Художня самобутність лірики Рільке

34

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ І. ТВОРЧІСТЬ Р.М.РІЛЬКЕ В КОНТЕКСТІ АВСТРІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1.Головні засади німецькомовного модернізму…………………………….. 6

1.2. Особливості творчого стилю Р.М.Рільке………………………………….11

РОЗДІЛ ІІ. ТЕМАТИЧНА ТА ХУДОЖНЯ САМОБУТНІСТЬ ЛІРИКИ Р.М.РІЛЬКЕ

2.1. Тематична оригінальність поезій………………………………………… 13

2.2. Самобутність «Дуїнянських елегій»……………………………………… 23

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...31

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………….. 33

ВСТУП

Актуальність теми. Актуальність досліджень феномену німецькомовного модернізму в Україні визначається комплексом взаємопов’язаних літературознавчих і культурологічних чинників.

Райнер-Марія Рільке  —    видатний  австрійський  поет,    перекладач,    есеїст,  романтик.    Поезія   Pільке  вирізняється  ліризмом  і  символічністю,          глибиною  філософського сприйняття внутрішнього життя і навколишньої дійсності. Рільке мав великий вплив на модерну поезію різних народів, у тому числі й на українську. Він зацікавив нас не лише тим, що перебував «біля витоків нової літературної течії, але й широким впливом та значущістю у всесвітній культурі, зокрема, і зв’язком з Україною» [6, с.11]. Тема є актуальною, адже на початку третього тисячоліття констатуємо: попри численні спроби вивчення Рільке, він залишається одним із найзагадковіших і “найважчих” для інтерпретації авторів  ХХ ст. 

Р.-М. Рільке вважається одним із найвидатніших поетів ХХ ст., які писали німецькою. Він сказав вагоме слово в літературі, що відгукнулося у творчості митців різних країн, жанрів та часів. Створені  ним образи закарбовуються в пам’яті. Вони  здебільшого  фокусуються  на  труднощах  спілкування  в  епоху зневіри, самотності та глибокого неспокою.  Завдяки цій темі письменника можна назвати проміжною постаттю між поетами традиційного напрямку та поетами-модерністами.

Суттєва роль у творах Рільке належить двом тематичним комплексам– „речам” та „богу.” «Під „річчю” (Ding) автор розуміє і явища природи (каміння, гори, дерева), і предмети, створені людиною (вежі, будинки, вітражі соборів), які в його зображенні є живими. У своїй ліриці Рільке подає ряд майстерних образів „речі”» [9, с.318].

Інший тематичний комплекс поезії  Рільке – бог – тісно пов’язаний з першим: бог для    митця – це  „хвиля,  що проходить крізь усі речі”; вся  „Книга годин” (Das Stundenbuch,     1905)    –    найкраща      збірка     Рільке  –   присвячена     такому взаємопроникненню бога та речей. «Однак і тема бога не виходить поза межі його індивідуалізму,  а лише поглиблює, і сам бог виникає як предмет містичної творчості (Schaffen) суб’єкта» [9, с.318].

Відповідно до витонченого суб’єктивізму  Рільке будується й художня форма його віршів,  культивовані ним можливості ритмічної інтонації,  що спирається на часті переноси,віртуозне використання евфонічних моментів вірша, виразність     синтаксису,    багатство     рими.    Таким     же    високим      майстром суб’єктивістської виразності  проявив  себе Рільке і  в  своїй  художній прозі.

Містицизм, асоціальність і суб’єктивізм  Рільке роблять його одним із представників реакційно-аристократичої групи німецького модернізму. Справді, його творчість є значущою не лише для німецькомовного світу, але й для всіх, хто у безмірі художнього універсуму шукає відповіді на вічні питання,прагнучи збагнути себе, свій час, свою націю, перспективи її розвитку тощо. «У Рільке... підвалини видаються грандіозними, їх майже неможливо охопити поглядом, а значущість його творчості переходить за всі межі, які спочатку можна було йому поставити» [5, с.12].

Мета роботи полягає у здійсненні комплексного дослідження творчості видатного австрійського письменника, виявленні тематичної та художньої самобутності його лірики.

Мета роботи передбачає розв’язання таких завдань:

      визначити засадничі принципи та характерні риси поетики модернізму;

      виявити специфіку розвитку окреслених духовно-естетичних тенденцій німецькомовного модернізму в ліриці Р. М. Рільке;

      проаналізувати проблематику та поетику творчості Р. М. Рільке;

      дослідити художню самобутність лірики австрійського письменника.

Об’єктом дослідження є літературна спадщина Р. М. Рільке.

Предметом дослідження є самобутні художньо-естетичні риси ліричної спадщини означеного митця.

Практичне значення. Результати і теоретичні висновки дослідження можуть бути використані для подальших літературознавчих студій у царині модерністської літератури, передусім літератури німецькомовних країн, як допоміжний матеріал при читанні й проведенні спецкурсів та спецсемінарів з історії зарубіжної літератури ХХ ст. та з історії німецькомовної літератури, при аналізі творчої спадщини Р. М. Рільке.

