«Божествена комедія» Данте як шедевр Проторенесансу

Гуманістична інтелігенція не була соціально та ідейно однорідною. Вона складалася з представників  різного соціального середовища і орієнтувалася на різні соціальні групи і класи. Найпередовіша її частина виражала інтереси революційних сил суспільства, які розхитували феодальний лад, частина ж діячів виступала з вузько класових позицій. Звідси й різні течії в гуманізмі. Однак спільним для гуманістів усіх напрямів було визнання високої гідності людини і її права на розвиток.

Гуманістичний світогляд  становить ідейну й естетичну  основу літератури і мистецтва, які  створювалися в різних країнах Європи в добу Відродження.

Особливостями європейського літературного процесу були взаємозв'язок між національними літературами, використання в кожній із них досвіду інших літератур. «Вся Західна і Центральна Європа,  включаючи сюди й Польщу, розвивалась тепер у взаємному зв'язку».

Розвиток усіх національних літератур грунтувався на широкому використанні традицій як античної, так і середньовічної літератур. Але все це переосмислялося в дусі гуманістичного світогляду і служило створенню літератури нового типу, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Головним об'єктом зображення стала людина у всій повноті її фізичного й духовного розвитку, у її зв'язках з суспільством, її складний характер, світ її думок і почуттів. Література проникла в багатоскладність і суперечливість характеру людини і виробила незрівнянно складніше уявлення про неї, ніж усе попереднє письменство. Література Відродження опоетизувала людину, реабілітувала в ній чуттєве начало, показала гармонію чуттєвого і духовного, вона пройнята утвердженням позитивних ідеалів, життєствердженням.

Разом з тим ренесансна література набула національно-історичного  змісту, була пов'язана з найважливішими завданнями суспільного розвитку, відгукувалася  на всі запити тогочасного життя, сміливо відображала його протиріччя. Творчість письменників-гуманістів пройнята критикою середньовіччя й феодалізму, а також пороків і хижацтва, породжуваних добою початкового нагромадження капіталу.

Важливою рисою нової  літератури є зображення народу і  поступове осмислення передовими митцями того часу його значення як великої суспільної сили.

Показовим для літератури Відродження є використання в реалістичному зображенні дійсності казкових і фантастичних елементів, узятих з фольклору. Зв'язок з ним становить одну з найважливіших рис творчості письменників-гуманістів. Хоч антична література відіграла велику роль у формуванні реалізму Відродження, однак основним його джерелом була народна літературна традиція.

Творчість письменників Ренесансу позначена пристрасним пошуком нових форм і стилів.

Гуманістична література, як і ідеологія гуманізму загалом, у процесі розвитку зазнала значних  змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. В кінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше проявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний І характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. Відповідно до цього встановлена періодизація літератури Відродження. Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом. Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи - на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн - кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х роках XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

            3. «Божествена комедія» Данте.

Найбільш значним твором Данте є поема «Бо жественна  комедія», написана в останній період його життя (1313-1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поетики, в якій до цього жанру зараховувались твори з сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, виражаючи своє захоплення поемою назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно. Вперше під назвою «Божествена комедія» поема вийшла у світ у 1555 у Венеції.

Данте призначив своєму творові активну роль. У листі  до Кан Гранде делла Скала він  писав, що його поема створена не для «споглядальні цілей, а для дії», її мета - «вирвати людей, я живуть нині, із стану мізерії і привести до стан щастя».

У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і пролом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте.

«Божественна комедія» Данте принесла поету світову славу, представ-ляючи  грандіозний філолофсько-художній синтез усієї середньовічної куль-тури, перекидаючи від неї міст до культури Відродження.

 

    3.1. Літературні джерела поеми.

Більшість учених пише про  сплав християнського (середньовічного) і античного шарів, зі сплаву, одержуваного з них, Данте створив свою власну міру «своєрідний камертон» на який він опирається у своєму оповіданні. Надєждін Н. П. знаходив тісний зв'язок з античною поезією. На його думку, про це свідчить достаток міфологічних образів і зримі предметно-почуттєві деталі, але в той же самий час відзначав «непроникний морок алегоричного містицизму» (звірі в Аді, алегоричні фігури в Чистилищі).

