Соціологія села

Тема: «Соціологія села»

 

ПЛАН

 

 Вступ                                                                                                        3

1. Соціальна характеристика сучасного стану села                             5

2. Соціальні експерименти на селі та їх наслідки                                8

3. Соціально-економічні та культурні проблеми села                        10

Висновок

Література 
Вступ

 

 Суспільство постійно змінюється і розвивається. У межах тієї самої країни в різні історичні періоди утворюються неоднакові типи суспільств.

Соціологія села –  галузь соціологічної науки, що вивчає різні аспекти життєдіяльності  села як соціально-територіальної спільноти.

Об'єкт її — село як специфічна, внутрішньо диференційована  підсистема соціально-поселенської структури суспільства (в Україні налічується майже 29 тис. сільських поселень) та сільське населення (понад 17 млн. осіб).

Предмет соціології села — вивчення ролі села в суспільстві  та системах розселення, головних чинників, що впливають на його розвиток; визначення його підсистем, специфіки сільського стилю життя, особливостей сільської культури; аналіз соціальної та професійної структури населення.

Вперше про соціологію села зайшла мова у 1915 р. з появою монографії американського соціолога Чарльза Гелпіна «Соціальна анатомія сільського суспільства». Протягом кількох найближчих десятиліть сформувалася відносно розвинута теоретична база для досліджень соціальних процесів у селі.

Вітчизняна соціально-політична  думка традиційно була зорієнтована на сільські проблеми, вважала село джерелом національної ментальності, особливості якої різною мірою впливають на всі сфери життєдіяльності українського суспільства. Найцікавішими спостереженнями і роздумами збагатили українську соціологію наприкінці XIX — на початку XX ст. І. Франко, М. Грушевський, П. Христюк, О. Шумський, С. Подолинський. За радянських часів вона змушена була обслуговувати політичні інтереси влади, змінюючи напрям своїх пошуків залежно від політичних рішень, часто підганяючи під них результати досліджень. На сучасному етапі соціологія села зосереджує свій погляд на процесах, особливостях соціальної стратифікації в селі, соціальних наслідках впровадження нових технологій у сільськогосподарському виробництві.

На цьому тлі значно відстає від реальних процесів на селі сучасна українська соціологія. Даються взнаки передусім проблематика, інституціальна орієнтація, недостатня увага до процесів на мікро- та макрорівнях. Це значно знижує ефективність досліджень, а тим більше — ефективність управління соціальними процесами в селі, що є невиправданим з точки зору державних інтересів. Адже більшість аспектів життєдіяльності українського суспільства тісно пов'язана з селом, а значна кількість мешканців міст є вихідцями з села у першому чи другому поколіннях. Немало з них підтримує родинні зв'язки з селом, масовими є сезонні міграції міських жителів у село. Останнім часом селяни суттєво підтримують матеріальне становище міських родин. Перебої в роботі, зупинення підприємств, хронічні невиплати зарплат спричинюють аграризацію мешканців міст, багато з яких мають земельні наділи та помешкання, господарюють у сільській місцевості. Непоодинокими є випадки повернення в село його вихідців, які, пробувши певний час у місті, не змогли влаштувати там своє життя.

Вступ 
Вітчизняна соціологічна думка традиційно зорієнтована на сільські проблеми. В працях багатьох істориків, соціологів, етнографів акцентується увага на думці, що українське село вважається джерелом національної ментальності, осередком збереження культурних, історичних та національних особливостей нашого народу. Історично склалося так, що доля українського села тісно пов'язана із соціально-економічними, політичними процесами, які або сприяли розвиткові традиційного для нього життєвого укладу з одночасною адаптацією до тенденцій соціально-економічного буття, або завдавали йому нищівних ударів. Тільки у XX ст. відбулися дві радикальні зміни фундаментальних засад сільського буття, які радикально вплинули на його розвиток – спочатку примусова колективізація (початок 30-х років), а потім „добровільна” приватизація (початок 90-х років). 
На сучасному етапі соціологія села зосереджує свій погляд на процесах, особливостях соціальної стратифікації в селі, соціальних наслідках впровадження нових технологій у сільськогосподарському виробництві. Вивчення історичного шляху українського села, його соціально-економічного та культурного розвитку протягом історії є корисним для розуміння тих процесів, що відбувається у цій частці українського суспільства, сприяє виробленню конструктивної думки стосовно вдосконалення механізмів відродження та зміцнення села в Україні. 
Висновки 
У часи, котрі передували становленню української державності ІХ століття можна помітити процеси диференціації в поселенських структурах слов’ян, що призвело до розділення поселень на міські і сільські. Сільські територіальні утворення можна вважати найдавнішими видами територіальних об’єднань мешканців на Україні. Міста, які з’явилися значно пізніше, зайняли, однак, привілейоване положення відносно села, стали його „командними” центрами. В поселеннях, що оформилися в сільські громади, поступово склався своєрідний устрій життя, налагодилися взаємовідносини співпраці та взаємодопомоги. Соціальне розшарування в селі було незначним, практично, всі, хто працював на землі, мали однаковий статус і роль в громадському житті. Демократизовані відносини в поєднанні з обов’язковим дотриманням усталених форм взаємодії між членами сільської громади сприяли виробленню певного національного „духу”, що став характерним для всього українського народу. 
Сучасне українське село знаходиться не в кращому своєму стані існування. Численні реформи загострили соціальні проблеми на селі, пов'язані з майновою диференціацією, недостатньою адаптованістю значної кількості сільського населення до нових економічних умов, з появою синдрому соціальної невпевненості. У зв'язку з реформами аграрної сфери особливої актуальності набуває аграрна політика держави, яка, з одного боку, повинна враховувати особливості сільського укладу життя, а з іншого – сприяти інтегруванню села в оновлюваний соціально-економічний простір, забезпеченню його мешканцям стабільних умов і життєвих перспектив. Адже нові відносини, які формуються на селі, суттєво впливають на звуження сфери застосування праці сільських мешканців, спричиняють нові хвилі масової міграції, зміну демографічних параметрів як сільського соціуму. 
1.Соціальна характеристика сучасного стану села

