Аккредитивная форма расчетов

Міжнародні  розрахунки  по  комерційних  договорах  здійснюються  уповноваженими  банками, як  правило, у  ВКВ, а  також  у  валюті  з обмеженою конвертованістю і розрахунковій валюті  клірингових рахунків,  відповідно  до  умов  міждержавних  і міжбанківських договорів.  Уповноважені  банки  можуть  здійснювати  міжнародні  розрахунки  у  формі  акредитива, інкасо, банківського  переказу  й  в  інших  формах, що мають  місце  в  міжнародній  банківській  справі.  Вибір  конкретної  іноземної валюти  і  форми  розрахунків  по  зовнішньоторговельних  контрактах  визначається  угодою  сторін  і  фіксується  в  умовах  контракту.  Уповноважені  банки, що  обслуговують  експортно-імпортні  операції  українських резидентів, зобов'язані: 

- при  відкритті  резиденту  валютного  рахунку  протягом 3  днів  сповістити  про  це  державну  податкову  інспекцію  по  місцю  реєстрації  резидента;

- надавати  суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності свої  реквізити, як-от: а) повна назва  і  поштова  адреса;

      б) код ОКПБ, привласнений органами  статистики  за місцем  перебування  банку.

З  метою  контролю  за  виконанням  резидентами правил  проведення  експортно-імпортних операцій державні митні органи щотижня надають в  уповноважені  банки  України, зазначені  у  вантажних митних  деклараціях, реєстри вантажних митних  декларацій, на  підставі  котрих  ті  або інші  товари  перетнули митний  кордон  України.  Уповноважені  банки  на  підставі  аналізу  отриманих  реєстрів  установлюють  контроль за   своєчасним  надходженням  резидентам  виторгу  в  іноземній  валюті  за  продукцію, роботи (послуги), що  були  експортовані.  Виторг резидентів в іноземній валюті підлягає зарахуванню на їхні валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованості, але не пізніше 90 календарних днів із дати митного оформлення продукції, що експортується.  Перевищення зазначеного строку потребує спеціального дозволу Національного банки України.  У випадку не надходження  валютного  виторгу   у  встановлені  строки  уповноважені  банки  в  тижневий  строк  подають  інформацію  про це  комісіям  при  регіональних  керуваннях  НБУ  по  місцю  реєстрації  резидентів.  Разом  із  цим, після  закінчення  строку  надходження  виторгу  в  іноземній  валюті  через  трьох  тижня, що  необхідна  резидентам  для  одержання  індивідуального  дозволу  на  перевищення  цих  строків, уповноважені  банки  нараховують  пеню  з резидентів  за  кожний  день  прострочення  в розмірі  0,3%  від суми  недоотриманого  виторгу в іноземній валюті, перерахованої по  офіційному  валютному курсі НБУ на  день  перерахунку і щомісяця  до  28  числа поточного місяця  перераховують  у  Державний  Бюджет  України  суми  нарахованої  пені.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності резидентів, усіх напрямків діяльності комерційних банків є однією з найважливіших функцій держави, монополія виконання якої на сучасному етапі розвитку суспільства повинне знаходитися в руках держави.  Внаслідок особливої значимості для країни зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних підприємств, її регулюванню також повинно даватися особливе значення.  Спрямованість чинного національного законодавства по регулюванню розрахунків по експортних операціях на захист національної валюти, утримання її курсу може характеризуватися тільки з позитивної сторони.  Проте не всі засоби, що використовуються при цьому можуть бути оцінені однозначно.  Промова, у даному випадку, йде про покладання в адміністративному порядку на комерційні банки функції органа, що контролює діяльність своїх клієнтів.  Зазначена ситуація суперечить нормальним умовам співробітництва банку з клієнтом, що визначає необхідність перегляду існуючого положення.  

Більшість  міжнародних  розрахунків проводяться в безготівковій формі, яка відрізняється якістю, оперативністю проведення і невисокою вартістю,  що, у свою чергу, забезпечує ефективність функціонування учасників операцій.  Ступінь використання безготівкових розрахунків  залежить як від рівня розвитку товарно-грошових відношень, так і від особливостей банківської практики, грошової політики кожної конкретної держави.  Але більшість міжнародних платежів здійснюється за допомогою безготівкових розрахунків. 

Головною відмінністю міжнародних розрахунків є значне збільшення ризику, що значною мірою залежать як від відстані, так і від інформаційних можливостей.  Головну роль у проведенні єдиної валютної політики грає Національний банк як центральний банк країни.  На нього покладені функції по організації міжнародних розрахунків держави.  Він бере участь у розробці зведеного платіжного балансу, представляє інтереси країни у відношеннях із центральними банками інших країн і в міжнародних валютно-фінансових організаціях.

При проведенні міжнародних  розрахунків банки і їхні клієнти керуються такими принципами:

- платежі відбуваються  після відвантаження продукції,  надання послуг, виконання робіт або одночасно з ними (авансові платежі, як правило, можливі по угодах і контрактам у спеціально обумовлених випадках);

- кошти клієнтів банку  повинні обов'язково зберігатися на відповідних рахунках, із яких відбуваються всі розрахунки;

- платежі з рахунку  повинні проводитися по згоді  платника (акцепт документів), за  винятком випадків оплати в безакцептному порядку, передбачених законодавством країни;

- платежі проводяться  за рахунок платника або кредиту банку, що дається платнику;

- покупець може відмовитися  від оплати розрахункових документів  тільки при певних мотивах,  що приймаються банком.

Для того, щоб між контрагентами не виникало протиріч, необхідно визначити основні валютно-фінансові і платіжні умови розрахунків: форми розрахунків, засоби платежу, умови платежу, валюта ціни, валюта платежу.  При цьому необхідно розуміти, що імпортер зацікавлений у виплаті найменшої суми валюти, прискоренні одержання товару і відстрочці платежу з моменту його кінцевої реалізації, а експортер бажає одержати всю суму валюти цілком у найкоротший строк. Тому обов'язково потрібно обмовляти в контракті строки платежу.

Валютно-фінансові і платіжні умови угод залежать від характеру економічних і політичних відношень між країнами, співвідношення сил контрагентів, положення на конкретних товарних і грошових ринках, державних заходів регулювання міждержавних потоків товарів, послуг і капіталів, відмінностей у темпах інфляції в окремих країнах, стані платіжних балансів країн, а також конкретних зовнішньоторговельних угод і кредитних домовленостей.