Образ Марiї в однойменному романi Уласа Самчука

Образ Марiї в однойменному романi Уласа Самчука

браз Марiї в однойменному романi Уласа Самчука

Рiвна по духу Марусi Богуславцi 
чи Роксоланi, тiльки доля їй 
випала звичайна, буденна i складна. 
/ О. Слоньовська /

Життєвих колiзiй й перепетiй, якi випали на долю довго невiдомого нам українського митця iз дiаспори Уласа Самчука, вистачило б, мабуть, не на один десяток життiв. Не судилося йому стати письменником на рiднiй українськiй землi. Далеко вiд України розквiтла героїчно-трагiчна, життєво-реалiстична, правдива художня проза письменника.

Надто гостро сприймав Улас Самчук усi iсторичнi подiї, якi переживала Україна, його рiдна сторона, у XIX-XX сторiччях: саме в цей час у центрi Європи на очах усього свiту знищувався великий народ! Докладалися всiлякi зусилля i винахiдливiсть, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме цi обставини поставили перед “кусливим” митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж вiдбувається з Україною? Мовчати письменник не мiг. Отож усi свої думки, болiснi, вистражданi, вилив у “найсенсацiйнiм з усiх творiв” романi-хронiцi “Марiя”, написаному у Празi 1933 року. Наступного року твiр було надруковано у Львовi. Протягом 30-х-80-х рокiв неодноразово перевидавався у США, Аргентинi, Канадi, пiд час вiйни – в Українi, у Рiвному. 1991 року роман надрукували у Києвi.

Поштовхом до написання  роману став голодомор в Українi 32-33-го рокiв, але змалював письменник гiрку iсторiю життя України через  життєву трагедiю героїв роману впродовж кiлькох десяткiв рокiв, бо така його творча манера – показувати людину в iсторичному часi.

Марiя – головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX – початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Ма-рiїною значно строкатiша. “Провiсники лиха” раз у раз вриваються у її долю…”

Спробуємо i ми разом  з Марiєю упродовж усiх двадцяти шести тисяч двохсот п’ятдесяти восьми днiв пережити, перестраждати, пересмiятись i виплакатись. Марiєю вiд народження i до старостi називає автор героїню. I це символiчно. Початок її життя був розкiшним. Марiя-немовля – “жива репетлива дiйснiсть”, вона розкошувала: “Не раз прокинеться вiд сну, нап’ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радiстю… Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима”. Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим завзяттям Марiя пройде весь вiдведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марiя, Вона – сирота. Розпочались поневiряння маленької героїнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще “п’ятеро крикливих ротiв”, що “хочуть самi обов’язково щодня їсти”. Найболючiше дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота – i у вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: “Чекай, чекай! Як скажу мамi – побачиш!..” А вона i не каже цих слiв, а “пiде над рiчку, порюмсає i знову добре”.

Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з “великим набубнявiлим животиком” дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком “у художньому стилi художньої агiографiї”. Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: “Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку”. I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує “житiйний”, а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, “iм’я їй Марiя”. Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: “У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв’ється, розцвiте й пiзнає добро i зло”. А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це – радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях – то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi – бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках – наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою – сама героїня…

Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне – життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука “Марiя” i, звичайно, життя. Розв’язка твору трагiчна – вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як “воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: “Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!”

Так оцiнює автор  долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.

 

 

1.1. Опосередкованість образу

Наприклад, Домаха, найближча для  Марії людина, так оцінює Марію: «  – Це, чуєш, від неї. Це вона… То знаєш, як то є… Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде… Пручається, соромиться…» [1; 33].

І Мартин, господар героїні, характеризує Марію: «А, як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить –  горить в руках» [2; 34]. Мартин засвідчує  працьовитість дівчини.

Корній висловлює таку думку  про Марію: «Така і Марія. Сьогодні моя, завтра чортова» [3; 78]. Цими словами  автор зображує непостійність героїні.

Перший чоловік Марії, Гнат, так  оцінює жінку: «Ти правдива, Маріє…» [4; 94].

«Казиться з жиру. За хлопцями гицає, як кобила» [5; 54]. Так Трихон, жид, говорить про Марію, засвідчуючи її розгульність в перші роки заміжжя.

Гапка, сусідка, вважає, що вона на Гната  «і задом не дивиться» [6; 87]. Марія  – вірна своєму другому чоловікові.

