Концепція чинників розміщення продуктивних сил

ВСТУП  

Концепція чинників розміщення продуктивних сил  належить до фундаментальних у системі  наук про територіальну їх організацію. Отже, не випадково, що література з  цієї проблеми тією чи іншою мірою  присвячена дослідженню чинників розміщення.

Між конкретним економічним об'єктом і міс¬цем  його розташування існують певна  взаємозалеж¬ність та взаємозв'язок. Тому на вибір місця, району, майданчика розміщення впливають, з одного боку, особливості самого об'єкта, а з  іншого — специфіч¬ні умови території, де він розміщений або може роз¬міщуватися і розвиватися.  

1. Сучасні  концепції розміщення продуктивних  сил  

При дослідженні  питань територіальної організації  продуктивних сил центральне місце  відводиться обґрунтуванню концепції  розміщення їх. Концепція розміщення продуктивних сил — система положень, спря¬мована на пошук доцільних  шляхів збалансованого розвитку їх і  удоско¬налення територіальної організації  суспільного господарства. Це динамічна  категорія, що змінюється залежно від  можливостей і потреб певного  ета¬пу суспільного розвитку.

Більша  частина концепцій, покликаних стимулювати  і регулювати розвиток господарства, вирізняються своїм прагматичним змістом, спрямованістю на вирішення практичних питань, що стоять перед суспільством. Вимоги практики зумовили широку математизацію  економічних наук, у тому числі  й пов'язаних з розміщенням виробництва.

У системі  наукових підходів до дослідження конструктивних аспектів розміщення продуктивних сил  винятково актуальне значення мають  територіальні аспекти. По-перше, розміщення є суто територіальним. По-друге, воно неминуче пов'язане із залученням до потреб промислового та пов'язаного з ним будівництва на значних територіях.

Просторовий аспект розміщення продуктивних сил  зводиться до вибору доцільних місць  локалізації будівництва або  реконструкції підприємств і  пов'язаних з ними об'єктів. Одним  з центральних його напрямів є  оцінювання території як бази розміщення продуктивних сил. Однак нас цікавить не стільки оцінка тих або інших  методів визначення місць розміщення, скільки обґрунтування підходу  до дослідження.

Прийняті  в практиці вихідні положення  ґрунтуються на концепції, яку можна  назвати концепцією територіальних обмежень. Сутність її зводиться до обмеження просторового пошуку для  локалізації тих або інших  виробництв у раніше визначених регіонах. Інші ж території ще на стадії передпроектних пошуків виключають з можливої зони розміщення. Зазначена концепція  рекомендує пошук найбільш прийнятних варі-актів просторової організації  продуктивних сил лише в конкретному  регіоні, у межах якого рекомендується знаходити конкретну точку розмі¬щення  підприємства, яке належить спорудити. Однак якщо регіон вибра¬но неправильно, то кращий у його межах просторовий  варіант не буде відповідати найбільш прийнятним із важливих.

Це можна  проілюструвати таким умовним прикладом. Припустімо, що середня зважена по одному регіону економічна ефективність уже визна¬чена і становить 10 одиниць. Зрозуміло, що в межах цього регіону  є точки, що характеризуються як більш  високими, так і більш низькими показниками ефективності розміщення, ніж середні. Крайні максимальні  та мінімальні значення ефективності в цих точках приймемо відповідно такими, що дорівнюють З і 16 одиницям.

Фактично  ж зазначена середня зважена  ефективність (10 одиниць) не може бути основою для пошуку найбільш прийнятної величини ефективності розміщення. Наприклад, в іншому регіоні середня зважена  еко¬номічна ефективність розміщення значно нижча і становить 5 одиниць. Водночас крайні мінімальні та максимальні  значення ефективності розміщення становитимуть  відповідно 1 і 18 одиниць. Звичайно, при ви¬рішенні конструктивних проблем нас цікавить конкретна величина, тобто найбільш прийнятна точка розміщення, яка, виходячи із зазначених умов, знаходиться в іншому регіоні (18 одиниць).

Концепція територіальних обмежень не дає змоги  вибрати найбільш обґрунтований  варіант просторової локалізації  промислового підприєм¬ства, оскільки доцільна точка розміщення може знаходитись  у регіоні, який попередньо виключається як просторова база пошуку. Незважаючи на те, що зіставляються умовні показники, неприйнятність концепції територіальних обмежень вибору місця для будівництва  нового або рекон¬струкції діючого  промислового підприємства є очевидною.

