Художня самобутність лірики Рільке

Цілісна тематика “Четвертої елегії” зосереджена довкола запитання: чи буває наше почуття хоч коли-небудь нерозщепленим? – дозволяє нам завдяки принципу міфопоетичного перенесення вловити деталі. Натомість “Десята елегія”, яку автор вважав найвдалішою, вся повністю сконструйована на основі цього принципу.

Вже перша антистрофа вводить нас в основну проблематику – значення болю в житті людини і наше перекручене ставлення до болю. Тут ми маємо приклад перенесення; ночі називаються невтішними сестрами, це означає – між ночами і мовлячим “Я” ми маємо стосунки брата і сестри, і сестер втішити не можна, вони тонуть в болі. Очевидно, мова йде про те, що вночі людина повністю віддається болю, бо немає нічого, до чого можна було б втекти в пошуках втіхи. Людина, вимучена неприємностями й болем, боїться ночі – ось головний мотив Рільке, особливо помітний в “Malten”, першому творі Рільке, який своєю майстерністю може зрівнятися з пізнішою його творчістю.

Рільке називає нас марнотратниками болів, що означає, що ми не вміємо розпоряджатися тим, що маємо весь час у своєму розпорядженні і що для нас є неминучим. Біль є неодмінною складовою нашого життя, свідомості; знання про самих себе. Страждання є “місцем, табором, грунтом, житлом”– монотонність цього переліку підсилює враження безперервної наявності.

Але ми бачимо, як небагато місця наша людська екзистенція залишає болеві. Про що свідчить вся фальш цвинтаря на околиці міста. Знову потрібно тільки ангела, істоти, що не знає половинчастих і розщеплених почуттів, щоб від цього ілюзорного страждання нічого не залишилося (“стоптав би їхній Ринок Розрад”). Звідси й гірка формула про Ринок Розрад, де за допомогою похоронної контори символіка страждання обмінюється на гроші.

Страждання витіснене на задній план, а дійсне життя є для людини чимось подібним до ярмарку, погонею за щастям і ілюзіями свободи, що заглушують думки про страждання. Не вдаючись у детальний опис цього ярмарку життя, можна легко показати, що ж насправді грає якусь роль в цьому фальшивому житті: успіх і гроші. Люди стають серйозними, коли в гру входить шеляг. Це підказує фраза “для дорослих”: шеляг є чимось, про що не говориться (як плоть) і за чим всі гоняться. Ринок оточує паркан, і на його дошках висне реклама пива “Toldos” (смертезапобіжне). Ще раз зі всією можливою ясністю дається зрозуміти, що сенс цього ярмарку полягає в удаванні, що смерті немає.

Тільки за межами цього ярмарку життя, на якому все виблискує фальшивою сухозліткою, можна зустріти справжні почуття. Діти, що граються, зайняті самі собою, закохані пари, собаки, випущені нарешті з неволі у людей – ось що притягає юнака. Акцент зроблено на слові “юнак”. Юнак – говорить вірш – не є таким розсудливим, як дорослі. Він ще марнотратник в почуттях, ще здатний не проходити байдуже попри щось, визнавати відсутність рації у чомусь, і згоджуватись з тим, що є. Гроші ще не прикували його уваги, і тому юнак ще може пізнати Скорботу. Це є чергове міфопоетичне перенесення. Хлопець йде за Скорботою, він зворушений, зачарований, аж поки не повернеться назад до серйозності і тверезості життя. Він не може більше уживатися з сумною і безплідною думкою про ілюзорну дійсність і кине Скорботу.

Однак потім – так, ніби це є продовження цілісної сповіді – мова йде про юних померлих, з якими справа складається по-іншому. Юні померлі не повертаються, вони йдуть за Скорботою. Це зрозуміти неможливо, якщо не усвідомити собі, що не померлі йдуть за Скорботою, а Скорбота живих йде вслід за мертвими, особливо за юними померлими. Скорбота тут ніби стає правомірною, не відображає чиєї-небудь гідности.

Поет йде вслід за юним померлим в царство Скорбот. Він звертає нашу увагу на те, що Скорботи втратили своє місце в нашому світі. Скорботи збідніли. “Були ми багаті задавна”,– це говорить старша Скорбота. І це має свій людський вимір. Старшу Скорботу змінює молодша і показує гори, звідки родом, але це не є гори Скорбот, а гори Страждань чи Скорбот, що замовкли, відшліфовані чи закам'янілі, як гнів, як кусень шлаку. Тут відкривається ніби цілий вимір болю до зовнішнього шару голосних Скорбот, до серцевини страждання, що злилося з людиною.

Старша Скорбота, яка пам'ятала вповноваженість болю і ридання в людській екзистенції, вводить юного померлого в археологію країни Страждань. Показує руїни великого царства Страждання і Скорботи. Етнологія й історія релігії дозволяє нам наповнювати цей фраґмент змістом; ще й тепер у місцях, де жива традиція селянства, панує влада Скорбот: плакальниці і цілий ритуал ридань, що належать до похоронного обряду. Поетична сила цих віршів вичаровує перед нами крайобраз Скорбот, де сльози виростають високими деревами плачу, на ланах квітне зажура.

