Становлення партійної системи в Україні

     Однопартійна  система вважається інновацією XX ст., породжена «ерою мас» і розглядається  як прагнення зняти суперечності в суспільстві. Багатопартійні системи  стали важливою умовою демократизації всіх сторін життя суспільства. Однопартійна система знайома нам з радянського  минулого. Може здатися парадоксальним, але й в умовах ліберальної  демократії, коли на виборах відбувається реальна і вільна боротьба партій, немає обмежень для діяльності опозиції, на політичній арені досить довго може домінувати тільки одна політична партія. У Японії донедавна на політичному Олімпі монопольно панувала ліберально-демократична партія. У Індії досить довго (з 1947 р. до 1977 р.) при владі без перерви була тільки одна партія — Індійський Національний Конгрес. Статус правлячої партії в таких випадках зумовлюється, як правило, її традиційним впливом і авторитетом у суспільстві, консолідацією навколо неї більшої частини політичної еліти. Міжпартійну конкуренцію при цьому часто заміняє і компенсує міжфракційна боротьба всередині цієї партії. Подібну політичну практику часто визначають як партійну систему з домінуючою партією.

     Який  тип партійної системи є найкращим? Політики й політологи вже давно  дебатують це питання. Чим більше партій беруть участь у боротьбі за владу і ділять між собою вплив  на діяльність органів влади, тим  менш стабільна політична система. З цього погляду багато політологів  схиляються на користь двопартійної системи, відзначаючи її стабільність та ефективність. Але, на жаль, така система  існує тільки в кількох країнах. Річ у тому, що партійна система  відображає об’єктивні політичні реалії кожної країни.

     Американський політолог Аренд Лійпхарт, спираючись на порівняльне дослідження 21 демократії, показав, що на розвиток партійної системи  істотно впливає кількість і  ступінь гостроти проблем, що є джерелами  значущих політичних розбіжностей у  даному суспільстві [1, 26]. Основні види суспільних розбіжностей А. Лійпхарт назвав «проблемними вимірами» і виділив  такі їх групи: соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні, «місто — село», підтримка режиму, зовнішньополітичні, постматеріалістичні (конфлікт навколо  нових цінностей, що мають нематеріальне  обгрунтування). Найбільш істотним розбіжностям А. Лійпхарт присвоював числове значення «1», менш істотним — «0,5». Це дозволило  вирахувати кількісний показник проблемних вимірів для різних країн. Наприклад, для Ірландії, США і Нової Зеландії цей показник становив «1», для Франції, Норвегії і Фінляндії — «3,5». Дослідження А. Лійпхарта також виявило наявність взаємозв’язку між кількісним показником проблемних вимірів та «кількістю ефективних партій». Виявилося, що в середньому «кількість ефективних партій» дорівнює «кількості проблемних вимірів» плюс один. За оцінкою автора даної статті, «кількість проблемних вимірів» для України становить «5,5» (соціально-економічні розбіжності — «1», релігійні — «1», культурно-етнічні — «1», «місто — село» — «0,5», підтримка режиму — «1», зовнішньополітичні — «1», постматеріалістичні — «0»). Таким чином, «кількість ефективних партій» для України навряд чи буде меншою за 6 — 7 [1, 28-29].

     І все-таки причин для оптимізму поки мало. По-перше, рівень поляризації  партійної системи дуже високий, про що свідчить гострота політичної боротьби і непримиренність противників. По-друге, для України характерна наявність відразу кількох осей гострого ідеологічного протистояння: між прихильниками і противниками ринкових реформ, між силами, орієнтованими  на ідеї українського націоналізму, та їхніми опонентами, між прихильниками  і противниками нинішнього Президента.

РОЗДІЛ 3

  ПАРТІЙНА СИСТЕМА  В УКРАЇНІ 
 
 

     3.1. Становлення партійної системи в Україні

     Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко  намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених  темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон  СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок  утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій  та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано  вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний  характер політичних об'єднань, "перехід  в ідеології від загально-реформаторських  до державницьких позицій, перехід  від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін. [2, c. 63].

     Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи  населення, інтереси яких ці партії повинні  відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах  між особою та державою.

     Не  дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України  не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали  справжнім елементом системи  влади. Жодна з них не має достатнього  впливу у загальнонаціональному  вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності  до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ".

     Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності  є відсутність в суспільстві  консенсусу з приводу базових  цінностей, ідеалів і целей нсенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і целей суспільного  розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких  цінностей основними силами суспільства [3, c. 111]. 
 

     3.2. Етапи розвитку Української багатопартійності

     Можна виділити такі етапи у розвитку української  багатопартійності:

     Опозиційно-переддержавний. Тривав від осені 1989 р. до референдуму  у грудні 1991. Було створено 12 партій, програми яких характеризувалися загальною  декларативністю, ідеєю незалежності, примату приватної власності.

     Лояльно-державний. Тривав з грудня 1991 р. до початку 1993 р. Це період першої структуризації партій, прийняття Закону України "Про  об'єднання громадян".

     Етап  передвиборчий - 1 (1993-1994 рр.). Характеризується наданням партіям можливості висувати своїх представників кандидатами  у депутати при збереженні мажоритарної виборчої системи.

     Етап  партійної трансформації. Це період об'єднання мало чисельних партій та появи нових, який тривав близько  двох років і завершився прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України.

     Етап  партійної реструктуризації (середина 1996 - середина 1997 рр.). Характеризується значним зростанням кількості партій, партійною реорганізацією парламенту, підготовкою законопроектів про  партії та вибори.

