"Створення ситуації успіху” у виховному процесі

 

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                            ВСТУП

 

Поняття "технологія" міцно увійшло в суспільну  свідомість у другій половині ХХ ст. і стало своєрідним орієнтиром наукового  та практичного мислення. Технологічність  є домінуючою характеристикою діяльності людини, означає перехід на якісно новий рівень ефективності, оптимальності, наукоємності освітнього процесу. Технологія – не данина моді, а стиль сучасного науково-практичного мислення. Важливою рисою сучасного освітньо процесу повинна бути його спрямованість на підготовку учнів не тільки до пристосування, але й до активного засвоєння ситуації соціальних змін; а головний стратегічний напрям реформування світової і вітчизняної системи освіти лежить в площині вирішення проблем розвитку особистості учня та вчителя, технологізації цього процесу.

Одночасно із технологізацією освітнього процесу впроваджується і його гуманізація. Гуманізація шкільної освіти передбачає створення умов, спрямованих на розкриття та розвиток здібностей школярів, їх позитивну самореалізацію. Ця спрямованість грунтується на повазі та вірі в дитину і відображається в цілях шкільної діяльності, її змісті, організації та засобах. Серед сучасних педагогічних технологій особливе місце належить технологіям створення ситуації успіху, які дають змогу гуманізувати процес виховання. Проблема успіху у вихованні за останні роки визначилася як одна з найважливіших і перспективних у педагогічній науці та практиці. Обумовлено це тим, що в сучасних умовах людський фактор розглядається як найголовніший резерв соціального розвитку особистісті.

Проблема успіху є спільною для філософів, соціологів, психологів і педагогів, оскільки це поняття є багатомірним. Його багатомірність обумовлюється багатозначністю, поліструктурністю, поліфункціональністю життя людини, її діяльності.

Для з'ясування філософських аспектів феномену успіху велике значення мають роботи Є. І. Головахи, І. С. Кона, Г. Л. Тульчинського, Л. В. Сохань. Підхід до вивчення успіху в єдності відображуваного, мотиваційного, регуляторного аспектів ситуацій успіху у виховній діяльності окреслили такі відомі дослідники, як К. А. Абульханова-Славська, Б. Г. Ананьєв, А. А. Бодальов, Л. І. Божович, О. В. Запорожець, О. М. Леонтьєв, Б. Ф. Ломов, В. М. М’ясищев, К. К. Платонов, С. Л. Рубінштейн, П. М. Якобсон.

На правомірність включення  ситуацій успіху в процес виховання вказували Ю. К. Бабанський, І. Д. Бех, А. С. Белкін, Л. С. Виготський, І. Т. Огородніков, В. О. Оніщук, О. Я. Савченко, І. Ф. Харламов, Г. І. Щукіна та ін.

Але які б  складні завдання щодо створення  ситуації успіху не стояли б перед  сучасною школою, доцільно звернутися до вивчення та використання у практиці деяких технологій створення ситуації успіху у вихованні.

Таким чином, актуальність проблеми недостатня, її теоретична і  методична розробка зумовили вибір  теми курсової роботи: “Педагогічна технологія “Створення ситуації успіху” у виховному процесі початкової школи“.

Об’єктом дослідження є організація виховного процесу в початковій школі на основі особистісно-орієнтованих технологій.

Предметом дослідження виступає використання технології “Створення ситуації успіху“ у виховному процесі початкової школи.

Метою є розкриття сутності технології “Створення ситуації успіху”.

Відповідно до об'єкта, предмета і мети дослідження визначені  такі завдання:

• розкрити сутність технології “Створення ситуації успіху” в початковій школі;
• обґрунтувати  та довести  роль вчителя у технології “Створення ситуації успіху“ у виховному процесі початкової школи;
• проаналізувати досвід педагогів-класиків з використання технології “Створення ситуації успіху” у виховному процесі.

Методи дослідження: теоретичні - аналіз, синтез, узагальнення, класифікація і систематизація теоретичних даних.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (44), 2 додатків. Основний зміст роботи викладено на 42 сторінках.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І

Психолого-педагогічна характеристика технології “Створення ситуації успіху”

 

1.1 Концептуальні положення технології “Створення ситуації успіху”

 

Народження педагогічної технології “Створення ситуації успіху“ було зумовлено самим життям. У своїй педагогічній діяльності А. С. Макаренко розробляв ідею “завтрашньої радості“, а В. О. Сухомлинський розвинув цей прийом у створеній ним “Школі радощів“. Результати діяльності цих педагогів підводять нас до усвідомлення можливостей упровадження у виховний процес сучасної школи такої педагогічної технології, яка була б націлена саме на те, як викликати у дітей почуття радощів, забезпечити успіх у вихованні.