Якщо ж підвести очі – такою є думка, яка починає наступну строфу, – то видно зірки Країни Страждань: сузір'я Матерів, яке охоплює все південне небо, представляє найглибший досвід страждання і скорботи. Це страждання матері. І так само про кожне сузір'я Країни Страждань можна було б щось сказати, що викликало б паралелі і ремінісценції.

В міфопоетичному перенесенні подорож юного померлого теренами Скорбот означає те, що істота, занурена в біль після смерті юної людини, пізнає в благословенні Скорботи мудрість старих жалобних культур. Коли ж нарешті Скорбота повинна зупинитись і показати джерело мудрості, яке виблискує далеко в променях місяця, то раптом пронизує розуміння того, що саме після плачу в скорботному народиться радість. Скорбота повинна залишити померлого на відлогах гори прамуки. Вона перестає супроводжувати його, коли замовкають Скорботи. Тобто: юний померлий належить до тих, втрату кого можна переболіти, цьому можна навчитися. Страждання ближніх, які залишилися жити, стає німим і ніби каменіє в серці. Тому померлий іде на гору самотньо.

Відтепер він належить до безупинно мертвих, яких не викликає вже ніяка думка, і, напевно, жодна Скорбота. Але саме ці безупинно мертві мають у нас пробудити “притчу”. Тут нам із всією ясністю дається якийсь образ. Довга подорож Скорботи з юним померлим має свій сенс і мету. Її результатом є бачення, що перегукується з першими словами елегії: “Хай би хоч раз я, розважність відкинувши люту, склав доброзичливим ангелам славу і радість”. Згода, прийняття – ось гасло, яке єднає “Десяту елегію” з “Першою” (“ілюзія кривди”).

Поет вносить порівняння: «Котики на ліщині з'являються до листя, коли гілки ще голі» [20, с.132]. Але ліщина, навіть маючи жіночі квіти, не може запліднити сама себе. Тоді ліщина є символом чогось, що не квітне само для себе, не байдуже розтрачує себе. В цьому вона подібна до весняного дощу, який запліднює, але метою якого теж не є запліднення. Тобто вірш говорить, що саме так ми повинні ставитись до юних померлих. Коли ми відчуваємо зворушення, нас вже не переповнює Скорбота, що якесь життя не було пережите і що не збулися надії на щастя, що супроводжували всяке народження. Зворушення швидше має своєю основою розуміння того, що, наперекір нашим надіям, щасливим є і те, що в собі не здійснилось. Згода, прийняття означає тоді щось більше, ніж просто змиреність з передчасною смертю. Цього нас вчить помираюча дитина, яка у всьому свому нерозщепленому дитинстві жила таким прийняттям.

ВИСНОВКИ

Р.-М.  Рільке  вважається  одним  із  найвидатніших  поетів  ХХ  ст.,  які  писали німецькою. Він сказав вагоме слово в літературі, що відгукнулося у творчості митців  різних країн, жанрів та часів. Створені Р.-М. Рільке образи закарбовуються в пам’яті.  Вони  здебільшого  фокусуються  на  труднощах  спілкування  в  епоху  зневіри, самотності  та  глибокого  неспокою.  Завдяки  цій  темі письменника  можна  назвати проміжною постаттю між поетами традиційного напрямку та поетами-модерністами.

Суттєва роль у творах Рільке належить двом тематичним комплексам – „речам” та „богу.” Під „річчю”  (Ding) автор розуміє  і явища природи (каміння, гори, дерева),  і  предмети, створені людиною (вежі, будинки, вітражі соборів), які в його зображенні є  живими. У своїй ліриці Рільке подає ряд майстерних образів „речі.”

Інший тематичний комплекс поезії Рільке – бог – тісно пов’язаний з першим. Однак  і  тема  бога  не  виходить  поза  межі індивідуалізму  Рільке,  а  лише  поглиблює  його,  і  сам  бог  виникає  як  предмет містичної творчості суб’єкта.

Відповідно до витонченого суб’єктивізму Рільке будується й художня форма його віршів,  культивовані  ним  можливості  ритмічної  інтонації,  що  спирається  на  часті переноси  (enjambements),  віртуозне  використання  евфонічних  моментів  вірша, виразність  синтаксису,  багатство  рими.  Містицизм, асоціальність  і суб’єктивізм Рільке роблять його одним  із представників реакційно-аристократичої групи німецького модернізму.

Головна теза«Дуїнянських елегій»: буття не вичерпується життям, складовою частиною його є і смерть, вірніше, «буття в смерті». Біда і провина людини не тільки в тому, що вона не живе справжнім життям, а й у тому, що помирає не своєю смертю. На думку поета, рослини і тварини тут мають перед людиною переваги. Бо страх смерті заважає людині побачити «вічність», прагнути «невидимого». Поет закликає людину піднестися, наблизитися до «янгола», відчути свої приховані можливості і гармонію Всесвіту.