 

Село — конкретна  соціально-просторова форма існування  суспільства, місце, де населення зайняте  переважно аграрною працею.

Сільському життю властиві: підпорядкованість праці ритмам природи, нерівномірність трудової зайнятості; тісне поєднання праці  та побуту; невисока виробнича мобільність; різноманітний демографічний склад  територіальних груп; трудомісткість праці у домашньому та особистому підсобному господарстві; сильний неформальний соціальний контроль, велике значення місцевих авторитетів; менш напружений ритм життя, простіші форми спілкування, ніж у місті; зв'язок з природним середовищем; дисперсність розселення (розкиданість як самих сільських населених пунктів, так і індивідуальних осель у них).

У селі, на відміну від  міста, традиційно відсутні дуже багаті і дуже бідні. Сільське населення  відрізняється від міського особливим  укладом, родом і характером занять; рівнем кваліфікації праці (у робітників села він нижчий за рівень кваліфікації праці міських робітників); комфортністю життя, типом мислення, стабільністю норм і цінностей. Відрізняється воно від міста мінімальним рівнем заробітної плати та пенсійного забезпечення, системою пільг за стаж роботи, нормами забезпечення продовольчими і промисловими товарами, розміром коштів, що виділяються з бюджету на розвиток інфраструктури, та іншими ознаками.

Соціальна структура  сільського населення. В рамках цього  напряму було зроблено наукове відкриття, що стосується природи післявоєнного радянського суспільства. На даних перепису 1959 р. Ю.В.Арутюнян емпірично довів, що внутрікласові відмінності між різними професійними групами працівників сільського господарства - глибше, сильніше, ніж міжкласові, тобто відмінності між робітниками і колгоспним селянством [15].

У соціології села існує  декілька типологій сільських поселень: за чисельністю населення, соціально-економічними ознаками, зайнятістю у сільському господарстві, виробничо-адміністративною роллю. Українські соціологи Л. Шепотько, І. Прокопа та О. Максим'юк, взявши за основу такі ознаки, як чисельність, зайнятість та міграційний рух населення, виділили дванадцять типів сільських поселень.

 

1. Безлюдні поселення,  де не залишилося жодного постійного мешканця.

2. Занепадаючи поселення, в яких 60% населення — це люди пенсійного віку.

3. Малі села (до 200 осіб), в яких середній вік мешканців  становить понад 40 років. 

4. Малі села, в яких  середній вік мешканців становить менше 40 років.

5. Середні поселення  (201—500 жителів), менше 50% з яких  зайнято у сільському господарстві, а понад 30% постійно виїжджають  на роботу в міста (маятникова  міграція).

6. Середні поселення,  в яких більше 50% населення зайнято  у сільському господарстві, а 30% працює у містах.

7. Середні поселення,  більше 50% мешканців яких зайнято  у сільському господарстві; маятникова  міграція менша 30%.

8. Середні поселення,  менше половини мешканців яких  працює в агросфері; маятникова  міграція незначна, а решта працює в інших галузях.

9. Великі поселення  (понад 500 жителів), менше половини  з яких зайнято у сільському  господарстві; маятникова міграція  значна.

10. Великі поселення,  більше половини мешканців яких  працює у сільському господарстві; міграція значна.

11. Великі поселення,  більше половини жителів яких  зайнято в агросфері; міграція  незначна.

12. Великі поселення,  до половини мешканців яких  працює у агросфері; маятникова  міграція менша 30%.

