Переваги розширення НАТО

Офіційні відносини  між НАТО і Україною розпочались  у 1991 році, коли Україна приєдналася  до Ради північноатлантичної співпраці (яка пізніше була замінена на Раду євроатлантичного партнерства), отримавши  незалежність після розпаду Радянського Союзу. В 1994 році Україна стала першою країною — членом Співдружності Незалежних Держав (СНД), яка приєдналась до Партнерства заради миру (ПЗМ). Протягом 90-х років ця країна також продемонструвала своє прагнення взяти участь у забезпеченні євроатлантичної безпеки, надаючи підтримку миротворчим операціям під проводом НАТО на Балканах. 

Україна розцінює Програму “Партнерство заради миру” (ПЗМ) як важливий елемент загальної структури  європейської стабільності і безпеки, що спрямована на подальший розвиток і практичне поглиблення стосунків НАТО з країнами-членами Ради євроатлантичного партнерства, а також іншими зацікавленими країнами – членами ОБСЄ, у галузі оборони, військово-цивільного співробітництва та миротворчих операцій.

Основні напрями співробітництва між Збройними Силами України та НАТО включають:

- створення ефективної системи цивільно-військових відносин;

- вдосконалення демократичного контролю над збройними силами;

- створення ефективної системи оборонного планування, яка збалансує основні пріоритети реформування та розвитку ЗС України, у т.ч.:

- проведення короткострокового та середньострокового оборонного планування включаючи оновлення законодавчої бази діяльності ЗС відповідно до проведеного оборонного огляду в Україні у всьому спектрі його призначення;

- інтеграція Процесу планування і оцінки сил в національну систему оборонного планування України;

- забезпечення реалізації рішень Спільної робочої групи Україна – НАТО з питань воєнної реформи та Спільної робочої групи з питань оборонно-технічного співробітництва;

- досягнення взаємосумісності підрозділів ЗС України з військовими формуваннями Північноатлантичного Альянсу з метою участі в операціях з підтримання миру під проводом НАТО шляхом продовження безпосередньої участі у них, а також досягнення Цілей партнерства, визначених для Збройних Сил України в рамках третього етапу ППОС;

- сприяння повному переходу ЗС України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом;

- вдосконалення існуючої нормативно-правової бази співробітництва, зокрема виконання заходів в рамках Плану дій Україна – НАТО та щорічних Цільових планів Україна – НАТО в частині, що стосується Міністерства оборони України.

- наближення законодавчої бази до правового поля країн-членів НАТО, адаптації до стандартів Альянсу та фахової підготовки у відповідних галузях;

- реалізація пілотного проекту Україна – НАТО щодо майбутньої структури ЗС України (зокрема, стосовно створення Об’єднаного оперативного командування);

- реалізація пілотного проекту Україна-НАТО з професійної підготовки цивільного персоналу для потреб Міністерства оборони України;

- мінімізацію негативних наслідків реформування ЗС України (конверсія оборонних об’єктів, утилізація надлишкових боєприпасів, легких озброєнь та стрілецької зброї (ЛОСЗ), соціальні питання, рекультивація територій, забруднених внаслідок військової діяльності тощо);

- інформування громадськості про стан співробітництва з Альянсом, а також здійснення заходів воєнної реформи в Україні;

- співробітництво з НАТО у сфері управління повітряним рухом, обмін даними про повітряну обстановку;

- участь у боротьбі проти тероризму тощо.

9 липня 1997 року в  Мадриді український президент  і глави держав і урядів  НАТО підписали Хартію про  Особливе партнерство між НАТО і Україною. Вона стала офіційною основою для відносин між НАТО і Україною і дала можливість державам НАТО підтвердити свою підтримку суверенітету, незалежності, територіальній цілісності, демократичному розвитку, економічного процвітання і статусу неядерної держави України, а також принципу недоторканності кордонів. Альянс вважає це ключовими чинниками стабільності і безпеки в Центральній і Східній Європі та на континенті загалом.

Згідно з Хартією  було створено Комісію Україна —  НАТО (КУН), яка є органом прийняття рішень, відповідальним за розвиток відносин між НАТО і Україною та скерування спільної діяльності. Вона забезпечує проведення консультацій зі спільних питань безпеки і має завдання наглядати за відповідним виконанням положень Хартії, оцінку загального розвитку відносин між НАТО і Україною, огляд планів діяльності на майбутнє і пропозицію шляхів поліпшення та подальшого розвитку співпраці. Комісія також відповідає за перегляд спільної діяльності, яка ведеться у різних рамках, таких як Партнерство заради миру, а також спільні заходи між військовими, які здійснюються в контексті щорічних робочих планів, які розробляються спільно з Україною під егідою Військового комітету.

