Становлення та розвиток соціологічної думки в Україні

 

 

                                                     ЕСЕ

 «Становлення та розвиток соціологічної думки в Україні» з навчальної дисципліни «Соціологія»

 

 

 

 

                                                 План

 

1.Вступ

2. Становлення та розвиток соціологічної думки в Україні

3. Список використаних джерел

 

 

 

 

 Вступ

Соціологічна  думка формувалась у контексті  розвитку цивілізацій. Перші погляди  на проблеми суспільства, місце в  ньому, у людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв’язку  з міфологією. З розвитком людини і суспільства міфологічне сприйняття і тлумачення дійсності поступається відображенню його в опоетизованих оповідях, сказаннях, епосах. У Середньовіччі  соціологічна думка формується в тісному зв’язку з релігією, норми та правила визначаються християнськими канонами. На зміну приходить епоха Ренесансу, що дає новий етап у формуванні соціологічної думки. Кожна історична епоха несла нове сприйняття світу у людей, а отже, можна виділити загальні моменти у формуванні для всього суспільства в цілому, але все ж для кожної країни ці процеси проходять неоднаково.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Становлення та розвиток соціологічної думки в Україні

Своїми витоками українське соціальне знання сягає ще сивої  давнини, часів Давньоруської держави, про що свідчать пам'ятники літератури та усної народної творчості, що дійшли до наших днів. Формування соціальної свідомості та соціологічної думки тих часів були нерозривно пов'язані з політичними і соціальними процесами, що проходили на терені сучасної України. Це видається цілком логічним адже уявлення про суспільство ніколи не були відірвані від соціальної дійсності, і люди таким чином усвідомлювали соціальні явища, якими вони їх бачили.

Як і у Європі, перші  уявлення про суспільство в давніх українців формувалися у вигляді  міфів і героїчного епосу. Зокрема до нас дійшло чимало фольклорних творів, побудованих ще на елементах язичницької культури і язичницького світобачення. Виявом же епосу були історичні пісні, думи і билини.

Виникнення писемності дало значний імпульс у розвиток наукових уявлень, у тому числі й соціологічного змісту. Подібно до давньогрецьких логографів, в Київський Русі велися хронологічні записи історичних подій, чим займалися передусім ченці. Подібні фіксування історичних подій набули в давньоруській державі форми літописів. Чимало соціологічних ідей знаходимо у літописах Київської Русі (ХІ-ХШ ст.). Серед таких літописів можна назвати насамперед найбільший з них - "Літопис за Іпатіївським списком" або простіше "Іпатіївський літопис", що вівся понад два століття. Найдавнішу частину літопису, що складається з окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерської лаври Нестор, давши їм назву "Повість временних літ". Даний твір вважається науковою працею, в якій автор, виступаючи проти феодальної роздробленості, відстоює ідею єдності руських земель. Головне соціологічне значення літописів без сумніву полягає в тому, що вони відбивали реальну картину соціальної дійсності Київської Русі. На їх основі формувалася подальша соціологічна думка в Україні.

З'являються у той час і перші літературні твори — слова, повчання, патерики, проповіді. Незважаючи на те, що вони передусім носили релігійний характер, і були дещо відірваними від реальності, усе ж ці твори містили певні відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу.

Одним із перших таких  творів стала праця київського митрополита  Іларіона "Слово про закон і  благодать" (X ст.), в якому з  одного боку йдеться про неможливість існування "богообраного народу", з іншого боку — присвячується  чимало рядків "благодатним ділам" великого Київського князя Володимира — хрестителя Русі.

Цінним джерелом протосоціологічних ідей є відомий твір князя Київської  Русі Володимира Мономаха "Повчання дітям" (XII ст.), в якому він закликав своїх синів-князів відстоювати  правду і справедливість у відносинах зі своїми підлеглими та сусідами, долати ненависть один до одного заради єдності землі Руської.

Ідея необхідності політичного  об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби у Київській  Русі обстоюється у відомому епічному творі "Слово о полку Ігоревім" (XII ст.).

Особливості громадсько-політичного  устрою і соціального порядку  Київської Русі найбільш досконало  можна дослідити завдяки пам'ятці давньоруського правознавства — "Руській  Правді", остаточний текст якої був  закріплений у часи князювання Ярослава Мудрого та його сина Мстислава. Важливе значення цього документу полягає і в тому, що чимало його положень знайшли продовження в законодавстві Литовсько-Руської держави, а також козацької республіки.