Методи, використані під час роботи: порівняльний, описовий, аналітичний, метод синтезу, системний підхід.

Структура роботи зумовлена темою та метою і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. 

РОЗДІЛ І. ТВОРЧІСТЬ Р.М.РІЛЬКЕ В КОНТЕКСТІ АВСТРІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

1.1.Головні засади німецькомовного модернізму

«Модерн ("Новий час") як культурно-історичну епоху визначаємо через такі ознаки, як світське раціоналістичне мислення, що виробилося на противагу богословсько-бароковому і стало основою для розвитку науки і техніки, а, отже, так званого індустріального суспільства; новий статус знання як систематизуючого і перетворюючого і орієнтованого на виявлення істинності, універсальних взаємозв’язків у природі і в мисленні; ідея ієрархічності (підпорядкованості певній домінанті) в абстрактному мисленні і в реальному процесі розбудови культури; суб’єктоцентризм у філософії; антропоцентрична спрямованість культури і цивілізації (І. Кант: "Людина – не засіб, а мета"); прагнення зрозуміти людину з її сенсом існування і реальними життєвими інтересами у співвіднесеності зі світобудовою, природою, суспільством; ідея прогресу в основі філософських систем і політологічних теорій» [13, с.28]. 

Тенденція стрімкого розкладу основної парадигми Модерну спостерігається на початку 20 ст., свого піку він досяг у 1980-ті роки. Проте можна помітити, що вже на рубежі 18-19 ст. виявилися перші ознаки кризи Модерну, які були зафіксовані і досліджені у культурологічних і філософських творах Ф. Шиллера, Й.Г. Фіхте і Г.В.Ф. Гегеля, розглянуті і осмислені в тій чи іншій мірі у творах Ф.В.Й. фон Шеллінга, Ф.Шлейєрмахера, Ф. Шлегеля, Новаліса, Ф. Гельдерліна та інших мислителів, які вбачали причину кризи в дошкульних сторонах раціоналістичного мислення, що звироднів зокрема в англійський емпіризм і скептицизм, французький сенсуалізм і матеріалізм. Оцінюючи сучасність як трагічну, дисгармонійну, ці мислителі разом з тим не сприймали кризу як катастрофу всієї культури і розглядали свій час як один з етапів у загальному русі Природи до майбутнього. Спиралися на постулат Канта, згідно з яким «засіб, що ним природа користується для того, аби здійснити розвиток всіх задатків людей, – це антагонізм їх у суспільстві»[13, с.36]. 

Рефлексована німецькими мислителями криза Модерну у 18 ст. виявилася зокрема у тому, що в літературі доби відбувся потужний стильовий злам. Об’єктивно практика універсальних стильових систем залишилася в минулому. Мистецтво, насамперед література, стали окремою галуззю культурного життя і вже не виражали сукупні культурно-історичні прагнення власної доби. Естетичні системи втрачали значення всезагальності. Поступово і неухильно розходилися шляхи літератури і театру, театру і музики. Зникала певна художньо-естетична синхронність в їх розвитку. Поет не черпав більше зі спільного стильового запасу доби, він створював власну систему стилю і підпорядковував її задуму, який в повній мірі став його особистим. Якщо в музиці такі явища відбувалися уповільнено (не в останню чергу завдяки ще міцним зв’язкам музики з релігійним культом і важливою стильовою спадщиною бароко), то в галузі літератури процес естетичного і тематичного відокремлення від загальності відбувався стримко. Починаючи з рубежа 16-17 ст., автори літературних творів, мабуть, уперше виступали в ролі естетиків і автокоментаторів; їхні виступи були продиктовані необхідністю усвідомити принципи власної творчості як уже індивідуальної, а не загальної сфери.

Можна констатувати остаточне виокремлення в цей час цивілізації і культури, що в попередні епохи являли відносну цілісність, як двох відмінних сфер людського існування. Проте сама культура стримко втрачала свою духовну цілісність унаслідок відомих відцентрових соціальних процесів, могутнім вираженням яких стала революція у Франції і наполеонівські війни. Змінилася сама логіка літературного розвитку. Стали виникати як "уламки" минулої цілісності окремі "творчі методи": романтизм, реалізм, натуралізм, символізм та ін. Але жоден з них не міг уже претендувати на універсальність і всезагальність. Вони співіснували один з одним, взаємопронизували один одного, змагалися за право першості, але постійно залишалися на віддалі від фундаментальних духовних основ культури, яка сама цей фундамент втратила.

"Партикулярні" стилі і методи 19 і 20 століть, до яких ми можемо "на рівних" зарахувати реалізм, модернізм та багато інших, припадають на епохи поглиблення дисгармонії суспільного і культурного буття людини.