Усі країни — члени  НАТО і Україна представлені в  КУН, яка проводить регулярні засідання на рівні послів і військових представників, періодично на рівні міністрів закордонних справ і міністрів оборони та начальників Генеральних штабів, а також у форматі саміту. Для виконання роботи у специфічних сферах створено спільні робочі групи. Зокрема, це оборонна реформа, озброєння, економічна безпека, наукова та екологічна співпраця, які визначені в Хартії як сфери політичних консультацій і практичного співробітництва. До інших сфер належать оперативні питання, врегулювання кризових ситуацій і підтримка миру, співпраця між військовими та цивільне планування на випадок надзвичайних ситуацій.

У травні 2002 року незадовго  до п’ятої річниці підписання Хартії тодішній президент Леонід Кучма  оголосив про бажання України  вступити до НАТО. Пізніше того ж місяця на засіданні КУН в Рейк’явіку міністри закордонних справ наголосили на своєму прагненні підняти відносини на якісно новий рівень, зокрема через інтенсифіковані консультації і співпрацю з політичних, економічних і оборонних питань. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Сьогодні існують вагомі доводи на користь розширення альянсу: насамперед, необхідність забезпечити  демократичну і західну орієнтацію держав, на які припадає вибір НАТО, а також необхідність застрахуватися від політичної невизначеності в  Росії.

Проте існують принаймні такі ж переконливі доводи проти розширення НАТО. Це розширення може підірвати здатність досягнення консенсусу; послабити безпеку країн, які не увійдуть до організації; підвищити вимоги до оборонних бюджетів (у той час, як вони і без того зазнають надмірного напруження), а також викликати відчуження з боку Росії. Таким чином, цей процес може не укріпити, а послабити безпеку Європи.

Не дивно, що постають питання про необхідність подальшого існування НАТО, про належний баланс між внесками Європи та Америки, а також про бажаність та практичну здійсненність нових місій НАТО: від миротворчості на території самої Європи - до участі у війнах за її межами.

Хоча ці доводи цілком переконливі, вони не мають вирішального значення. Так, дійсно, розширення НАТО може послабити організацію. Але НАТО вже послаблено. Насправді воно дедалі більше нагадує холдинг-компанію, члени якої об'єдналися, щоб діяти у випадку непередбачуваних ситуацій у самій Європі та в безпосередній близькості від неї, і спираються на колективну інфраструктуру та підтримку в таких випадках. НАТО як військовий союз, мабуть, матиме менш важливе значення для американської зовнішньої політики в епоху після холодної війни, розширення мало змінить цю тенденцію.

По-друге, безпека значною  мірою може бути забезпечена іншим сусідам Росії на основі програми «Партнерство заради миру», навіть якщо вони не увійдуть до НАТО після його розширення. Тим часом фінансові витрати, пов'язані з розширенням НАТО, мають бути контрольовані, і вони не створять серйозних фінансових проблем.

Щодо Росії, то її реакція  залежить від того, як саме НАТО та Сполучені  Штати здійснюватимуть цей захід. Окрім того, гельсінський саміт у  березні 1997 року виразно засвідчив, що, хоча президент Росії Борис  Єльцин виступає проти розширення НАТО, він готовий продовжувати стосунки зі Сполученими Штатами в інших сферах.

Доводи проти розширення НАТО, можливо, комусь здаються більш вагомими, аніж аргументи «за». Але все не так просто. Розширення НАТО вже досягло такого моменту, коли відступ пов'язаний з реальними витратами. Сьогодні перегляд Америкою своєї позиції викликав би в Європі і в усьому світі серйозні запитання щодо надійності та стійкості Сполучений Штатів. Це стало б тяжким ударом для країн Центральної та Східної Європи. Не менш важливо те, що відступ Америки або Заходу нині справив би враження, що жорстка ізоляція Росії приносить плоди, і це було б найневдалішим уроком для неї. Усе дуже просто: просування вперед пов'язано з меншими витратами, ніж відступ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Антонюк О. Національні інтереси України у контексті геополітики сучасної Росії // Політика і час. - 2000.
2. Волощук П. Адаптация НАТО к новым мировым реалиям // Підтекст. - 1997.
3. Дугин А. Основы геополитики. - М.: Арктогея, 1997.
4. Копійка В.В. Європейський союз: досвід розширення і Україна.-К.: Юрид. думка, 2005.
5. Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. - К., 1999.
6. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки) / За ред. Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губерський та ін. К.: Либідь, 2001.
7. НАТО. Довідник. - К.: Основи, 1997.
8. Орлов А. «Дорога на Восток: «за» и «против»//Новое время. Москва, 1997 №16.