В другій половині XIV ст. більшість українських земель потрапили в залежність від Великого князівства Литовського (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і Волинь), а у 1387 р. Галичина входить до складу польської держави. Починаючи з XV ст., українські землі почали потерпати від набігів кримських татар, які завдавали великої шкоди громадському порядку. Регулярна литовська, а потім і польська армія не в змозі були вирішити цієї нагальної проблеми, тому можна припустити, що саме боротьба проти турків і татар породили найбільший феномен українського середньовіччя — козацтво.

З історією козацтва пов'язані  переписи населення в Україні, поява  в XVI-XV1I ст. реєстрових козаків. У 1570 р. польський  король Сигізмунд II Август включив  до реєстру 300 козаків.

В другій половині XVI — в першій половині XVII ст. з'явилося чимало науково-теологічних трактатів та історико-соціальних памфлетів, послань, збірок документальних матеріалів тощо. Виникнення полемічної літератури було спричинене наростанням боротьби українського народу проти шляхетської Польщі.

У середині XVI ст., фактично за століття до Гоббса, ідеї природного права, суспільного договору розробляв  український вчений Станіслав Оріховський (1513-1566). Основою його наукового вчення було положення, згідно з яким державна влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми, які слухаються короля добровільно. Цьому природному законові, що виявляв вищу соціальну справедливість повинні підкорятися усі, навіть королі. Держава, на думку Оріховського, виникає внаслідок того, що людям набридають ворожнечі і вони прагнуть до соціальної злагоди. Між державою і особою у ній має встановлюватись взаємна відповідальність.

Важливим джерелом соціологічної  думки в Україні того часу був  твір Христофора Філарета "Апокрисис" (1597), в якому обґрунтовується і захищається ідея рівності і соціальної справедливості дотримання усіма громадянами держави, утому числі й монархом, суспільного договору і природних прав. Філарет, які Макіавеллі, а згодом і Руссо проголошував, що дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є джерелом сили і могутності держави. Кожна особа в державі повинна мати змогу захищати свої права.

Найвизначніше місце  у розвитку соціальної думки кінця XVI — початку XVII ст. посідає мислитель  з Галичини Іван Вишенський (бл. 1545-бл.1620), чиї погляди формувались під впливом національних і релігійних переслідувань українців з боку польської шляхти. Провідною ідеєю його багато чисельних "Послань" є життя українського народу і боротьба в жорстких умовах національного, соціального та релігійного гноблення. У таких творах як "Порада", "Послання до всіх в лядській землі живущих" та інших він прагне знайти обґрунтування вимог свободи, соціальної та національної рівності, свободи віро сповідування, справедливості.

З точки зору соціальної проблематики, викликає інтерес творчість таких випускників Києво-Могилянської академії як С. Яворський та Ф. Прокопович.

Зокрема, Феофан Прокопович (1682-1736) вважав найголовнішими факторами  суспільного прогресу освіту, науку  і культуру. Він мріяв про час, коли освіта позбавить від грубих звичаїв і поліпшить суспільний лад. Нещастя і зло виникає, вважав Ф. Прокопович, від недостатнього знання, і найголовніша причина зла криється в тому, що людина не знає саму себе. Розглядаючи людину як частину всього великого суспільства, він підкреслював, що честь і гідність людини, її місце в цьому суспільстві залежать не від належності до знатного роду, а від її власних вчинків та праці. Проте, не схильності або бажання визначають вид праці, якою повинна займатися та чи інша людина, а суспільна потреба в ній. Продовжуючи думку І. Вишенського, Ф. Прокопович різко критикує бездіяльність і дармоїдство окремих соціальних верств суспільства, до яких він зараховує бояр, ченців, духовенство. До суспільно корисних верств населення він відносить простий люд, купців, власників мануфактур а також чиновників. Отже, погляди Прокоповича певною мірою співпадали з поглядами його сучасників — західних економістів, Ідеологів буржуазного капіталістичного способу виробництва, який зароджувався в тогочасній Європі, зокрема У. Петі, Д. Рікардо та А. Сміта.

Великий внесок в розвиток соціологічної думки XVIII ст. зробив видатний український філософ Григорій Сковорода (1722-1794). Він був проповідником демократичних ідей, просвітником і відомим ученим.

Його багатогранна філософська  й літературна творчість —  це остання ланка в перехідному  періоді від давньої української  літератури до нової. Мандруючи Україною і світом, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого і почутого. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї. Він був ідейним предтечею нової української літератури.