Література дуалістичної імператорсько-королівської монархії, якою була Австро-Угорщина на рубежі XIX - XX ст., не була єдиною цілою: вона включала цілий ряд літератур різних національних спільнот (української, польської, чеської, словацької, румунської та ін.). Ці літератури, з одного боку, випробовували на собі вплив культури Німеччини, з іншої - мали чітко виражені особливості, зумовлені своєрідністю історичного розвитку, мовною приналежністю тощо. Проте вже до середини XIX ст. австрійська монархія починає розпадатися. Цей процес загострився до кінця XIX ст., що не могло не позначитися на літературному розвитку країни. Чітко диференціюється власне австрійська література, що створюється німецькою мовою і відрізняється від літератури Німеччини другої половини XIX ст, яка вступила у смугу нового підйому.  Помітний розвиток в австрійській літературі отримують реалістичні тенденції. Вони позначилися на художньому методі Людвіга Анценгрубера (1839 - 1889), Марії фон Ебнер-Ешенбах (1830 - 1916), Фердінанда фон Заара (1833 -1906), Якоба Юліуса Давида (1859 -1906) та ін.

Паралельно з реалізмом в Австрії отримали розвиток такі художні течії як неоромантизм, імпресіонізм, символізм, представники яких намагалися знайти нове вираження своїх духовних і естетичних потреб. Характерно, проте, що в австрійській літературі майже не знайшов відгуку настільки поширений на рубежі століть натуралізм. Диференціювати літературні напрями Австрії непросто, вони часто співіснують, переплітаються (у тому числі з реалізмом) у творах одного і того ж автора. Теоретиком нереалістичних течій був письменник і літературний і театральний критик Герман Бар (1863 - 1934).  Досвідом фіксації деталей зовнішнього життя Відня і суб'єктивних переживань окремого її мешканця з'явилася творчість прозаїка- імпресіоніста, автора афоризмів і близьких до віршів у прозі замальовок Петера Альтенберга (справжнє ім'я - Ріхард Енглендер, 1859 - 1919). У його мініатюрах (збірки "Як я це бачу", 1896; "Що приносить мені день", 1900; "Казки життя", 1908, та ін. ) чергуються багатообразні відтінки радості і печалі. 

Новатором у прозі і драматургії став син відомої віденської лікарки і сам за професією психіатр Артур Шніцлер (1862 - 1931). Його художній метод не піддається однозначному трактуванню. Закономірно, що в його творах переважає психологічне препарування дійсності, що нерідко переводиться ним у сферу підсвідомого.  В основі п'єс Шніцлера часто опиняється любовна фабула, вони витончені, критицизм у зображенні віденського суспільства в них, як правило, врівноважується відповідною долею сентиментального та еротичного. Є у драматурга і такі п'єси, в яких виразно простежується увага автора саме до соціальної проблематики ("Зелена папуга", 1898; "Професор Бернарді", 1912, та ін.).  Особливе місце в психологічній прозі письменника займає новела "Лейтенант Густль" (1900), що є вдалою спробою відтворити події і душевну реакцію на них головного персонажа, лейтенанта Густа. Випадок, що поставив його в ситуацію вибору між смертю і зрадою офіцерському кодексу честі, виявив всю нікчемність і лицемірство Густа. Є підстави вважати, що цією новелою австрійський художник передбачив школу "потоку свідомості".

Таким чином, слово «модернізм» (від франц. moderne - новітній, сучасний) - це не лише термін, що позначає певний напрям у художній літературі. У загальному культурному контексті воно набуло сили стрижневого поняття, що фіксує докорінні зміни у мистецтві, філософії, і ширше - у світорозумінні людини XXст.

Тема зрушень в естетиці початку XX ст. була настільки нагальною, що проникала навіть на сторінки художніх творів. Так, у романі «У пошуках утраченого часу», що належить одному з корифеїв модерністської літератури М. Прусту, ми знаходимо характерні міркування з цього приводу. Оригінальний маляр чи оригінальний письменник, говориться у творі, «діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою не завжди приємне пацієнтам. По завершенні курсу лікар наказує нам: "Тепер дивіться". І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний новим оригінальним митцем) постає перед нами зовсім інакшим і водночас цілком ясним... Такий ото він, новий, свіжостворений і недовивчений Усесвіт. Він проіснує до наступного геологічного зсуву, що його викличе новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник».

Естетичні витоки модернізму сягають ще доби декадансу, коли в універсальних художніх системах романтизму та реалізму зародилися нові напрями та течії: від критичного реалізму відбрунькувалися натуралізм та імпресіонізм, а від романтизму - неоромантизм та символізм. На початку ж XX ст. ці напрями та течії, що вже вичерпали свій духовно-естетичний потенціал, були синтезовані модернізмом на новій основі. Внаслідок такого синтезу визначилась одна з найхарактерніших рис модерністської літератури- принцип поєднання елементів життєподібного зображення (натуралістичних та імпресіоністичних) з елементами умовними, символічними.