. Саме в цих  містах (Київ, Одеса, Харків, Дніпропетровськ) в основній масі й досі виходять колективні та індивідуальні праці  соціологів, наукові записки, збірники праць. Але це лише більш-менш "благополучні острівки". Наукова робота на більшості  вузівських кафедр вимагає подальшої  активізації.

І сьогодні залишається одним  з найгостріших питання наукового  спілкування. Організувати конференцію, провести семінар, "круглий стіл" тощо дуже важко з основної причини: слабкої інституалізації соціології, науково-комунікативної системи. Хоча за роки незалежності України з'явилися  нові періодичні видання: "Ґенеза" (м. Львів), "Константи" (м. Херсон), "Современное общество" (м. Харків), "Розбудова держави", "Політичний портрет України", часопис "Політична  думка" (м. Київ), все-таки, за браком коштів, вони ледь підтримують життя  соціологічної науки. Найважливішим  досягненням у цій галузі стало  заснування першого в Україні  фахового видання "Соціологія: теорія, методи, маркетинг".

У 1990 р. в Україні був  сформований інститут соціології НАН  України, в результаті реструктуризації Інституту філософії НАН України. Цього ж року було створено Соціологічну асоціацію України (САУ) - організацію, яка об'єднує науковців, спеціалістів та науково-дослідні колективи, які  працюють у галузі соціології. З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної  соціологічної асоціації. Головною метою САУ є сприяння підвищенню професійного рівня та практичних цінностей  соціологічних досліджень в Україні, захист законних інтересів соціологів та поширення соціологічних знань. Пріоритетними завданнями САУ визначено: розвиток вітчизняної соціології, виявлення  проблем соціального розвитку України, сприяння професійній соціологічній освіті в Україні, розвиток наукових зв'язків та багато іншого.

Щодо соціологічної освіти в Україні, то це порівняно нова галузь вищої професійної освіти як соціального  інституту держави. Її метою є  створення, оновлення та поширення  соціологічних знань і підготовка кваліфікованих фахівців. Тривалий час  соціологічна освіта в Україні була відсутня з ідеологічних причин, і  лише у 80-х роках утворюються перші  кафедри соціології.