Серед сільських поселень України майже 35% становлять малі села (84% з них — так звані «вимираючі» села), 25% — середні, 40% — великі села (у них зосереджено 80% сільського населення).

Доля українського села тісно пов'язана із соціально-економічними, політичними процесами, які або  сприяли розвиткові традиційного для нього життєвого укладу з одночасною адаптацією до тенденцій соціально-економічного буття, або завдавали йому нищівних ударів. Тільки у XX ст. відбулися дві радикальні зміни фундаментальних засад сільського буття, які радикально вплинули на його розвиток.

Деградація села пов'язана  зі сталінським періодом аграрної політики держави, внаслідок якої у 20-ті —  на початку 30-х років XX ст., а в  Західній Україні — наприкінці 40-х  — на початку 50-х років було проведено  насильницьку колективізацію, запроваджено позаекономічний примус до праці, відновлено феодальні методи експлуатації.

Особливо постраждало  українське село від голодомору 1932—1933 pp., який забрав до 9 млн. людських життів.

 

2. Соціальні експерименти  на селі та їх наслідки

 

Програма стирання суттєвих відмінностей між містом та селом обернулася новими невирішеними проблемами як для міста, так і для села. У 70-ті роки розширення господарств спричинило до об'єднання колгоспів, радгоспів, районів, об'єктів соціально-культурного призначення, внаслідок чого занепало багато сіл, позбавлених шкіл, медустанов, крамниць, клубів тощо. Скорочення будівництва доріг спричинило обмеження зв'язків між селами, приховане безробіття. Спроба поширити міський спосіб життя на село внесла розлад у традиційний уклад. Серйозною проблемою було і залишається транспортне сполучення, телефонізація села, формування мережі комунально-побутових послуг тощо. На тлі зниження обсягів виробництва, нестійко функціонуючих господарських суб'єктів знизився рівень життя сільського населення. Сучасні реформи на селі теж не додають його мешканцям соціального оптимізму.

Аналіз динаміки процесів, що визначають рівень життя сільського населення на сучасному етапі, вказує на незадовільний стан соціального розвитку сільських територій, для яких нині характерні глибока демографічна криза, брак мотивації до праці, безробіття, витік трудових ресурсів, занепад соціальної інфраструктури та “вимирання” населених пунктів.

Метою роботи є дослідити  соціальний розвиток сільських територій  в України.

Прагнення України до інтеграції в Європейське співтовариство потребує нагального коригування ситуації, що склалася на селі, та якнайскорішого прийняття рішень у цій сфері розвитку людського потенціалу нашої держави.

Без подолання негативних тенденцій у розвитку сільських територій, де проживає 31,9 % населення України, наша держава не зможе ефективно конкурувати з економічними системами інших розвинених країн, в яких рівні життя сільського та міського населення максимально зближені. Диференціація рівнів життя сільського та міського населення в Україні загрожує відпливом найбільш активної та працездатної частини сільського населення до міст, активізує зовнішню трудову міграцію, що робить занепад сільських територій самовідтворюваним процесом.

Несприятливі тенденції  щодо погіршення рівня та якості життя в сільській місцевості спостерігаються в таких сферах.

У демографічній:

1. Відбувається випереджальне  зменшення чисельності населення  в сільській місцевості. Це веде  до поступового зменшення частки сільського та зростання частки міського населення України. Причому цей процес відбувається з причин як природного скорочення за рахунок дисбалансу народжуваності та смертності, так і міграції. За період 2003 – 2006 рр. щорічні темпи зменшення чисельності сільського населення становили близько 1,3 % або 200 тис. осіб щороку [2, c. 18].

2. Хоча останнім часом  в сільській місцевості фіксується  деяке поліпшення ситуації з  народжуваністю, проте високий рівень смертності, що перевищує рівень народжуваності в усіх регіонах України (за виключенням Рівненської та Закарпатської області), вказує на від’ємний природний приріст населення й залишається однією з основних причин депопуляції сільського населення нашої держави.

3. Скорочення сільської  частини населення за рахунок  вищенаведених факторів призводить до збільшення демографічного навантаження в сільській місцевості, що посилює ресурсні потреби для вирішення економічних і соціальних проблем, пов’язаних із соціальним забезпеченням непрацездатної  частини населення та лягає додатковим тягарем на бюджети сільських районів.

При цьому рівень демографічного навантаження суттєво відрізняється  за регіонами країни. Найгірші показники зафіксовано в Чернігівській, Хмельницькій, Вінницькій, Житомирській, Черкаській, Сумській, Кіровоградській, Київській та Тернопільській областях. З усіх вікових груп сільського населення найбільше навантаження припадає на людей віком більше 70 років, і лише в Рівненській та Закарпатській областях навантаження молодшого за працездатний вік перебільшує старшого за працездатний. Відтак, більша частка соціальних видатків у більшості регіонів країни вже не може розглядатися як прямі інвестиції в людський капітал.