«Мій Ізмара́гд» — збірка творів Івана Франка. Видана у 1898 році

Стиль мислення — певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється в розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій.

Картина світу — це сукупність загальних уявлень про структуру того чи того фрагмента об’єктивної реальності.

Архетип теоретичного мислення — сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір її кінцевих результатів, певне бачення світу.

Методологічний інструментарій науки  складається з трьох засадничих рівнів методології: філософського, загальнонаукового, спеціально-наукового.

Найзагальніший, метанауковий характер має філософська методологія. Історія філософії фіксує два протилежних методологічних підходи до створення філософських систем пізнання і розуміння системи «Людина — Світ» — діалектику і метафізику. Існує багато модифікацій метафізики (механіцизм, редукціонізм тощо) і діалектики (стихійна, ідеалістична, матеріалістична, негативна та ін.). Конкретизацією діалектики загальнонаукового рівня можна назвати системно-структурний підхід, синергізм, принципи невизначеності й доповнення, критичний раціоналізм і т. д.

Методологію другого рівня  пов’язують із загальнонауковими методами пізнання: моделюванням, системно-структурним аналізом, формалізацією, абстрагуванням, індукцією, дедукцією, аналогією.

Методологія третього рівня в нашому випадку спирається на теорію (теорія ноосферогенезу, глобальний закон внутрішньої компресії економіки, закони суспільної інтеграції, глобальної безпеки тощо) і спеціальні методи глобалістики (екстраполяція, глобальне моделювання, факторний аналіз тощо).

2. Формування сучасних парадигм  глобалістики

Сучасні парадигми глобалістики сформувались наприкінці ХХ ст. На думку авторів монографії «Глобалізація і безпека розвитку», на базі методологічного розмежування у світі склалося шість відносно самостійних шкіл глобалістики.

Першу школу репрезентує  Римський клуб. Вона застосовує методологію визначення «Межі зростання». Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової динаміки на підставі глобальної моделі Дж. Форрестера. Для цього брались п’ять взаємопов’язаних змінних величин: населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, виробництво продуктів харчування. Було запропоновано робочу гіпотезу про дисфункціональність глобальної системи. У ході її перевірки було доведено, що в разі збереження наявних тенденцій зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що вони вказують на справжні причини проблем глобального розвитку: панування і жорсткий егоцентризм транснаціональних корпорацій, псевдосуверенітет багатьох держав, конфліктна конкуренція між ними, егоїстичний дух елітаризму західної цивілізації, дезінтеграція людського співтовариства.

Особливого значення в глобальному  розвитку набувають «якості людини». Фундатор Римського клубу А. Печчеї зазначав, що саме в людині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, усі засади і звершення. Трансформація людини має ґрунтуватись на принципах «Нового Гуманізму», який складається з таких компонентів:  
1) почуття глобальності; 2) любові до справедливості; 3) відмови від насильства в боротьбі за свободу. На підставі принципів «Нового Гуманізму» А. Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства, тобто з необхідності проведення відповідної демографічної політики; друга ціль пов’язана з «внутрішніми межами» самої людини, тобто з її фізичними і психологічними можливостями; третя ціль спрямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль має сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розподілу національного суверенітету»; п’ята ціль вимагатиме проведення значних будівельних робіт, які за масштабами можна порівняти хіба що з тими, що здійснювали останні п’ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхідність реорганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового співтовариства.

Методологічним орієнтиром для  напрацювань Римського клубу  є людина в її цивілізаційних вимірах. Численні доповіді Римському клубу  залежно від світоглядних переконань їхніх авторів спирались на філософську  антропологію марксизму, екзистенціалізму, фрейдомарксизму.