Вже на кінець життя син Марії  так говорить про своїх батьків: «Я, Максим Корнійович Перепутька, відмовляюся  від своїх батьків-кулаків, які  ціле своє життя були врагами робочого класу і стояли на засадах власності  і навіть тепер не зрікаються своїх  ганебних засад» [7; 150].

Опосередкованість образу може стосуватися  не тільки духовних якостей героя, а  й зовнішності. Так, Гнат дає оцінку привабливості Марії: « – Дивлюся  на тебе, Маріє, і стає страшно. Страшно  за твою таку красу. Тобі треба сидіти в світлиці, накинути царську одіж і бути чиєюсь царицею. Ні, ні… Тобі тільки царицею бути. Ти надто хороша, у тебе ж пісне яка, яка пісне» [8; 22].

Сусіди характеризували зовнішність  Марії так: « – От так дістав жіночку! – говорили сусіди. – Така кривина, а таку підчепив кралю. Га!..» [9; 40].

Коли Марія на своєму весіллі  співала, то ось якою вона була: «Одягнута  і зав’язана по-молодецьки. На голові попеляста шовкова хустка, перев’язана  червоною стрічкою. На шиї багато справжніх  дорогих коралів. Сама свіжа, пишна, натхненна. Очі невинно спущені  додолу і закриті рівними гребінчиками вій» [10; 40].

Сусідка Марії, Гапка, описує героїню  так: «Молодиця, як тур… І грім її не візьме…» [11; 86].

Та ж Гапка каже, що Марія «гладка, як кобила» [12; 87].

З часом Марія вже не та, зів’яла: «Марія вже не та, не колишня. Клопоти, праця зім’яли її молодість і  красу» [13; 85].

Гнат пізніше так описує Марію: «В той час двері зненацька  відчиняються і у дверях бачу бліду, виморену жінку» [14; 95].

1.2. Характеристика образу  Марії

Характер Марії – це своєрідна  гамма якостей, які змінюються, заміняють  одна одну з часом. Це можна простежити, проаналізувавши життєвий шлях героїні.

Дитинство Марії випало тяжке. Відчула  на собі сирітство («І тоді відчула  Марія своє сирітство» [15; 10]). В цей  період у неї проявляються різні  риси. Наприклад, терплячість: «Роса  розмочує ретини, заходить в бруд і  роз’їдає їх. Чути гострий біль, виступає чорна густа кров. Але Марія  не зважає на це» [16; 11]. Працьовитість  притаманна їй з самого дитинства: «Вставала  рано з сонцем, брала в пелену шматок сухого хліба і гнала зграю» [17; 11]. Не злопам’ятна – «піде  над річку, порюмсає – і знову  добре» [18; 11].

Марія виросла напрочуд гарна –  «на двадцятій весні відчула  дівочий сором…» [19; 11]. Автор сам  наголошує на вроді дівчини: «з Марії  стала – о, дівка! Не скінчилось п’ятнадцять, як почали за нею оглядатися та стригти  очима» [ ; 12]. Знаходимо також зовнішній опис Марії: «Виграють оті чорнені, оті бездонні очі… Глянь – опалить… А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум’ям горять. Картина – невгамовна, співоча картина» [21; 12].

Однією з характерних рис  Марії є її любов до церкви: «Білить, рве, і по короткому часі, вимита, вичепурена, у найповнішій шелестючій спідниці, з хустиною у руці біжить Марія на вечірню» [22; 18]. Не тільки любить, а й регулярно відвідує церкву: «Завше ходила, то і тепер піду» [23; 16].

Марія, як і раніше, не цурається  праці: «Та що Марії праця? Жне, в’яже  за косарями і, мов дзвінок, гомонить» [24; 12].

Марії притаманна легковажність, несерйозне відношення до важливого: « – Говорять, що до неї Гнат Кухарчук збирається свататись. Марія тихо хіхікає. Смішно» [25; 19].

Капризність, самовпевненість також  присутні у характері Марії: «  – Не знаю. – відтяла вона і  закопилила губу» [26; 26]. Марія – кокетка, проте не бажає серйозних стосунків: «Посміється, пожартує, а вийдеш до нього в садок?» [27; 13].

Не чужа Марії така риса, як сором’язливість: «Налилася, мов ягода» [28; 18].

Марія нетерпляча: « – Ну ти й  гавиш! Пусти! Чого ти так негарно  сопеш?..» [29; 26].

У дівчини з’являється наречений, Гнат. Та вона вважає, що не пара для  нього: «Нащо в’яжешся з обдряпаною наймичкою» [30; 26].