Цікаве питання про обрання проводирем Вергілія в перших двох частинах  подорожі, головна причина цього, як майже усі визнають, це спогад про VI пісню «Енеїди», тут є присутнім свідчення таємного знання. Але Вергілій не був першим: подорож Одісея в Країну Тіней, сходження Орфея в Пекло - усе це має тісний зв'язок з містеріями античності. Смерть і сходження в Пекло, воскресіння на Небеса - є доповнюючими одні одних  дії, перша - необхідна підготовка до другого. Дуже цікаве дослідження Рене Генона, у якому говориться про ісламські корені сходження в Пекло: «…в ісламі ми зустрічаємо епізод «нічної  подорожі» Мухаммеда, що так само включає сходження в інфернальні місця, а потім сходження в різні раї чи небесні сфери; визначені риси цієї «нічної подорожі» представляють з поемою Данте до такої ступені разючу подібність, що деякі дослідники хотіли в ньому бачити одне з принципових джерел натхнення поета…такі збіги аж до точних деталей не могли бути випадковими, і ми маємо підставу припустити, що Данте дійсно був натхненний значною мірою оповіданням Мухаммеда». 

   Ми вже згадувала  про те, що «Комедія» виросла з клерикальної літератури, провансальської і куртуазної культури, «солодкого нового стилю». Любов, що пронизує світогляд зрілого поета, народилася з юнацкої «хворобливої» любові до Беатріче, чистота і натхненність досягла повного розкриття в любові до Бога в третій частині «священної поеми». Беатріче з дами серця трансформується у святу жінку і, на думку Гревса Н. М., «у символ Софії Премудрості Божої, що з'єднує твір із Творцем». Відношення поета і коханої, писав, наприклад, А. М. Ефрос «приймає вид релігійного культу: у Данте як би існує власна «свята трійця» – Христос, Богоматір і Беатріче, причому остання є його зв'язком з першими, усе йде через неї і від неї».

Ми бачимо, що корені поеми ідуть  у глиб століть, вони різноманітні і  на перший погляд не сумісні (наявність  язицьких і католицьких мотивів), але при цьому вони усі  вплинули і завдяки їм «Комедія» стала  «божественою».

 

3.2. Жанрова  особливість поеми.

Питання жанрової приналежності «Комедії» один із самих складних і найбільш дискусійних, більшість дослідників дотримують  декількох напрямків, але ми не зустріли не одного вченого, що  був би гранично точний у даному аспекті, деякі говорять про безпритульність поеми.

Данте в листі до Кан  Грандіделла Скеля заявляв: «Зміст цього добутку, не простий, більш того воно може бути назване багатозмістовним, тобто маючим багато змістів». Нам здається, це можна віднести і до жанру здобутків.

Одна з найпоширеніших думок, що «Комедія» - це епос, а порівняння з Гомером стало звичайним. «Гомер був першим, Данте другим епічним поетом, утвір якого представляє ясний і зрозумілий зв'язок з пізнаннями, почуттями і релігією того століття, коли він жив, і зі століттями наступними», - пише Шеллі. Іноді Вергілія  «Енеїду» зв'язують з «Комедією» Аліґ’єрі, пишуть про те, що перші два сторіччя твір називався «Дантеїдою», але більшість вчених обходять Вергілія стороною, він вчитель і наставник Данте, можна сміливо сказати, що учень перевершив учителя. Віктор Гюго називає Гомера і Данте «двома геніями, які ведуть суперництво». Пекло Гомера і Данте продуманіші, ніж у Вергілія, де замість царства мертвих простий будинок з різними потаєними ходами і, на думку А. А. Катеніна, «у розповіді <це> дуже холодно і майже смішно». Данте точно і чітко визначив місце свого Аду, у внутрішності земної кулі займає він величезний конус, униз звернений і сходиться в крапку в самій серцевині землі.

