Структура політичної влади

СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

 

Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела  і ресурси влади.

 Влада може здійснитися  тільки через взаємодію суб'єкта  влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.

Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати  його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні - вчені, викладачі, політики, професіонали.

Зростання ролі експертів-носіїв унікальних знань в якихось сферах життя призвело до появи таких різновидів влади, як експертократія і меритократія. Однак монополія на інформацію, секретні знання може стати основою абсолютної влади. Цю думку висловив Е.Канетті. Саме секретність і культ таємниці, на його думку, підтримують тоталітарну владу. Достатньо згадати сталінський режим, який створив таємницю навколо життя вождів, умів приховувати свою сутність, насаджував культ доносів, відмовив громадськості у праві на доступ інформації. Причина послаблення диктатур і розвитку демократій, вважав Е.Канетті, - поширення таємниці (інформації) серед багатьох людей. Проблема взаємовідносин влади і знань розглядалася М.Фуко. Він стверджував, що влада продукує знання, а знання дає владу. Для сучасного суспільства характерно посилення ролі знань, а відповідно, і влади над індивідуумом.

Суб'єкти політичної влади  мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні  еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.

З цієї позиції можна виділити:

• відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;
• напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника - професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата, якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів;
• тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо вони мають важелі тиску на владу.

 

Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність  до підпорядкування залежить від  кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:

• страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;
• звичкою виконувати накази;
• апатією;
• переконанням у необхідності підпорядкування;
• зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;
• відчуттям обов'язку;
• авторитетом суб'єкта влади.

 

Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне  виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб'єкта влади. Навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта "піти" з поля влади.

Ресурси влади  являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку  використовуються такі ресурси, як:

• силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;
• закон - традиція, звичай;
• стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

 

Прихований  вплив передбачає використання методів  переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси  поділяються залежно від сфер життєдіяльності.

Економічні  ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси - соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне  забезпечення тощо.

Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а  також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ  тощо. Через ці інститути контролюється  формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя  мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.

Адміністративно-правові  ресурси - система управління, сукупність владних установ.

Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного  примусу (армія, поліція, внутрішні  війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами). [1]

 

Поняття, структура , функції  політичної влади

Ядром політичних відносин виступає влада. Саме вона визначає зміст політики, який виявляється  в керівництві й управлінні, пануванні й підкоренні, державному примусі; навколо політичної влади та виражених в ній інтересів розгортається вся політична життєдіяльність.

У самому загальному вигляді «влада» може бути визначена  як здатність одних учасників  відносин проводити свою волю стосовно інших, впливати на їхню поведінку.

Влада — основа політики. Б. Рассел, визначаючи владу  як центральну категорію політичної науки, відзначав, що вона є настільки  фундаментальним поняттям будь-якої соціальної науки, наскільки фундаментальним  є поняття енергії для фізики. Т. Парсонс, розглядаючи владу як ядро політичних відносин, порівнює її місце в політиці з місцем, яке займають гроші в економічній сфері.

Таким чином, у самому загальному виді політичну владу можна визначити  як можливість і здатність суб'єктів політики впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на політичну поведінку інших учасників політичних відносин.

Основні функції політичної влади:

• організаційна функція;
• регулятивна функція;
• контрольна функція;
• функція координації;
• функція мобілізації;
• функція управління.

Основними структурними елементами політичної влади виступають її суб'єкти, об'єкти, мотиви та ресурси (джерела).

Суб'єктами політичної влади  виступають: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об'єктів політичної влади відносять індивідів, соціальні групи та спільноти. Реакція об'єкта влади визначається мотивами підпорядкування й тими ресурсами, які використовує суб'єкт.

Н. Макіавеллі, розмірковуючи  про мотиви підпорядкування, виділяв серед них два основних — любов і страх.

Страх перед санкціями  як мотив влади досить нестійкий, він має потребу в постійному підкріпленні, адже безпосередньо залежить від міри покарання за непокору. Більш стійким мотивом підкорення (особливо для традиційних суспільств) виступає звичай. Даний мотив дотепер є одним з провідних у державах із монархічною формою правління.

До інших можливих мотивів  підпорядкування можна віднести авторитет суб'єкта влади, який дозволяє йому проводити свою волю без застосування насильства — підкорення засновується на вірі у виняткові (особисті, професійні та ін.) якості суб'єкта; переконання (або раціональний інтерес), засноване на підкоренні суб'єктові в силу особистої зацікавленості об'єкта, збігу ціннісних орієнтацій суб'єкта та об'єкта влади.

Ресурси влади (фр. ressource —  допоміжний засіб) — це сукупність засобів і методів, за допомогою  яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку  об'єкта.

Існує безліч класифікацій ресурсів влади. Так, за А. Етціоні, ресурси поділяються на утилітарні (лат. utilitas — користь, вигода) (або матеріальні), примусові (силові) і нормативні (ресурси переконання). Г. Лассуелл виділяє такі основні ресурси, як: любов і повага, моральний обов'язок, багатство, уміння, освіченість та ін.

А. Юр'єв виділяє вісім  основних ресурсів влади: сировинні, енергетичні, фінансові, технологічні, інформаційні, організаційні, інтелектуальні та людські.

Функціонування політичної влади здійснюється на основі двох основних принципів: суверенності та легітимності.

Виділяють три види суверенітету (фр. souverainete — верховна влада)  —  державний, народний і національний.

Державний суверенітет —  це політико-правова властивість  державної влади, що визначає її верховенство (повноту й неподільність влади на території країни, виключне право на встановлення правових норм, що регулюють всю систему суспільних відносин, визначення правового статусу органів державної влади та місцевого самоврядування, застосування насильства, визначення прав та свобод людини і громадянина та ін.) і незалежність (самостійність та рівноправність у міжнародних відносинах).

Народний суверенітет  визначається як повновладдя народу (народ є носієм суверенітету і  єдиним джерелом влади). Народ може здійснювати свою владу безпосередньо (на виборах і референдумах), через органи державної влади, а також через органи місцевого самоврядування.

Національний суверенітет  можна визначити як повновладдя  націй, можливість самостійного політичного  самовизначення. У демократичній  державі виключно народу належить право визначати й змінювати встановлений конституційний лад.

У політичній літературі широко вживається поняття "політична влада" та "державна влада". Яка ж відмінність  між ними? Поняття "політична влада" є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб'єктів політики, здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя. На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.

Легальність влади  означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко  фіксованих нормативно-правові актів. Легітимність влади - це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов'язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади - це здатність суб'єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб'єктів тощо. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя. Система влади включає у себе:

1) органи влади  та громадян, які здійснюють владні  функції (суб'єкти влади);

2) тих, на  кого спрямована влада - люди, їх групи, організації, спільноти  тощо (об'єкти влади);

3) механізм влади,  тобто зв'язки, взаємодії, відносини  між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

 

Сучасна влада  є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада  не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.