Микола Євшан Жінка в українській літературі

-59-

нена Марком на українство. Хоч дочка дідича вибирається на село вчителювати, поки сухоти її не з'їли здо-ровля і другі жінки з його писань, от хоч би лікарка з вище згаданого оповідання Школиченкового "На селі", яка жертвує щастя особисте, любов для тої праці. А відтак ті сумні геройки, що їх мають вивезти на Сибір, щоб там проклинали катів, і кожду скалу, що мають розлупувати ті слабосильні, а такі великі своїм посвяченням "весняні птахи", що мають віщувати весну! І найпохвальніша творчість Коцюбинського, Н.Кибальчич, В.Винниченка, Хоткевича, С.Черкасенка і т.д. визначує жінці таку власне ролю: вона ходить по зібранях, бере участь в уличних маніфестаціях, веде тайну підземну роботу, заповнює тюрми і забуває поза роботою своєю, поза своєю посвятою та самовідреченням, що єсть щастя особисте, що єсть житя щасливе, не коротане у сльозах... Се зсьо одно, яку ролю призначили їй старші а молодші письменники. Се та сама робота, приноровлена до обставин. Варте тут лише те, що вони всі перестали хвалити жінку за те, що подає до стола добрі галушки чи вареники, а виводить її на широку арену житя, підкидають їй великі, широкі змагання і ціли. Вартий тут ще оден момент, який дуже характеристичний сам собою, що та жінка виправлена до праці громадської, терпить: у кожної з них по єї чолі, пооранім журбою, по сумних до відчаю очах, по запеклості, з якою вона робить свою роботу, пізнаєте глибоку пропасть в душі, велику трагедію! І не тому, що вони для справи покидають любих своїх, не тому, що вони дійсно чують нещасливими себе задля особистого свого нещастя, але щось иншого витискає на них те п'ят-но! їх сум іде з того, з чого родився сум перших неофітів християн, коли йшли на смерть. Радісно вони вмирали для справи Бога, забувши, що не оден лишив саму, не-захищену матір, братів, сестер, - але з таким сумом співали, йдучи на смерть з оливними галузками, немов би їх душа у смертельній тривозі кликала до Бога. Вони чули, що довгі літа будуть вони гинути, що багато води упливе, поки справа їх буде тріумфувати. І се вбиває в них радість жертви. Робітниці наші вмирають з запеклим упором, непохитні в своїй праці, але те, що вони прочу-вали ще літа неволі гніту і катуваня, вбивала у них всяке вдоволення з праці свої, з свойого посвячення. Вмирали, бо мусіли вмирати, бо лиш через ті жертви, що каралися й караються по тюрмах, лиш через ті посвяти тих наших мучеників настане день відродження. До кожної правди, кожної радости дорога йде через жертви.

Я не буду продовжувати дальше наводження всяких творів літератури. Може, з того, що сказано, бодай в контурах зарисуються загальні черти національної героїки, про яку мріє наша література. З другої сторони, належить ще лиш показати дальше поле, дальший простір поза тими, що йдуть на роботу. І покажеться той загал нашого жіноцтва, відбитий в літературі, з усіма хибами, які витикаються звичайно жіноцтву, загал звузивши дуже горизонтом з єдиною часом мрією вийти добре замуж і т.д. і т.д. І ніхто сему не може заперечити. Навіть оборона О.Кобилянської, що, прецінь, не може жінка не згрубіти душею при горшках та варенню, є потвердження сумного факту. 1 наші письменниці українські та галицькі старалися вивести жінку в щирий світ, показати нові змагання, нові думки, нові ідеї. Такого щирого світу треба конечно, щоб жінки наші могли зрозуміти, які шкоди роблять вони, а часом і зраду в своїй несвідомості, б своїй темноті. Ще Куліш в своїх "Досвітках" 1 862 р. писав:

"Густий  морок скрізь по хатах, Густійший в будинках, Що нема душі живої В сестрах українках; Що пониклим в'ялиш серцем, Німоту кохають. Покохавши паненяток. Німчиків рожають". І так, коли дійсно хоче загал українського жіноцтва увільнитися від закиду, що є колодою в поступі та відродженню свойого народа (пр. В.Пачовський визначує їй таку ролю в своїх творах) - то мусить багато, багато покинути привичок, мусить розпочати нове ідеальніше житя народної робітниці, таке, про яке мріяли ті, що займалися долею та будучністю українського народа; мусить взятися до виховання дітей в національному дусі, а не родити "німчат", мусить годувати їх огнем пісень наших поетів, щоб повиростали на славу Україні, мусить уміти станути в потребі разом з мужчиною, як колись ставали козачки, - і тоді возвеличиться не лиш в літературі, в минувшині, але в дійсності, в житю, перед нашими очима, ідеали української жінки!!! "Что єсть мніь і тебіз жено?" - яка є спільність між нами, що нас лучить, сказав Ісус до матери своєї, коли плакала і, не розуміючи його посвяти для цілого людства, хотіла мати живого сина. А Куліш нам пише до.тих слів Ісуса:

"О,  як тебе, Спасе, утім слові бачу!

О, як твоє серце, моїм серцем чую!

Читаю завіт твій - читаючи плачу,

Високо  підняв ти натуру людськую.

Чужа  тобі гтдла і рідная мати,

Зоставсь  ти без роду, без хати на світі,

Щоб родом  коханим серце не сховати,

Хатнім  упокоєм духа нр вгасити.

О, знаю, я знаю, як те серце билось,

Як той  дух високий злітав над землею!..

Що дітям  на лоні у матері снилось,

Чого  мертві чекають - обняв ти душею.

"Жено, мати! Що тобі я?

Ти своє вчинила,

Як радіючи  під серцем

Дитину  носила.

Минулися  ті радощі,

Минулися  й муки...

Не вмістити тобі в серці

Нової науки!

Спочивай, спасенна душо,

У тихій  господі,

А ми будем світу правду

Гіяти в ндрплі". Що ж тут є иншого, як те, що женщини для особистих, хоч і гарних для материнських цілей спиняють сина іти спасати братів угнетенних! Що тут иншого, як не призив, щоб і вона місто сумувати йшла сама і зігрівала його, як колись мати Спартанка!?

Не йдімо  далеко. Не потребуємо, вимагаючи жінку  разом з мужчинами на службу, робити з неї якоїсь аскетичної мучениці, відтиняти єї від житя і відбирати радість житя. Багато письменників (пр. Грінченко) помилялися на тому полі. Не перестає жінка зрікатися того, що є уділом єї природи. Хай кохання щире присвічує єї на тому шляху народного обов'язку, хай видвигає в ній те, що називаємо вічно жіночим (Оа$ е^ісі \л/еіЬІісНе⁴), що є єї принадою та дорогим клейнодом. Хай розвиває вона всі сторони своєї жіночої натури, то єї ареола, як виховательки синів народу, як щирої робітниці, не лиш не зблідне, не лиш нічого не стратить, але засяє більшим блиском і рознесе славу українських матерей.

⁴ Вічно жіноче. - нім.