Треба сказати кілька слів про мову «Комедії», характерною  рисою є безприсудкові конструкції, мова героїв здобуває епічно урочисте  звучання, твір написано силабічним одинадцятискладником , про який Данте говорив, що він самий довгий і найбільш величний в італійському віршуванні, він не відтворюється засобами української мови. Виходить, мова говорить так за епос, але на кожну тезу в цьому міркуванні приходиться антитеза. Для епосу характерна статичність героїв, вони не змінюються під час оповідання, часом наділені однією яскравою рисою, можна говорити про їхню схематичність і статичність (Ахіллес – сильний, Одіссей – хитрий), але цього немає в Данте. Перед нами повстає ряд яскравих образів, що не втратили розуму й індивідуальності, нам дається психологічна характеристика людей, причому вона звичайно дуже маленька по обсягу, але дуже насичена по змісту. Наприклад, епізод зустрічі зі злодієм Ванни Фуччі:

                      «Жити по-скотськи, а по-людськи не міг,

                      Так мулом був  насправді;  я – Ванні Фуччі,

                                Звір з Пістої, кращий із барлогів.

                                По закінченню промови, підкинувши  руки

                      І випнувши дві дулі, лиходій

                      Викрикнув так: «На, Боже, обидві штуки!»

 Тут навіть можна  підставити під питання приказку, що горбатого могила виправить, Фуччі як був богохульником, так і залишився, а, на мій погляд, ще більш озлобився, але йому не можна відмовити в сміливості і силі.

 На думку групи  вчених, з погляду жанру «Божественна комедія» – це «видіння» і навряд чи варто придумувати інше позначення. Але «видіння» – жанр, що розвивається протягом усього середньовіччя, відрізняється великою ємністю, крім релігійних видінь, були видіння – памфлети, видіння – алегорії, видіння казкового, пригодницького типу і видіння описові. Для великого російського поета Майкова жанр видінь асоціювався з «Комедією», вона багато в чому звільняла свідомість від логіки. Данте всотав найкраще із середньовіччя, а жанр видінь був великий і обмежений одночасно, не передбачав внутрішнього руху. Для цього був епос. Геній Данте ніколи не міг уміститися у тверді рамки того чи іншого жанру. 

 Західні і російські  романтики розглядали Данте як  свого предтечу, поема Данте –  величезна метафора: пекло – не  тільки місце, але і стан  щиросердечних борошн. Надєждін Н. П. писав у своїй дисертації, що в поемі «представляється повний і цільний відбиток усього романтичного світу. <…>У ній творчий геній викрив людську природу від тілесного покриву. <…>Це дійсна біографія людського духу…».

  Жанр «Комедії”  С. П. Шевір’єв визначав як лірико-символічну поему і підкреслював, що це свій власний тип поеми, сполучення поезії і релігії. Язицька міфологія утратила свій первісний зміст, Вергілій уже не той, котрий був у часи Стародавнього Рима: «Ні, це Вергілій середньовічний, одягнений у нове звання містика, це Вергілій – маг про якого  зберігся і тепер усний переказ у простому народі Італії…це Вергілій заклинатель, що знається з підземним світом, сходив у Пекло ще до пришестя Христа. Сполучення релігії і поезії дуже важливо для романтиків, для них великий художник – великий міфотворець. Данте один із творців «вічних міфів», тому що його поема, «взята всебічно, не є окремим твор однієї своєрідної епохи, однією особою ступіні культури, але є щось значне, що обумовлює її загальнонаціональністю, що обумовлюється її універсальним характером…обумовлюється, зрештою, формою, що являє собою не спеціальний, але загальний тип споглядання універсума».

Данте не завжди приносив земне в жертву заради  небесного, а віра, надія, любов – це три стовпи його світу, він зберігає віру в можливості людини. Художній світ «Комедії» - результат складного взаємозв'язку релігійних, етичних і історичних понять.