     Етап  передвиборчий-2 (осінь 1997 - весна 1998 рр). Формуються виборчі блоки партій, визначається ідеологія більшості  партій, формуються партійні списки, партійні представники впливають на зміни  у виборчому законі.

     Етап  політичних компромісів (весна - осінь 1998 р.). Визначають сфери впливу в  парламенті, боротьба за лідерство  в комітетах Верховної Ради України, парламентські розколи. [35].

     Етап  передвиборчий-3 (осінь 1998 - осінь 1999 рр.). Підготовка до виборів Президента України  і пов'язаний із нею розкол партій на три умовні групи: блок 1 - "Наш  вибір - Леонід Кучма" з гаслами  за демократичний розвиток одночасно  з політичною стабільністю; блок 2 - об'єднання КПУ, СПУ, СелПУ, ПСПУ та ін. під гаслами повернення до минулого; блок 3 - партії, які відстоювали насамперед власні політичні інтереси, проголошували "шляхи спасіння держави", займалися  політичною саморекламою [5, c. 56].

     Етап  реалізації політичних угод (зима 1999 - осінь 2000 рр.) Проявився у реструктуризації парламенту, створенні парламентської більшості, нового уряду, підготовці та проведенні референдуму.

     Етап  передвиборчий - 4. Характеризується запровадження  пропорційної виборчої системи, прийняттям Закону України "Про політичні  партії", розмежуванням партій у  їх ставленні до "касетного скандалу", порушень громадянських прав людини в Україні, парламентські вибори - 2002.

     Етап  президентських виборів. Всі політичні  партії поділилися на провладні і  опозиційні до влади, ті партії, які  відкрито не відносяться до опозиції, більше чи менше підтримують нині існуючу владу [6, c. 96].

     Характеризується  широкомасштабним порушенням прав людини, активним використанням брудних  технологій, відсутністю незалежних ЗМІ. Політичних партій. Особливо цей  процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1999 р. - 50, 2002 - 70, 2003 - 90, 2005 - 110, на початку 2006 р. - 126, у жовтні 2007 р. - 147. На сьогодні налічується близько 160 зареєстрованих політичних партій [10, c. 115]. 
 

     3.3. Партійно-політичний спектр сучасної України

     Поняття "політична партія" - це витвір новітньої доби, хоча явище існує  ще з давньоримських часів.

     В Україні діє багатопартійна система.

     5 квітня 2001 р. Верховна Рада України  прийняла Закон "Про політичні  партії в Україні". Відповідно  до цього Закону політичною  партією вважається "зареєстроване  згідно з законом добровільне  об'єднання громадян, прихильників  певної загальнонаціональної програми  суспільного розвитку, що має  своєю метою сприяння формування  і вираження політичної волі  громадян, бере участь у виборах  та інших політичних заходах" [30, c. 158].

     Політичні партії в Україні створюються  і діють тільки із всеукраїнським статусом. Рішення про створення  політичної партії повинне бути підтримане підписами не менше 10 000 громадян України, які мають право голосу, зібраними  не менше як у двох третинах районів  не менш як з двох третин областей України. Реєстрацію політичної партії здійснює Міністерство юстиції України. Політичні  партії не можуть мати воєнізованих формувань. Членами політичної партії можуть бути громадяни з 18 років, окрім суддів, працівників прокуратури, органів  внутрішніх справ, Служби безпеки України, військовослужбовців. Більш конкретніше  розкриємо дану тему в ІІІ розділі [18, c. 96-97].

     Становлення політичних партій і громадських  рухів в Україні відбувалося  в «екстремальних» умовах. Поглиблення  економічної кризи, соціальна напруженість і зневіра у можливості демократичних  структур ефективно розв'язувати  гострі соціальні проблеми, крах суспільних ідеалів - все це негативно позначається на реальному статусі та впливовості політичних партій. Більшість політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними відобразити корінні інтереси різних верств і прошарків суспільства. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу й зробити свою діяльність соціально адресною.

     Станом  на 2010 рік Міністерство юстицій України зареєструвало 185 політичних партій в Україні. Сьогодні з-поміж політичних партій, які діють в політичному процесі України, близько сорока вважають себе центристськими, більшість із них налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів. Представники центристських партій більше, ніж інші, приєднані з президенстькими та урядовими владними структурами у центрі та на місцях. Це Народно-Демократична партія України, Партія регіонів України, Партія промисловців і прідприємців України, Партія зелених України, Аграрна партія України. Помітне місце в цьому спектрі належить Ліберальній партії України, в лавах якої 65 тис. членів, а також Партії праці України, яка налічує 30 тис. членів та ін.

     Політичні партії України за ідеологічними  орієнтаціями умовно можно поділити за такими напрямками: комуністичний (лівий) - Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична  партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична  партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СелПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об'єднання  лівих «Справедливість»; соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) - Соціал-демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)), Демократичний  союз «Батьківщина», Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), Партія «Реформи і порядок» (ПРП); неоконсервативний (правоцентристський) - Народний рух України (НРУ), Український  народний Рух (УНР), Українська республіканська  партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Республіканська  християнська партія (РХП); націоналістичний (праворадикальний) - Українська національна асомбеля та Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) [24, c. 146-147].

     Соціально-ліберальний  напрям поєднує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно  відстає від сучасної європейської соціал-демократії і лібералізму. Специфіка  політичних орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:

     по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство  з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а  інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;