З психологічної точки  зору успіх, як вважає А. Бєлкін - це переживання стану радості, задоволення від того, що результат, до якого прагнула особистість в своїй діяльності, або збігся з її очікуваннями, надіями, або перевершив їх. На базі цього стану формуються нові, більш сильні мотиви діяльності, змінюються рівні самооцінки, самоповаги. У тому випадку, коли успіх робиться стійким, постійним, може початися свого роду реакція, що вивільняє величезні, сховані до пори можливості особистості [3, c. 28].

Видатний французький  філософ і педагог епохи Просвітництва          Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) основою розвитку особистості вважав вільне виховання, за якого "дитина живе в радості, самостійно відчуваючи, слухаючи, спостерігаючи світ, духовно збагачуючись, задовольняючи жагу пізнання". Зважаючи на природу дитини, необхідно відмовитися від встановлених волею вихователя обмежень, відучати дитину від сліпого підкорення цій волі, дотримуватися непорушних природних законів. Внутрішньою мотивацією цього процесу є прагнення дитини до самовдосконалення, самопізнан¬ня, творчого саморозвитку.

Швейцарський педагог  Й.-Г. Песталоцці (1746-1827) актуальним завданням  педагогіки вважав створення "механізму  освіти", що дасть змогу кожному  підготовленому педагогу, який докладе  багато власних зусиль, виховати будь-яку  дитину.

Концепція розвитку особистості американського гуманіста                   К.  Роджерса (1902-1987) основана на протиставленні когнітивного (засвоєння знань, розвиток особистості учня під неухильним контролем педагога) і дослідного (зорієнтованого на особистісний розвиток та емоційну сферу учня) типів навчання. За твердженням Роджерса, особистий досвід самоцінний для учня і тому є єдиним критерієм оцінювання життєвих подій. Учін¬ня, у процесі якого особистість самостійно розвивається, приносить величезне задоволення, вирішальновпливаючи на особистість людини.

Австро-німецький філософ  і педагог, засновник антропософії              Р. Штейнер (1861-1925) започаткував індивідуальний підхід до виховання дітей, який ліквідовував відокремлене навчання дівчаток і хлопчиків, поділ за соціальними прошарками, ступенем обдарованості і належності до різних віросповідань. Найважливішою проблемою людського мислення Штейнер вважав необхідність "зрозуміти людину як засновануна собі самій вільну особистість". На основі антропософії, яка вивчає людину в тілесному, душевному і духовному аспектах, він створив педагогіку, що охоплює розвиток і саморозвиток цілісної особистості, її здібностейдо пізнання, мистецтва, розвитку власних почуттів, моральних задатків і релігійних переживань. Завдання педагога Штейнер вбачав у використанні технологій, що розвивають в особистості здатність до орієнтованих на різноманітність світу суджень і умовисновків. Саме цей принцип було покладено в основу навчання і виховання у першій Вільній Вальдорфській Школі.

      Один із відомих американських вчених, психолог, психотерапевт і педагог, який розробляє методи педагогічного спілкування з дітьми,                      У. Глассер так само переконаний, що успіх повинен бути доступний кожній дитині. Він прагнув глибше досліджувати проблему задоволення глибинних психологічних запитів дитини в умовах педагогічного середовища.                         У. Глассер переконаний, що якщо дитині вдасться домогтися успіху в школі, то у нього є всі шанси на успіх у житті [6, c. 67].

      Велику  увагу створенню ситуацій успіху  приділяє А.С. Бєлкін. Він твердо переконаний, якщо дитину позбавити віри в себе, важко сподіватися на його “світле майбутнє“. Одне необережне слово, один непродуманий крок вчителі можуть надломити дитину так, що потім не допоможуть ніякі виховні хитрощі [3, c. 81]. Уникнути цього допоможуть рекомендації, дані в книзі А.С.Белкіна “Ситуація успіху. Як її створити ?“

    «Успіх» – вдалий вектор розвитку особистості в будь-якому виді діяльності безумовно пов'язаний з усвідомленням та існуванням ситуації успіху. Відомо, що розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість завжди конкретно-історична, вона – продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім’ї. Процес становлення людської особистості здійснюється як «саморух» якому, на думку Г.С. Костюка, властива єдність зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визначаються природним і суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда.

