Владимир Сосюра

Знову серце б'ється молодо і дзвінко.

 

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,

кращого за тебе я в житті не знаю!

Кращого не знаю, далі мої сині,

як весну стрічати на моїй Вкраїні.

 

У росі фіалки, ріки у тумані...

В серці сяють очі, рідні і кохані...

В птичім щебетанні все кругом проснулось,

і до мене знову молодість вернулась.

 

Я іду до гаю, і в блакить безкраю

серце моє лине й птицею співає

про весну чудесну на моїй Вкраїні...

Солов'їні далі, далі солов'їні!

 

УЧИТЕЛЬ

Учитель мій! Як ми тебе любили,

як слухали тебе в полоні юних мрій!

У пам'яті моїй тримає років сила

твій тихий карий зір і кашель твій сухий.

 

Ти нас повів закохано і сміло

в незнаний світ, чудесних повний чар.

В твоїх словах, що ми в серцях лишили,

пізнали ми любові й дружби жар.

 

Закони вод, вітрів, і хмар, і світла

одкрились нам у ті далекі дні.

З тобою наша молодість розквітла

і наших дум пориви огняні.

 

Як гарно нам в фантазії просторах

було блукать, все чарувало нас.

Звучав наш сміх в широких коридорах

під час перерв у той далекий час.

 

Твій добрий зір в моїй уяві лине...

Чи сніг летів, чи квітнув теплий май,

ти вчив любити подвиги людини,

красу труда й безсмертний рідний край.

 

Ось ти ідеш повільною ходою

і слухаєш, як день шумить життям,

а ми, малі, вітаємось з тобою,

і тепло так всміхаєшся ти нам.

 

Урок останній. Сонце над землею

сіяло нам. Ми радісні були.

І у життя тепло душі твоєї

ми крізь вітри й негоди понесли.

 

Василь Мефодич, по тобі в скорботі

з нас не один заплакав і зітхнув,

коли в далекій рідній Третій Роті

на цвинтарі навіки ти заснув.

 

І хай з тих днів згубили лік ми рокам,

завжди, завжди, як сонячний салют,

для нас сіяє подвигом високим

твій благородний, безкорисний труд.

 

                                      * * *

                              Шахти, терикони,

                              заводські вогні...

                              Місяць в травах тоне...

                              І пісні, пісні...

                             

                              Доля ти піснярська,

                              доленько моя!

                              Сторона шахтарська,

                              син твій, син твій я!

                             

                              Там, де обрій, в полі

                              неба мрійна гать.

                              Золоті тополі

                              за Дінцем шумлять.

                             

                              Про крейдяні гори

                              не забуду я,

                              де молилась зорям

                              матінка моя.

                             

                              Піснею лечу я

                              над простором нив,

                              землю я цілую,

                              по якій ходив.

                             

                              Кров моя вирує

                              в жилах, наче спів...

                              Землю я цілую,

                              ту, що полюбив.

 

* * *

Як я люблю тебе, мій краю вугляний,

твій кожний камінець, твою билину кожну,

де я пішов на бій за щастя вдаль тривожну,

що снилося мені в заграві заводській...

 

Коли доводиться в краях твоїх бувати,

од щастя плачу я, і плачу, і сміюсь...

Щоб сили для пісень джерельної набрати,

я серцем до землі донецької тулюсь.

 

Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,

і рейок димний дзвін, і шахти на горі,

куди біжать, біжать вагончики з заводу,

смуглява дітвора, щасливі матері...

 

Це там, це там, це там зростали ми й любили,

і я горджусь, що я землі моєї син,

де силу мускулів машини замінили,

щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін,

 

Щоб він злетів орлом в простори наукові,

щоб шлях пізнав до зір не тільки у піснях.

Я шлю тобі слова безмірної любові,

донецький краю мій, на твій громохкий шлях.

 

Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою

і прокладай нову, іще не знану путь!

В майбутнє ідучи веселою ходою,

у щасті про свого поета не забудь.

 

 

* * *

Я пам'ятаю: у забої

рубали вугіль шахтарі,

де каганець боровся з тьмою,

як промінь ранньої зорі.

 

Там, над землею, неба шати,

весняних сповнені окрас.

Як важко лежачи рубати

блискучий вугіль раз у раз!

 

Але повіяв на дороги

свободи вітер весняний,

і шахтарям на допомогу

прийшли машини у забій.

 

Вони помножили нам сили

за щастя в трудовій борні,

і кайла крицю замінили

комбайна мускули стальні.

 

Як сон далекий, рабства роки...

Погаснув каганець блідий,

і сяйва денного потоки

прийшли з машинами в забій.

 

Немов пройшли весняні грози

у штреках, темних і глухих...

Гуркочуть там електровози,

де коногона свист затих.

 

Іде шахтар. У нього сяб

маленьке сонце на чолі.

І серце піснею вітає

Атланта рідної землі.

 

За день у ночі горобині

він бився з тьмою недарма.

Це він, на радість Батьківщині,

всю землю на плечах трима.