Микола Євшан Жінка в українській літературі

Дивослово. – 2009. - №5.

Микола  Євшан Жінка в українській  літературі

Хочу  сказати кілька загальних слів про  жіночі поетичні типи в українській літературі. Звичайно, теми не можна вичерпати в одному відчиті, але все ж можна відкрити декілька цікавих рис у наших письменників на жіночу справу, можна сказаіи дещо й про саму жінку українську.

Жінка в нашій літературі має ще, може, найбільше ідеальних прикмет, ще найбільше схоронена єї святість якась, поважане. Рідко декотрий письменник відважився стягнути єї з престіжу того високого, на якому вона стояла від століть, рідко хто відважився славити у своїй творчості єї гріх, чи Франко або Самійленко, рідко хто поетизував єї серед болота, бруду, показувати в ній саму лиш самичку, як Винниченко. На ній спочивала ореола якоїсь найбільшої

бути. В  історії українського народа вона заслужила собі на те, щоби була видвигнена високо: хитра княгиня Ольга, вірна, мов горлиця, княгиня Ярославна, що тужить в Путивлі за мужем своїм, - вони ще, може, й не виявляли своєї сили, того, щоб їх поставити високо. А прийшли часи лихоліття, коли нарід стогнав в неволи, коли хижа орда толочила маленьких діток, коли мужі повибиралися в похід далекий - а тоді жінки брали за зброю і як львиці боронили своїх дітей, застеляли кістьми своїми і кровно поливали землю українську. А були часи, коли жінки ставати з мужами на раді в рішаючих моментах і радили так, як би се їх було діло. Були українські жінки, що на мурах ставали і йшли на ворога тоді, коли лицарі були вже знеможені і зневірені в побіду. Були Марусі Богуславки, попівни, Роксоляни, що сяли красою в гаремах султанських, і доля світа була залежала від їх усміху. Були великі жінки, про те пам'ятає історія, і зрозумів кожний, що роля жінки є велика. Наступив час-і запанувало безголов'я й упадок. Скотилися ми у велику пропасть, з якої навіть ніхто не

-57-

хотів, не міг піднестися. Плакала Україна, діти маленькі виростали в неволі на рабів, що колись мали стати зрадниками свого народу. Жінки тоді уміли лиш варити.

З'явилися  перші ластівки весни, перші проміні просвіти, з'явилася рідна література. Поети, письменники, що були свідомі своєї минувшини, вмить зрозуміли, яке важне становище може займати жінка в відродженню, як дуже залежить воно від єї участи. і коли виступили Кириломєтодіївські братчики, то вони за найважнійшу точку поставили розвиток національної ідеї серед жіноцтва: добре вони зрозуміли, що то мати вчить дитину мови рідної, що мати єї з своїм молоком вливає вірність своїм ідеалам, що вона вчить його мститися за кривди та боротися за свободу! То була їх мрія виховати таких матерей, щоб посилали своїх дітей на боротьбу з катом, виховати таких жінок, як жінки декабристів, що з великопанських родів, а йшли за мужами своїми на Сибір і терпіли найлютіші невзгоди для справи! Але лиш мрія. Загал жіноцтва українського умів лиш смачно варити. Ареола геройства, великого післанництва в національному вихованню поблідла, змарніла, житє стало сіре. І хто, як хто, то українська жінка найбільшого пана перепоною в роботі, в відродженню нашому. Жінка героїня, робітниця на ниві народній, вчителька своїх дітей, перестала існувати в житю - але перейшла в пісню!