  Створення ситуацій  успіху, на думку Г.А. Цукермана, призводить до співпраці вчителів з вихованцями. В умовах співпраці Цукерман виділив три провідні характеристики дій вихованців:

- Несиметричність взаємодії,  тобто дитина, здійснює пошук    відсутніх йому знань та вмінь;

- Пізнавальна ініціатива дитини, в процесі виховання учень активний,    розуміє, що йому ще треба дізнатися.

        На такій же позиції стоїть І. Ф. Харламов. На його думку, сформувати в учнів потребу у вихованні можна лише доброзичливими відносинами між педагогами та вихованцями, заснованими на повазі і вимогливості, а дати дитині можливість відчути себе впевнено, зміцнити почуття власної гідності допоможе ситуація успіху.

       Цієї  ж точки зору підтримується А.С. Смирнов. Відомий педагог приділяє велику увагу створенню доброзичливої атмосфери і взаємодопомоги при виконанні завдань. У концепції А.С. Смирнова в якості основної мети педагогічного процесу розглядається створення умов для максимально можливого розвитку здібностей дитини, формування у нього внутрішнього психологічного спокою і впевненості в своїх силах.                 А.С. Смирнов виділив такі принципи організації виховної діяльності: ставлення до дитини як до суб'єкта, формування особистісного стилю взаємин, створенням позитивного емоційного фону. У школі дитина повинна відчувати себе впевнено і захищено, це стає можливим при формуванні у вихованців постійного відчуття успіху [2, c.54].

Формування культури життєдіяльності особистості є  найважливішою метою особистісно  орієнтованих систем та технологій.

 Ключовими словами цих технологій є: гуманізм, гуманістична парадигма, гуманістична психологія, гуманізація освіти, особистісний підхід в освіті, особистісно орієнтована педагогіка, особистісно орієнтоване навчання, особистість дитини, особистісно орієнтована ситуація, особистісно орієнтовні технології [13].

Мета і завдання особистісно  орієнтованої моделі виховання є [13]:

-  розвиток дитини  як активної самостійної особистості;

-  розвиток індивідуальної  своєрідності кожного школяра;

-  створення умов  для самовираження особистості;

-  спрямованість на  розвиток креативного мислення;

-  створення стосунків  між учителем та учнем;

-  діалогічна цілісність  “особистість учня – особистість  учителя”;

-  запровадження педагогіки  співпраці, співдружності, діалогу.

 Основою особистісно  орієнтованих технологій виховання  є:

-  гуманізм;

-  реалізм;

-  діяльність;

-  інтегрованість;

-  діалогова взаємодія;

-  суб’єкт – суб’єктна  сутність освітньої діяльності.

 Методичні підходи  до організації особистісно орієнтованого виховання:

-  зосередження на  потребах учнів;

-  діагностична форма виховання;

-  переважання виховного діалогу;

-  співпраця між  вчителем і учнями;

-  ситуація вибору  і відповідальність;

-  турбота про фізичне та емоційне благополуччя вихованців;

-  стимулювання розвитку  і саморозвитку учнів.

Мета, завдання і засоби досягнення мети [13]:

-  створення умов  для розвитку пізнавальної активності  учнів; використання різноманітних  форм і методів організації виховної діяльності, що уможливлює розкриття суб’єктного досвіду дітей;

-  створення атмосфери  зацікавленості кожної дитини  в роботі класу;

-  стимулювання учнів  до висловлювань, до застосування  різних способів виконання завдань  без страху помилитися, дати неправильну  відповідь;

-  використання у процесі виховання матеріалу, що дає дитині змогу вибрати найбільш значущий для нього вид та форму виховання;

-  оцінка його діяльності  не тільки за остаточним результатом,  а й за способом досягнення  результату;

-  заохочення прагнення  учнів знаходити свій спосіб роботи, аналізувати методи роботи інших в процесі виховання, вибирати та засвоювати найбільш раціональні форми;