Отже, концепція  просторових обмежень не дає можливості ефективно вирішувати актуальні  проблеми удосконалення територіальної організації продуктивних сил на сучасному етапі. Така концепція  має враховувати специфіку просторової  локалізації галузей як видобувної, так і обробної індустрії.

В останнє  десятиріччя в ряді досліджень набула поширення модифікація концепції  просторових обмежень, яку умовно можна назвати кон¬цепцією територіальних можливостей населених пунктів, насам¬перед міст, в межах яких і розміщується більша частина об'єктів  про¬мислової діяльності. Сутність її полягає в тому, що наявність у  межах міста вільних територій, виділених під промислове і пов'язане  з ним будівництво, розглядається  як важлива умова, що регулює просторову локалізацію промислового виробництва.

Концепція просторових можливостей міст у  кінцевому підсумку орієнтує на соціальне  доцільне та економічно виправдане використання зе¬мель для промислового і пов'язаного  з ним будівництва. Значення зе¬мельних ресурсів як важливого чинника розміщення продуктивних сил і регіонального  розвитку неухильно зростає, що зумовлено  зростанням дефіцитності земель. У  регіональних умовах проблема раціонального  відчуження земель сільськогосподарського використання для потреб промисловості  набуває винятково важливого  економічного значення. Цим по¬яснюється посилена увага до земельних (територіальних) ресурсів при дослідженні проблем розміщення продуктивних сил і розвитку регіо¬нального господарства України.  
 
 

2. Систематизація  чинників розміщення продуктивних  сил  

Вплив конкретних чинників на процес розміщення продуктивних сил зумовлений, по-перше, істотними відмінностями територій (особливо в нашій країні), на яких розміщується і розвивається виробництво, і, по-друге, — специфікою функціонування самих виробництв, що належать до різних галузей. Виходячи з цього, чинники  розміщення продуктивних сил можна  поділити на дві групи.

Першу групу утворює сукупність умов розміщення продуктивних сил на конкретній території. Умови розміщення — це певні властивості  території. Розрізняють чотири родові групи, або класи, умов розміщення: природно-ресурсні, економічні, соціальні (соціально-демографічні), еко¬логічні.

До групи  природно-ресурсних чинників входять  мінерально-сиро¬винні, паливно-енергетичні, водні, лісові, територіальні біологічні, земельні, кліматичні та інші ресурси.

Групу економічних чинників утворюють  економіко-географічне положення, енергетична  і будівельна бази, основні виробничі  та невироб¬ничі фонди, виробнича інфраструктура, в тому числі транспортна мережа, умови комбінування і кооперування виробництв, регіональні потреби, капітальні вкладення, регіональна економічна політика тощо.

Група соціальних (або соціально-демографічних) чинників охоплює динаміку чисельності  населення, його розміщення, відтворення, структуру (вікова, статева, сімейна, освітня), регіональну демографічну політику, зайнятість населення в суспільному виробництві, структуру зайнятого населення, трудових ресурсів, забезпеченість населення об'єктами соціальної інфраструктури (житлом, підприємствами роздрібної торгівлі, громадсько¬го харчування, побутового обслуговування тощо).

У групі  екологічних чинників виділяють: забруднення  та охорону водойм, атмосфери, охоронні природні території, загальну екологічну ситуацію в регіоні.

Кожний  з цих чинників або деяка сукупність їх можуть сприяти розвитку відповідного виробництва в цьому районі або, навпаки, перешкоджати його розгортанню  в оптимальних масштабах. Умови  розміщення виробництва змінюються в часі передусім під впливом  науково-технічного прогресу, соціально-економічного розвитку.

Другу групу чинників розміщення продуктивних сил утворюють вимоги, що висуваються  до розміщення і розвитку економічних  об'єктів. Вони визначаються внутрішньою  логікою розвитку кожної галузі, її властивостями і специфікою. Іншими словами, ця група охоплює власне чинники розміщення, зумовлені техніко-економічними особливостями, своєрідністю територіальної організації підприємств, галузей, виробництв. До чинників розміщення належать, наприклад, електро-, тепло-, водо-, праце, наукомісткість продукції, транспортабельність  сировини, напівфабрикатів, готової  продукції тощо.