Постать Сковороди захоплює, його незвична життєва поведінка, послідовність  в обстоюванні свого вчення, безкомпромісність  натури, панування над обставинами  власного життя. Всебічна природна обдарованість, рідкісна пам'ять, розвинуті завдяки одержаній музичній освіті голос і слух. Він пише пісні і сам складає до них музику, вправно грає на кількох музичних інструментах, засвідчує талант у графіці, а найголовніше, - створює свої філософські твори.

Багато дослідників  твердять, що Сковорода належить до тих мислителів, спосіб життя яких перебуває у повній гармонії з  їхнім вченням. Сковорода жив  так, як учив, і вчив саме так, як жив. він, безумовно, був своєрідною особистістю, у великій мірі продуктом свого оточення, але значно перевищував загальний рівень його доби, проводив палку боротьбу з її ідеологією та забобонами, особливо у найтрадиційнішій релігійній галузі. Це була головна проблема його життя.

Представники тодішньої  православної церкви - попи та ченці — всю свою увагу звертали на зовнішній бік християнства – догмати, обряди таїнства, а не етику. Вони не могли позитивно впливати на суспільство прикладом свого життя, бо жили так, як і все суспільство. Скрізь панували гроші та пошана до них, а не вищі інтереси: науки, письменства, мистецтво, філософія. У Сковороди зовсім не було догматичного християнства, а тим більше, фанатизму та вибраності.

Відомі гострі слова  проти сучасного йому чернецтва. Але й тут, як і в інших випадках, Сковорода не ставився цілком негативно до чернецтва, він поставав проти чернецтва не в його ідеї, а в практичному здійсненні, в тому виявленні, яке він бачив у сучасній йому дійсності.

У своїх творах він  відстоює ідею тотожності та відмінності  матеріального начал. Людину він вважає маленькою але разом з тим невід'ємною часткою макрокосму — Всесвіту. Улюбленим науковим методом Сковороди був метод аналогій. Так як зерно повертається у колос, та к і дух іде до духа — заявляв учений.

Таким чином, центральним  питанням його соціальної діяльності була проблема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.

Переломним моментом у становленні вітчизняної культури та науки стала поява творів українською  мовою перший з яких — "Енеїда" — належить перу знаменитого майстра Івана Котляревського.

Предтечею української  соціології стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства, яке поєднало у собі великих  майстрів слова, учених та громадських  діячів — Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Гулака, О. Білозерського  та ін. Братство відстоювало ідеали соціальної політичної і релігійної рівності, ратувало за впровадження громадянських прав і свобод. Своєрідним маніфестом кирило-мефодіївців стала "Книга Буття українського народу", в якій ілюструється історія українського народу, його період його величі та поневолення. В "Книзі" сформульовано провідну ідею братства - формування федеративної держави на принципах демократії, поважання прав особи та соціальної справедливості. Членство ж у федерації є суто добровільним.

Щоправда, методи боротьби за встановлення федеративно-демократичної держави члени братства обрали різні. Так, Костомаров і Куліш відстоювали послідовні реформи, Шевченко, Гулак та інші були за революційні методи, включаючи повалення царизму.

Незважаючи на своє нетривале існування (уже через рік після свого заснування у 1847 р. воно було викрите і розгромлене царською жандармерією), Кирило-Мефодіївське Товариство справило неабиякий вплив на своїх послідовників. Беззаперечним є той факт, що саме тут закладалися традиції української соціологічної науки, що ґрунтувались на національному відродженні українців, побудові демократичного суспільства.

Коло соціологічних  зацікавлень українського громадсько-політичного  діяча, вченого і публіциста М.П. Драгоманова(1841-1895) – соціальна зміни, співвідношення історії і соціології, питання національності, проблеми прогресу. Соціально-політичні погляди Драгоманова знайшли своє відображення у таких творах: „Чудацькі думки про українську національну справу ” (1916 р.), „Що таке українофільство?” (1916 р.). Він привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін «соціологія» у своїх працях.

Одним з найяскравіших  українських дослідників у галузі соціології був М.М. Ковалевський (1851-1916). Важливе місце в системі соціологічних поглядів Ковалевського займає ідея прогресу як історичної неминучості. Значний внесок М.Ковалевського у розвиток історично-порівняльного методу в соціології, який він розглядав як могутню зброю боротьби проти суб’єктивізму. Саму ж історію він вивчав із соціологічної точки зору.