Вона хитрувата: «Засміялася. Не розуміє, мовляв. А вона, капосна, розуміє  гаразд…» [31; 33].

Марія виходить заміж. В цей період вона трішечки сором’язлива і хвалькувата: «Марія трохи соромилася, але відчувала  приємність і знала, що їй будуть заздрити товаришки» [32; 36].

«Під вінцем Марія бліда, як панночка. Тільки опущені вії, та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона…» [33; 37]. «Піднесена і урочисто чиста  Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина –  нахилилася і, як батька, поцілувала в  руку» [34; 39] – в цей момент автор  засвідчує святість, піднесеність дівчини.

Марія одружилася з Гнатом, який підносить  Марію до личини Святої: «Гнат дивиться на Марію, дивиться, мов на святу. Здається, що це янгол злетів з неба, сів  у нього за столом і виспівує тужливу, але чарівну пісню. Підійти до неї, стати прилюдно на коліна, поклонитися  до землі» [35; 40].

Вийшовши заміж за нелюба, Марія  таки взяла себе в руки і заспокоїлася: «І Марія поволі втихомирюється. Для  неї починається нове життя, і  треба з цим помиритись» [36; 41].

Марія старанна, відповідальна: «З першого  тижня Одарка багато домашньої роботи спихнула на Марію, і та сумлінно і  справно виконувала свої обов’язки» [37; 41]. Марія намагалася потоваришувати з Одаркою і, слухаючи наказу Домахи, «намагалася слухати та бути привітливою» [38; 39].

Автор зображує Марію модною, не застарілою: «Одарці дещо не до вподоби, що Марія  занехаяла старосвітські звичаї і не вбиралася до шлюбу, як це було прийнято, але такі вже настали  часи» [39; 39].

Невдовзі Марія народжує хлопчика, Романа. В цей період вона забобонна: «Коли купала, клала до води любистку, щоб любили дівчата. Одягала сорочечку  перед челюстю печі, вигрівала  і хрестила її. Огонь і хрест  відганяє нечисту силу. Боялася і  тремтіла, щоб не впав на нього злий погляд і щоб не наврочив. Кілька разів бабу Улиту приводила, щоб  викачала переляк» [40; 43]. Після одруження  Марії з Гнатом жінку переслідує низка втрат і загибель сина Романа: «Роман був мертвий» [42; 49]. Тоді священик прирівнює Марію до Богоматері: « – Сестро! Чую біль твій, біль матері, яка тратить свого первенця. Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога Живого, який всім людям кинув слова: «Прийдіте до мене, всі страждаючі і обременені, і аз успокою ви…» Його розп’яли за це. І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’ятого Сина, чекаючи Його смерті. Пригадай її велику мужність, попроси у неї сили пережити твоє горе і видержати все так само, як це видержала Вона, найбільша з усіх матерів…» [41; 49].

Вдруге Марія народила неживу дитину: «За півроку родилася нежива дитина» [43; 50]. Це сильно підірвало психіку  Марії. А коли Корній приїжджає у  відпустку у рідне село і швидко від’їжджає, Марія поводиться, наче божевільна: «Вбирається у барвисті спідниці, голову криє по-дівочому, заплела  розплетену дружками косу. Домашня  праця не цікавить більше Марію: «Напрацювалася і натягнулася. Досить. Неділі, музики, сміхи вечірнього стояння на перелазах» [44; 53].

Марія втратила сором: «Марія не соромиться з такими (сопляками) скалозубити, грати  в карти і вихіхікувати по темних закутках» [45; 56].

Стала байдужою: «Хай, про мене, і  сам себе віддасть тій Гапці. Байдуже…» [46; 57].

Через те, що Гнат почав часто навідуватися до сусідки, Гапки, Марія заспокоюється  і перестає гуляти на вечорницях бозна  з ким, а залишається вдома. Знову  втихомирюється і повертається до життя («Марія нікуди не йде…» [47; 57].

Подружнє життя Марії поволі налагоджується: «Гнат і Марія  чують під собою твердий грунт. Все, що було, стерлося з пам’яті. Жиють  спокійним селянським життям» [48; 60]. Але це щастя швидко припинилося  двома бідами: смертю доньки Надійки  від тифу: «…не минув місяць, як весела говорунка Надійка в муках  та стражданні покинула назавжди наш  мир» [49; 61] та тим, що Гнат зламав ногу («Одного дня поїхав у ліс, попав під деревину, яка потрощила йому якраз криву ногу» [50; 61].