Другу школу глобалістики репрезентує Інститут всесвітніх спостережень (США, Вашингтон). Йому належать розробки проектів під назвою «Стан світу». Засновник школи Л. Браун спирався на парадигму «сталого розвитку». Генеральна Асамблея ООН ухвалила на базі цієї концепції спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі», згідно з якою сталий розвиток має бути керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, громадських

 

Види правки тексту засобів масової інформації

 

Основна умова — правити  самому тільки в тому випадку, коли автор не може цього зробити. На жаль, у засобах масової інформації ця умова найчастіше порушується, оскільки рідко випадає змога співпрацювати з автором над його матеріалом. А.Е.Мільчин виділяє такі умови правки.

1. Не починати правку, не познайомившись із твором  у цілому.

2. Правити тільки після  того, як точно визначена "хвороба"  твору.

3.  Під час правки  не виходити за межі доцільного  редакторського втручання в авторський твір.

4. Робити мінімум правок, намагаючись зберегти авторський  текст і використовуючи авторські  мовні засоби.

5.  Не зосереджуватися  довго на важких місцях правки, повертатися до них тільки  після того, як буде закінчена  правка усього тексту.

6.  Брати під сумнів  свої власні правки.

7.  Погоджувати усі  правки з автором.

Дотримуючись цих умов, редактор повинен керуватися й такими правилами літературної правки:

1.  Не починати правку  з виправлення правописних і  мовних помилок.

2. Починати правку з  актуалізації теми, визначивши перед  цим актуальну комунікативну  мету.

3.  Визначити тематичний  обсяг фактичного матеріалу.

4.  Залишати для розкриття  теми тільки якісні факти.

5.   Скоригувати композицію  подачі фактичного матеріалу  згідно з комунікативною метою.

6.  Обирати найкращі  архітектонічні форми вираження  теми.

7.  Тільки після цього  зробити правописну й мовну  правку з погляду літературної  мови.

Мета правки: літературно досконалий конкретний твір, який аналізувався і в якому були зафіксовані різнохарактерні порушення.

       Другий аспект роботи редактора над текстом - практична реалізація висновків, які зроблено внаслідок редакторського аналізу, тобто правка тексту. Основні її завдання - усунення огріхів, які виявлено під час редакторського аналізу тексту й не виправлено під час авторського його доопрацювання, надання творові належного політичного звучання, ідейне його збагачення, досягнення виразності та ясності кожного формулювання, перевірка фактичного матеріалу, усунення хиб структури, мови й стилю, проведення редакційно-технічного опрацювання рукопису. У теорії та практиці редагування традиційно наголошують на таких основних правилах виправляння тексту:- Правка є доречною тільки тоді, коли її потрібність можна довести. Редактор має в разі потреби пояснити, чому він прийняв те чи інше рішення. При цьому докази на кшталт "звучить", "не звучить", "не подобається" тощо, звичайно, не можна визнати переконливими.

      - Правка має бути одноступеневою: виправляючи рукопис, треба намагатися усувати всі (навіть дрібні) хиби одразу.

      - Всі виправлення треба вносити якнайретельніше; вони повинні легко читатися й займати на сторінці щонайменше місця. У всіх підручниках, посібниках наведено чотири види правки: правку - вичитування, правку-скорочення, правку-доопрацювання та правку- переробку.

         Правка-вичитування. Мета редакторської правки-вичитування - читання тексту "наскрізь". Вичитувач має зауважити його змістові, композиційні, стилістичні хиби, перевірити правильність написання географічних назв, імен та прізвищ, точність цитат, цифр, дат, зіставність одиниць вимірювання. До обов'язків вичитувача входить також перевірка відповідності заголовків текстові, підтекстівок фотографіям та малюнкам1. Правці-вичитуванню підлягають досконалі авторські тексти, які не потребують редакторського втручання. Завдання редактора тут зводиться до перевірки фактів, уточнення положень, апробації визначень. Тільки вичитуються також офіційні документи, всі види передруків, матеріали інформаційних агентств. У них усувають орфографічні помилки, позначають абзаци, звіряють цифри.