Коли  німець обробляв би нашу тему, як жіночі постаті в німецькій літературі, він зробив би собі поділ і говорив би наперед про дівчат, відтак про замужніх жінок, про матерей, про старушок, поділив би ті групи ще на менші підгрупи і вказав би про всілякі темпераменти жінок тих: про тих, що жиють в чистоті, як Жанна Дарк, про грішниць, про демонські характери, про ніжні, ласкаві та добрі, як Люцізія у Прусових "Етап$урапт.кі", про жінок, невірних своїм мужам, розтратних, про тих, що мають характер Сократової Ксантипи, то знов про тих, що вносять в дім мужа любов, вірність. І у нас можна би знайти такі різнорідні типи, жіночність у всієї об'явах, у всіх видах. Квітка-Основ'яненко дав образ Марусі такий ніжний, такий ангельський, вічно сяючий красою добра та любови, що все він буде немов алмаз дорогий поміж рукою, мов квітка біла на багні, про все буде тоді ним всяка душа українська плакати та ставати ідеальнішою при тій святости. Шевченко в образі Марії подав знов велично апофеозу єї святої любови до Ісуса, і довго єї ніхто не дорівняє, а образ матери в Неофітах, а Наймичка і ті його покритки, яких материнство та любов він умів змалювати такими чудовими красками, так гарно, що забуваємо про їх провини, їх гріх, і прощаємо їм в ім'я їх любови, їх терпіння. І дальше, яка тут глибина в змалюванні тих типів, яке відчуття їх, яке зрозуміння і різнорідність. Бо Шевченко не кував всіх жінок своїх на своє копито, а зображував їх так, як бачив в житю. Яка, наприклад, різниця поміж Катериною і Наймичкою. "Катерина - каже Франко, - натура проста, палка, вразлива, сангвінічна; ошукана москалем, відіпхнута, у своїм тяжкім горі вона думає тільки о собі, покидає дитину на шляху, а сама шукає на своє горе ліку - одинокого, який їй лишився, - в воді під льодом. Наймичка - натура

¹ Те, що має жити в поетичному слові, в жипі повинно зазнати краху (нім.).

безмірно  глибша, чутя у неї не тільки живе, але сильне та високе, любов до дитини така могуча, що перемагає все інше, заслонює перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, але для довгої жертви на користь своєї дитини". "Змалювання такої постаті, - додає далі Франко, - з такою вірністю і правдою, з такою чарівною простотою і натуральністю, без ходульності і фальшивого пафосу, без мелодраматичних сцен (коли не згадувати про дві малесенькі хибні рисочки, такі як остатніх б рядків, гл. IV і "земля задрижала" при кінці поеми), як се зробив Шевченко, належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка"³.

Франко  знов співає про женщину бездольну, вики-нену долею та "добрими людьми" на широкі хвилі житя, що кидає нею всюди і обходиться з нею безмело-сердно, чинить єї забавкою веселих і богатих: він знаходить і в тій жінці, упавшій, порочній, великі засоби чуття, ніжности і великий скарб любови, яка велить їй як Єгиптянці Марії, чинити людей щасливими єї любов'ю! Самійленко просто вказує на грішицю, називає єї грішницею, але, як велить Христос, не важиться кинути каменем на неї. Він, може, цінить єї страсть, єї любов більше, як фарисейство тих, для котрих подружя є лиш покривкою облуди та розпусти, ошукуваня, бо у ній є душа жива, є серце не облудне. А перейдім до репертуару наших письменниць, побачимо знов дальші відміни жіночих житів. Подиблем у Ганни Барвінок катовану п'яним мужем або русалку, змальовану такими кольорами, що виглядає немовби не була з сего світу, а якась Льореляй, зроджена з піни хвиль Дніпра, подиблем у Яновської гордовиту своїм знаням міста та панськими придабянками наймичку, що волить всякі містові нори, як село; подиблем у Кобилянської горду царівну, наскрізь аристократичну душу у бідній попівні, яка йде так витривало шляхом своєї душі, не уступаючи ніякій злобі людей та сторожачи високого рівня, на якому станула в царстві духа. Можемо так переходити всі твори і всіх наших письменників і можемо тим способом класифікувати їх героїні після їх характеру чи стану - але се буде лише опис, без ніякої синтези, буде опис жінок, яких подиблемо всюди, у всіх народів. А мені ходить о відтворенню того типу жіночого, який сотворила українська література в свойому естетичному розвою, о відтворенню типу українки, яка є сумою типів, збірною душею всіх тих національних ідеалів жінки, які витворили собі наші письменники. Така жінка, такий скоріш національний тип жінки, буде продовженням в літературі, в поезії, у мріях письменників тої жінки геройки, яка жила і діяла в історії. Очевидна річ, тепер часи инші, жінка не вбере панцира на груди і не йде в поле боротися, инша праця єї жде, але теперішня єї праця, при-норовлена до теперішніх обставин, буде провадити в дійсности до тої самої ціли, до висвободження свого краю з-під ярма до незалежности.

