Структура політичної влади

 

Концептуальні підходи до проблеми політичної влади.

У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади.

Вивчаючи феномен влади, політична наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснюють природу влади біологічними і психічними влас­тивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (М. Марсель), влада являє собою невід'ємну властивість людини, закладену в її природі — інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцше стверджував, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу — психологічний (який спирається на психоаналітичні  концепції). Представники даного підходу  трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На перетині атрибутивної та реляціоністської теорій знаходиться біхевіористська концепція  влади (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г.Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю — прагненням до влади. Біхевіорісти звергають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навіть всупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктом влади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (англ. rеlаtіon — відношення) (Д. Картрайт, її. Блау, Д. Роги) розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування  влади (К. Дойч, Н. Луман,) що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

 

Проблеми легітимності політичної влади.

Однією із найважливіших  характеристик політичної влади  є її легітимність. Легітимною є  влада, з існуванням якої погоджується народ. Дослідники приділяють багато уваги  з'ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як "здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства".

Принцип легітимності політичної влади (лат.legitimus — законний, правомірний) відбиває її правомірність, що виражається в готовності людей добровільно підкорятися владі. Інакше кажучи, легітимність — це переконаність людей у тому, що ті, хто володіє владою, володіють нею по праву.

Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (суспільне визнання її законності) та «легальність влади» (її правове закріплення). Спочатку, термін «легітимність» дійсно мав дещо інше значення - він використовувався для позначення законно встановленої влади й практично ототожнювався з поняттям «легальність» (законність). На початку XX ст. німецький вчений Макс Вебер надав нового значення даному терміну, включивши до його змісту два основних положення: суспільне визнання влади та обов'язок керованих їй підкорятися. Таким чином, на відміну від «легальності» (лат. legalis — законний), що відбиває юридичну правомірність політичної влади (парламенту, уряду, глави держави, обраних за допомогою формально закріплених юридичних процедур), легітимність політичної влади відбиває довіру до неї з боку населення, підтримку суспільства.

Отже, легітимність влади визначається як ступінь відповідності  політичної влади ціннісним уявленням  індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення влади.

Поняття легітимності і легальності влади не завжди збігаються — так, уряд, сформований законним шляхом, може не користуватися довірою населення (наприклад, через його корумпованість або проведення непопулярного політичного курсу), а партія, котра шляхом революції (тобто, по суті, незаконно) захопила державну владу, може здійснювати її досить довго (якщо діяльність цієї партії, що має підтримку й довіру народу, виявиться доволі ефективною).

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

1) традиційне  панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

2) харизматичне  панування (від грец. harisma – особливий  дар) базує ся на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному да правителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

3) легальне (раціональне)  панування ґрунтується на підпорядкуванні  усій системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

 

Названі М. Вебером  три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі  комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє  інші джерела підтримки влади  та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режим відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб'єктів влади (напр., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна  легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

2) структурна  легітимність опирається на прихильність  громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

3) особистісна  (персональна) легітимність опирається  на віру громадян у особисті  якості політичного лідера, його  спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян д лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персонально легітимністю.

 

Джерелами легітимації  влади є:

• участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людини до політики, здійснюваної органами влади;
• легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку лежить від ефективності такої діяльності;
• легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

 

Таким чином, легітимність виступає обов'язковою й необхідною передумовою ефективного функціонування політичної влади.

Проблема легітимації  є важливою для будь-якого політичного режиму. Навіть диктатори не можуть безмежно будувати свою владу виключно і насильстві. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократи ний режим. Таким чином проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки. [2]

 

ВИСНОВКИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ

1. Політологія розглядає політичну владу як можливість і здатність впливати на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, а також на поведінку інших учасників політичних відносин.
2. Вивчаючи феномен влади, політична наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний), в межах якого влада розглядається як невід'ємна властивість людини, закладена в її природі, та соціологічний (реляціоністський), що представляє владу як особливий вид відносин, в основі яких — панування й підкорення, що виникають між суб'єктом і об'єктом влади.
3. Політична влада виконує в суспільстві функції організації, регуляції, контролю, керування, координації, мобілізації та ін.
4. До основних елементів влади відносять: суб'єкти, об'єкти, мотиви й ресурси (джерела). Суб'єктами політичної влади є: держава, політичні партії, політичні еліти, політичні лідери та ін. До об'єктів політичної влади відносять: індивідів, соціальні групи та спільноти. Мотивами підкорення можуть виступати страх перед санкціями, звичка, авторитет суб'єкта, переконання (раціональний інтерес) тощо.
5. Ресурси влади — це сукупність засобів і методів, за допомогою яких суб'єкт політичної влади здійснює визначальний вплив на поведінку об'єкта. Виділяють:

економічні, соціальні, силові, нормативні, культурно-інформаційні, а також демографічні ресурси.

6. Функціонування політичної влади здійснюється на підставі двох основних принципів: суверенності та легітимності. Суверенітет влади характеризується її верховенством і незалежністю. Виділяють державний, народний і національний суверенітет. Легітимність влади — це ступінь відповідності політичної влади ціннісним уявленням індивідів, соціальних груп, суспільства, переконаність у необхідності підкорення владі. М. Вебер виділяв традиційний, харизматичний і раціонально-легальний типи легітимності влади.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДО ПЕРШОГО ПИТАННЯ

 

1. Політологія. Юрій М.Ф.: Підручник- Київ, Дакор 2006
2. Електронний навчально-методичний комплекс з дисципліни: ПОЛІТОЛОГІЯ - ЛУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ: ЛУЦЬК 2010, http://lib.lntu.info/books/fof/filosofii/2010/10-082/page5.html