        Правка-скорочення як особливий вид опрацювання рукопису має на меті досягти максимального лаконізму без втрат для змісту3. Часто метою правки-скорочення в ЗМІ є зменшення обсягу тексту, доведення його до певних розмірів, до певного хронометражу4. Цей вид правки - це пряме втручання в текст, тому редактор має врахувати особливості його змістової й синтаксичної структури. Характер змін, що вносять звичайно в текст за його скорочення, дозволяє розподілити їх на дві групи: скорочення тексту частинами й скорочення, які умовно називають внутрішньо-текстовими. У першому випадку вилучають частини тексту, що є певними змістовими ланками. Вони здебільшого оформлені композиційно й синтаксично. Скорочення однотипних прикладів, фактів одного змістового ряду, подробиць не викликає труднощів під час редагування. Якщо скорочення намічено правильно, вони не спотворюють змісту й не суперечать манері автора, а отже, текст після них потрібно мінімально додатково опрацьовувати. Насамперед ідеться про опрацювання "стиків" між частинами тексту які тепер опинилися поряд, щоб досягти його зв'язності. Скорочуючи текст, редактор має завжди пильно стежити за тим, щоб епізоди й факти, вилучені під час правки, не згадувалися непрямо в наступному викладі. Коли зв'язок між змістовими ланками необхідний, скорочення великими частинами неможливе. В цьому разі вдаються до внутрішньо-текстових скорочень, пов'язаних з більш глибоким утручанням у текст. Скорочення в сторінці, як правило, має виконувати відділ, що готував матеріал до друку, або сам автор.

        Правка-доопрацювання - найпоширеніший вид редакторських виправлень у журналістських текстах. Його найчастіше використовують у редакторській діяльності. Мета правки-доопрацювання - вдосконалення тексту, зокрема його форми, уточнення ідеї автора, його задуму. За своїм характером зміни, які вносять при цьому в текст, різноманітні: скорочення, дописування окремих фрагментів, заміна слів і зворотів, зміна синтаксичних структур, удосконалення композиції. Особливостей манери викладу автора, його стилю правка-доопрацювання змінювати не повинна. Редактор виправляє також логічні й фактичні помилки, замінює не цілком переконливі аргументи іншими. Проте переважно доводиться поліпшувати форму викладу через удосконалення мовностилістичних засобів. Найдоцільніше й найкраще виправити такий текст може сам автор. Після зауважень редактора він зрозуміє вимоги засобу масової інформації, збагне суть помилок і належно поліпшить власний рукопис. Проте оперативність мас-медіа не завжди дозволяє попрацювати з автором, тому правку-доопрацювання виконують здебільшого без автора. Залишаючись у межах авторського тексту, редактор надає рукописові сильнішого політичного звучання, найбільшої точності й виразності.

        Правка-переробка як різновид творчості. Правка-переробка є специфічною формою редагування. її використовують щодо текстів авторів, які слабко володіють навиками літературної праці. Скажімо, часто листи читачів не можна віддати до друку в тому вигляді, в якому вони надійшли до редакції. Мета цього виду правки - створення нового варіанта тексту на основі матеріалу, поданого автором. Базуючись на фактах, які повідомив автор, журналіст утілює думку автора в літературну форму. Тут редагування мало чим відрізняється від самостійної творчості. Й це не суперечить настанові про додержання авторського стилю. В такому випадку, по-перше, важко говорити про наявність в автора творчого почерку, а, по-друге, турбота про читача тут відсуває турботу про автора на другий план. Проте редактор усе одно має дбати про те, щоб не нав'язувати дописувачеві чийогось способу викладу. Правка-переробка, як і всі інші форми виправлення тексту, не повинна з неосіблювати авторський текст; вона, навпаки, має бути спрямована на те, щоб зауважувати й розвивати ті індивідуальні, неповторні риси, які має автор. Правка-переробка близька до такої особливої форми творчої праці, як літературний запис. Зауважимо насамкінець, що, як свідчить редакційна практика, під час підготовки тексту журналістського твору до друку часто поєднуються всі види правки. Застосування одного виду правки в "чистому" вигляді трапляється лише зрідка.