Змаганням таких письменників нової доби було показати жінку на становищі діячки передовсім. Всьо одно, яке вона становище буде займати, чи виховувати дітей в національному дусі, йтиме потішати чи лагодити рани струджених борців за народню справу, чи засіватиме їх горячими словами, чи буде сама працю-

Франко  І. "Наймичка" Т.Шевченка // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. - К., 1981. -Т. 29. - С. 468, 469.

вати, стаючи лікаркою чи діячкою суспільно. Лиш  би вона дала перевагу духові над своїм  тілом, посвятилася праці, діяльності. І сотворюючи такі типи по більшій части навіть пересадно ідеальні, неприродні, наші поети роблять з них почасти славетних мучениць-героїнь, що порвали всякі особисті зв'язки і жиють для самої ідеї. (І ту, очевидно, грішать проти житя, проти його законів, бо робота роблена людиною тому лиш, що всяка инша робота утрачена є нещирою, примусовою, тачками, прикованими до тюремника...) Таких героїнь шукають письменники в минувшині передовсім, в історії, щоб немов забути сучасні невідрадні обставини, де такої жінки не знайдеш. У Грінченка смілива дівчина іде на війну, коли краєві рідному грозить біда, Олеся увільнює своєю посвятою своїх братів земляків від татар лютих, Ярина робить навіть те, що переходить сили людські - убиває свого милого, який хоче зрадити рідних. Такі ж його другі жінки з драм, такі ж жінки других поетів. І в історії не находили вони иншого ро-да жінок: лиш Маруся Чураївна, геройка кількох впро-чім мізерних творів, займає як людина, не зраджена в любови, але як патріотка. Шевченко навіть в своїй містерії "Великий льох" каже каратися по смерти тяжко душі Присі, тому, що подала води цареви Петрови Великому. А ось візьмімо героїню історичної драми Михайла Старицького "Оборона Буші":

"Не  можу я другими нехтувать,

не можу я їх горя занедбать, -

уникнути  від сліз для себе ради...

Ні, з  горем я своїм замкнуться мушу". -плаче Мар'яна тоді, коли має навіть право занятися лиш своїм горем. У неї в серці лиш "Україна і мій сокіл" - вона сипле цілі довгі тіради, коли треба боронити міста, і кличе:

"Рахуйте  й нас до війська, дядьку  любий,

Ми з  радістю дамо своє життя

й одвагою  не осоромим в січі, -

А при  орлах і горлиці страшні!" і  Мар'яна далі триває у своєму геройстві, її вибрано отаманкою, вона говорить палку бесіду до жіноцтва:

"Ми  мусимо умерти беж жалю,

Без розпачи, без ремства, без докору.

А радісно  з одвагою в очах,

І з  вірою, що наша славна страта

Спромогу  дасть преславним воякам

Злучитися і ворога відкинуть!" Вона відважується навіть на таке діло, що стріляє у  свого милого Антося, тому що він  шляхтич польський, і гине серед  руїн замку, який висаджує у воздух!

