Художньо-стильові напрями і течії в українській літературі

Художньо-стильові напрями і течії в українській  літературі

Перед тим як розбиратись із конкретними  літературними напрямами, методами, стилями, спочатку слід довідатися, як тлумачаться в теорії літератури ці поняття.

Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснованим на ньому.

Літературний напрям —це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість Індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).

Основні літературні напрями:

бароко (XVII—XVIII ст.);

класицизм (XVIII — початок XIX ст.);

сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);

романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.);

реалізм (друга половина XIX ст.);

модернізм (кінець XIX — XX ст.);

імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; постмодернізм (з 1980-х рр.).

Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають  течіями чи школами.

Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають:

стиль доби, стиль напряму й течії;

стиль письменника і стиль певного  періоду його творчості; стиль твору  і стиль його окремого елемента.

Найпоширенішим у науці про  літературу є розуміння стилю  як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в  конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Літературні напрями і течії:

• Бароко
• Класицизм
• Сентименталізм
• Романтизм
• Реалізм
• Модернізм
• Декаданс
• Неоромантизм
• Імпресіонізм
• Експресіонізм
• Символізм
• Неокласицизм
• Футуризм
• Неореалізм
• Екзистенціалізм
• Постмодернізм

Додаткова література:

1. Яременко В. Визначальні художньо-стильові напрями і течії в літературі XX ст. // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 4 кн. — К., 2003. — Кн. 1.

2. історія української літератури XX століття: У 2 кн. / За ред. В.Г. Дончика. — К, 1898.— Кн. 1.

3. Агеева В. Українська імпресіоністична проза. — К, 1994.

4 Гундорова Т\ Проявлення Слова.  Дискусія раннього українського  модернізму. Постмодерна інтерпретація. — К., 1997.

5. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К, 1991.
6. Українська літературна енциклопедія. — К., 1990.

Бароко

Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну  Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.

Визначальні риси бароко:

• посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;

• мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;

• тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;

• прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;

• трагічна напруженість і трагічне світосприймання;
• настрої песимізму, скепсису, розчарування.

Українське бароко виникло у  першій чверті XVII ст. і розвивалося  протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди та інших. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня, але й світська поезія також мала різноманітні жанрові форми: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Серед найоригінальніших творів українського бароко виділяють «віршові іграшки»: акростих (коли початкові літери кожного рядка утворювали ім'я автора) і мізостих (коли потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов'янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі серця, хреста, яйця тощо), «раки літеральні» І. Величковського — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо тощо.

 

 

 

 

Класицизм

Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в  італійській культурі XV! ст,, а найбільшого розквіту досяг у Франції ХУІІ-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ.

ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674).

Визначальні риси класицизму:

• раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);
• наслідування зразків античного мистецтва;
• нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);
• обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);
• В галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
• аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

• встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).

Класицисти вважали, що призначення  літератури —виховувати людину, але  не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.

Розвиткові класицизму в Україні  не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні  умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри—травестійна поема, комедія_; байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, П Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький- Носенко

Сентименталізм

Напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку XIX ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору.

Сентименталізм розвивався як утвердження  чуттєвої, ірраціональної стихії в  художній творчості на противагу  жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.

Визначальні риси сентименталізму:

• відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
• позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;
• втьна побудова твору;
• підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;
• мальовничі сільські пейзажі;
• розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;
• інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

Видатними представниками цього напряму  є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина.

В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка- Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо).

Романтизм

Один із провідних напрямів у  літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці ХУ\\\ ст у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень.

Як новий тип свідомості й  ідеології, що охопив різні напрями  людської діяльності (Історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

• заперечення раціоналізму доби Просвітництва;
• ідеалізм у філософії;
• вільна побудова творів;
• апологія (захист) особистості;

• неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

• культ почуттів;
• ліричні та ліро-епічні форми;

• захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

• інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.

Своєрідним явишем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».

Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. ШІллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

Український романтизм охоплює  період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму  в Україні пов'язане з публікацією  в 1827—28 рр. творів ГІ Гулака- Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича е 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х рр. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило- мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, ГІ. Куліш.

Реалізм

Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням  дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х рр. XIX ст. набуває  розвитку у Франції, а згодом в  інших європейських літературах.

На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-П Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті. які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857)