Своєю проблематикою «Сонети до Орфея» співзвучні елегіям. Образ Орфея, поета-творця, що силою свого таланту перетворював світ — улюблений образ поета.

Тематична самобутність віршів Рільке, пов'язана зі своєрідністю його поглядів на поезію, виявилась у прагненні поєднати сучасність, минуле, майбутнє, знайти теми, у яких з'єднались би час і простір. Такими темами стають для Рільке внутрішній світ людини, культурна спадщина, їх прояви у дійсності. Буття людини поет сприймає як трагедію самотності у Всесвіті, а мистецтво — як спробу усвідомити і подолати цю самотність.

Провідні мотиви поетичних творів Рільке, їх художня і тематична самобутність зумовлені особливостями поетового світогляду, дивовижним сплавом у ньому здобутків різних культур, світобаченням, в якому мистецтву належить головна роль у пізнанні дійсності. Рільке прагнув створити своєрідну модель Всесвіту, визначити місце в ньому людини. Музичність, пластичність образів створюють нову реальність, доводять неосяжні можливості творчої особистості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.      Андрєєв Л. Історія зарубіжної літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття. – М.: Вища школа, 1978. – 472 с.

2.      Березина А. Г. Поэзия й проза молодого Рильке.— Л., 1985.

3.      Гайдеґґер М. Навіщо поет? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. /М.Зубрицька. Львів, 1996.

4.      Затонский Д. Реализм и модернизм – проблематика противостояния/ Д.Затонский // Борьба методов и направлений в литературах современного запада. – К.:  Наук. думка, 1986. – С.3 – 42.

5.      Зеров М. У справі віршованого перекладу // Всесвіт.– 1988. – № 8. – С.12-13.

6.      Іванишин П. Поет і буття: специфіка онтологічного дискурсу Р.М.Рільке // Зарубіжна література. – 2003. - №36. – С.11.

7.      Коцюбинська М. “Зафіксоване і нетлінне”: Роздуми про епістолярну творчість. – Київ: Дух і Літера, 2001. – 300 с.

8.      Кравченко Л. Райнер Марія Рільке і Василь Стус: особливості поетики// Слово і час. – 2003. - № 9. – С. 35-43.

9.      Літературознавча компаративістика: Навчальний посібник / Р.Гром’як– Тернопіль: ТДПУ ім. В. Гнатюка, 2002. – С. 318-335.

10. Лисенко І. Райнер Марія Рільке і Україна // Радянське літературознавство.— 1989.— № 5.

11. Ман П. де. Аллегории чтения: Фигуральный язык Руссо, Ницше, Рильке и Пруста. /С.Никитин. Екатеринбург, 1999.

12. Мойсеєнко А. Поетична візитівка Р.М.Рільке. // Література. Сучасність.- 2005. - № 6. – С.51 – 60.

13. Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ століття. – Луцьк: Вежа, 1999. – 184 с.

14. Наливайко Д. С. Єдиним він зі світом був// Рільке Р. М. Поезії.— К.,1974.

15. Новикова М. А. Орфей і пекло // Всесвіт.— 1975.— № 12.

16. Райнер Марія Рільке  і Україна: Наукові студії про Р. М. Рільке. Переклади його творів. – Дрогобич: Вимір, 2002. – Вип. 1. – 331 с.

17. Ратгауз Г. Послесловие // Райнер Мария Рильке. Новые стихотворения. Новых стихотворений вторая часть.— М., 1977.

18. Рільке Р.М. Осінній день / В.В. Коптілов Теорія і практика перекладу. – К., 2003. – С.188-192.

19. Рільке Р. М. Думки про мистецтво і поезію. – Київ: Мистецтво, 1986. – 293 с.

20. Рільке Р.М. Поезії / М.Бажан. - К., 1974.

21. Рожанский Й. Райнер Мария Рильке // Рильке Р. М. Ворпсведе. Огюст Роден. Письма. Стихи.— М., 1971. Рільке Р.М. Поезії / М.Бажан. - К., 1974.

22. Соловей Е. Українська філософська лірика. – Київ: Юніверс, 1999. – 368 с.

23. Стріха М. Український художній переклад: між літературою і націєтворенням. – К.: Факт – Наш час, 2006. – 344 с.

24. Тисячоліття.  Поетичний  переклад  України-Русі.  Антологія /  М.Н.Москаленко. – Київ: Дніпро, 1995. – 693 с.

25. Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы ХIX – XX вв. Трактаты, статьи, эссе. М., 1987.

26. Хольтхузен Г. Е. Райнер Мария Рильке.— «Урал ЦГО», 1998.

27. Честертон Г. Чому філософії час воскреснути // Філософська і соціологічна думка. 1990. № 1.