Не обходить мене те, що я взяв приклад із слабшої  драми, зовсім не сильного письменника  Старицького, а важне тут те, що він виводить у своїй драмі  героїню, якій певно приплескуватиме  вся українська публіка, знаходячи  у ній світлий момент, розраду  в серцях, віру і будучність кращу. А перейдімо до письменника иншої міри, до гіганта духового, яким є Куліш, загляньмо до поеми історичної "Великі проводи". Характер у панни Рарожницької шляхтянки такий, як у Катерини Грінчен-кової з "Соняшного проміня", доки не покохала молодого Голки і його України. Вона, полька, немовби нічим не ріжнила ся від тих героїнь українських, яких ми щойно показали. З гордої стає тиха, любить щиро, без інтересу, любить глибоко. Через Голку вона любить Україну: доля єї зломила, але вона колись уміла рушити військом мстити смерть свойого батька. По смерти Гол-

ки, завданій козаками, вона також томиться, але вона вмирає українкою. Під ніч Купала вона виходить на беріг і, як колись Голку, і так тепер кождого вона бажала б лічити, кого серденько болить. Вона співає:

"Ой  ти, нене Україно,

Кохання навчила -

Кого  стріну над Славутом

Даси  у серце силу.

Перебуде  горе,

І квітками засяє,

Як весною поле". Не губімося в подробицях. Сі два приклади скажуть самі за себе те, що я хотів сказати ними. Се ідеали, які мають бути для  жіноцтва тим стовпом огненним, що вів жидів через пустиню. Тепер в сучасному житю таких героїнь немає, а поети мусять в минувшині за ними шукати. В нинішніх обставинах жінка спала з того високого п'єдесталу, поза горшками забула про всьо инше і трапляються лиш рідкі випадки. Як кожному, так і жінці, трудно було піднятися з занепаду вікового, трудно було піднести свій стяг прежній та сповнити ті надії і бажання, які клало на них братство Кирила і Методія. І чим об'являться змагання його до кращого? Тим, чим об'явилася перша пропаганда в "народ". Читаймо оповідання цікаве А.Кримського про те, як вибирається молодий студент в "народ". Він бере примірники "Наймички" Шевченка, іде від хати до хати, будь-то пити води і читає жінкам, але ті покликали своїх чоловіків і вибили так народника запаленого, що ледве вийшов живий. Перші жінки взялися до праці, такі самі непрактичні, наївні, не знають ще границі поміж своїми химерними мріями а дійсністю, хотячи часом в доброму гуморі зробити щось добре, в дійсності виходить зле і побільшують пропасть поміж тими, що їх схоче помогти а собою. ("Дарочка" Л.Яновської їде на бал і конче хоче, аби їхав візник Гордій, а не хто инший, бо ніхто не уміє так гарно їхати, і тому, що вона не хоче соромитися перед панством, стягає насилу хорого Гордія і держить цілу ніч на морозі, аж той захорів і помер. Вона мала добре серце і любила ми-лосерні діла.) І зроджується в літературі нашій новішій туга за женщиною вищого типу, з вищою культурою, за робітницею на народній ниві, і запанувапо навіть певного рода завзяття, щоб показати таку жінку в літературі. Коли О.Кобилянська видала свою "Царівну", то Констан-тина Малицька признала сей тип за неспосібний до житя, до розвитку, до праці народної, а натомість високо піднесла тип працьовитої вчительки сільської, що віддає тій праці свої сили та здоровля (з драми Лепкого "За хлібом") - і возвеличила героїню повісти Мусія Школи-ченка "На селі", яка віддана зовсім дрібній праці в помаганню темним та непросвіченим. І се дійсно цікаве. Най би сотворили письменники наші безсмертні типи жіночі, правдиво великі та глубокі, то не буде ними ніхто так тішитися, як звичайними жінками, що йдуть під сільську стріху і помагають селянам, оскільки, очевидно, вдалося їм здобути довір'я. Психологія, правда реальна, уступає часто на другий план.

Від недавного часу з'являються в нашій літературі жінки, що відірвані від своїх робіт, від кухні. Коли не по-милююся, то Олена Пчілка перша вивела жінку зо кухні і показала їй широкий світ науки та знання, щоб вона його собі придбала, а відтак служила меншим братам (див. оповідання "Товариші" в "Жіночім альманаху"). І від неї бере хрещення цілий ряд таких жінок: ось Кониського "сільська учителька, ось Катерина Грінченка, що навер-