Художньо-стильові напрями і течії в українській літературі

Визначальні риси реалізму:

• раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

• правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

• принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
• характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
• конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
• вільна побудова творів;
• превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
• розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

XIX ст дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, ГІ. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія). Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, і. Оранко. Розрізняють „міфологічний" реалізм, ренесансний, побутовий, етнографічний, просвітницький, критичний, „тенденційний", неореалізм, натуралізм, соцреалізм тощо

Однією з найортодоксальніших  течій реалізму як напряму став натуралізм (з латинської - природа). Цей художній метод сформувався у 70-х рр. XIX ст. Його основним теоретиком і практиком став французький письменник Еміль Золя. В основі творчості письменників-натуралістів (брати Гонкури, Гі де Мопасан, М. Кретцер, Г Гауптман, Г. 'бсен, С. Крейн, Ф. Норріста ін.) лежить філософія позитивізму. Натуралісти ставили собі за мету змалювання повної, вичерпної, по- науковому об'єктивної і правдивої картини світу. Однак, їхні твори стали „клінічним документом", історією спадкової хвороби, протоколом судової експертизи. Естетика натуралізму ґрунтувалась на принципах біологізму та фотографізму: захоплення фізіологією людини маскувало справжні причини соціального та національного зла, а намагання створити по-науковому точне й правдиве зображення призводило до захопленого змалювання у творі найдрібніших деталей обстановки, пейзажу, переважно статичної натури. Ідеї натуралізму так чи інакше використовувались і в літературі XX ст. В українській літературі риси натуралізму найбільше проявились у творчості В, Винниченка та постмодерністів.

В радянську добу почав утверджуватися (з 30-х років) соціалістичний реалізм (соцреалізм). Його трактували як „найпередовіший... художній метод, суть якого полягає в соціалістично усвідомленому, правдивому, історично конкретному зображенні дійсності в її революційному розвитку", а мету цього методу визначали як „виховання нової людини, яка гармонійно поєднує в собі ідейне багатство, душевну красу і фізичну досконалість, активно бореться за побудову комуністичного суспільства". Насправді соцреалізм являє собою псевдохудожній політичний метод у радянській літературі, метою якого було міфологізувати дійсність з інтересах пануючої ідеології. Класиками соцреалізму можна вважати М. Бажана, пізнього П. Тичину, О. Довженка, Ю. Смолича, О. Гончара та ін.

Соцреалізм споріднений з класицизмом, оскільки обидва методи базуються на жорсткій системі норм, які диктуються не художньою практикою, а настановами.

Модернізм

Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість.

Модерністські напрями виникли  як заперечення натуралістичної  практики в художній царині, обґрунтованої  філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Визначальні риси модернізму:

• новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );
• у творах затверджується перевага форми над змістом;

• заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

• індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;

• психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;

• широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

• використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

• ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);
• естетизм.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших

імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм,

«театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» ТОЩО.

Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні  був декаданс.

Декаданс

Напрям, назва якого в перекладі  означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем- запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в Ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні проблеми.

Уперше декадентами стали називати у Франції символістів, які відійшли від існуючої літературної традиції. Пов'язано це було з тим, що в 80-х рр. XIX ст. французька молодь, незадоволена опортунізмом (пристосовництвом), що запанував у Франції, демонстративно відійшла від політики і повністю віддалась науці, філософії, естетиці.

Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилось у символізмі, який став найпотужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модернізму.

В українській літературі модернізмі набував специфічних рис. Перші  спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін>), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін).

Неоромантизм (новоромантизм)

Стильова течія модернізму, що виникла  в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою  «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового.

Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву  сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

Визначальні риси неоромантизму:

• неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, —часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
• герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів,
• головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;
• зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
• неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
• відмова від типізації, натомість застосування символізму.

Неоромантизм в українській  літературі започаткувала О. Кобилянська  новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.

Імпресіонізм

Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції  в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873).

Наприкінці ХіХ ст імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона. А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін.

Визначальні риси імпресіонізму:

• зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); -

імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;

• відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу,

адже ідеал відсутній в конкретній реальності;

• часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти,

відбиті у свідомості персонажа;

• герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;
• найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

Поетика імпресіонізму відбилася  у творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Черемшини, частково О  Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є Плужника та ін.

Експресіонізм

Напрям, назва якого походить від французького іхргевзіо (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісста ін.).

Згодом експресіоністичний стиль  засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль Ф. Кафка, Б, Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.

Визначальні риси експресіонізму:

• зацікавленість глибинними психічними процесами;
• заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
• оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
• суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських  поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т Осьмачки.

Символізм

Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х рр. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою  символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття  невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця —  побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880—90-х рр. у Франції з'являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі --• П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

Визначальні риси символізму:

• войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;

• підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

• культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо- мазохістських виявів тощо;
• спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».