У вартісній  формі до чинників розміщення відносять  витрати на сировину, матеріали, паливо й енергію, робочу силу, основні фонди. Значення ринкового (споживчого) чинника  розміщення виробництва визначається витратами на транспортування продукції  до місця її споживання. Перелічені чинники розміщення властиві будь-якому  матеріальному виробництву. Залежно  від характеру вияву чинників розміщення галузі промисловості класифікують на енерго-, тепло-, праце-, наукомісткі  тощо. Так, до галузей, що тяжіють до джерел сировини, можна віднести підприєм¬ства  металургії, лісової, целюлозно-паперової  промисловості, багато галу¬зей харчової та легкої промисловості; до джерел палива й енергії — електросталеплавильні та феросплавні виробництва, виробництво лег¬ких кольорових металів, підприємства багатьох галузей хімічної промис¬ловості; до районів концентрації трудових ресурсів — підприємства багатьох галузей машинобудування, більшість галузей легкої промисло¬вості тощо.

Техніко-економічні чинники змінюються в часі залежно  від прогресу в технології виробництва, транспортабельності сировини та матеріалів, удосконалення виробничих відносин, зростання масштабів суспільного  виробництва тощо.

Незважаючи  на те, що ці дві групи чинників розміщення продуктив¬них сил взаємопов'язані, існують відмінності в їхній  динаміці, тенденціях розвитку, еволюції. Так, умови розміщення відрізняються  меншою просторовою еластичністю, рухливістю, ніж техніко-економічні чинники  розміщення виробництва. Причому відносно менша рухливість умов розміщення має  як економічний (переміщення в просторі, наприклад, об'єктів інфраструктури), так і фізичний характер (наприклад, неможливість переміщення родовищ  корисних копалин або кліматичних  умов). Таке важливе практичне завдання, як пошук району, місця, території (майданчика) для розміщення великих новобудов, полягає у зіставленні (порівнянні) кількох територій з еталонними вимогами. Розміщення галузей матеріального  виробництва має ґрунтуватися на кількісній і якісній оцінці сукупного  впливу всіх груп чинників. Багаточинниковий аналіз розміщен¬ня виробництва  дає можливість визначити економічний  ефект розміщен¬ня галузей, вибрати  основні напрями спеціалізації  економічних районів, територіально-виробничих комплексів, обґрунтувати шляхи удосконалення  територіальних економічних пропорцій  на перспективу.  
 

3. Концептуальні  положення політики регіонального  розвитку в Україні  

Розширення  самостійності та повноважень органів  місцевого самоврядування в умовах переходу до ринку зумовлює потребу  в розвитку регіональних досліджень з метою конструктивного підходу до наукового обґрунтування управління регіональним розвитком. Останній органічно пов'язаний з іншими не менш важливими і складними процесами: формуванням ринкових відносин, розгортанням нових форм власності, пріоритетним соціальним розвитком, а також з екологічною та демографічною ситуацією тощо.

Політика  регіонального розвитку є складовою  загальнодержавної політики щодо соціально-економічних  та суспільно-політичних перетворень 

в Україні.

Вона  спрямована, зокрема, на підвищення ролі регіональних і місцевих органів  управління у здійсненні реформ та розбудові незалеж¬ної Української  держави.

Одним з важелів удосконалення територіальної організації суспіль¬ства стає політика регіонального розвитку, орієнтована  на становлення механізмів управління формуванням господарських адміністративно-те¬риторіальних  систем всіх типів та просторових  рівнів. Вона покликана забезпечувати комплексно-пропорційний розвиток територій з макси¬мальним урахуванням місцевих умов і ресурсів.

Державна  політика регіонального розвитку —  це цілісна су¬купність заходів, спрямованих на стимулювання ефективності соціально-економічного розвитку регіонів, раціональне використання їхніх  ресурс¬них потенціалів та пріоритетів, забезпечення сприятливих умов для  життєдіяльності населення, вдосконалення  територіальної організації суспільства.

Об'єктами політики регіонального розвитку є  територіальні утворен¬ня, які слід розглядати як системи певного підпорядкування, в межах яких здійснюються державне управління та місцеве самоврядування. Суб'єк¬тами її виступають центральні, регіональні та місцеві органи державної  виконавчої влади та органи місцевого  самоврядування, які виходячи зі своєї  компетенції вирішують питання, пов'язані з соціально-економіч¬ним розвитком регіонів.

Основна мета сучасної державної політики регіонального  розвитку в Україні полягає у  збереженні та зміцненні політичної стабільності, територіальної цілісності, соціальної та економічної єдності Української держави на основі раціонального територіального поділу праці, поєднання інтересів різних регіональних спільностей із загальнодержав¬ними інтересами, створення відносно однакових можливостей для плідної життєдіяльності населення в усіх регіонах України.