Аналітична психологія Карла Густава Юнга

              Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Полтавський національний технічний університет імені  Юрія Кондратюка

Кафедра філософії і соціально-політичних дисциплін

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

на тему: «Аналітична психологія Карла Густава Юнга»

 

 

 

 

Виконала: 

Науковий керівник:

                                                                                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                                                             

                                              2012

 

                                                 

   Зміст

 

Введення

1.Карл Густав Юнг та його спадщина

2. Аналітична психологія К.Г. Юнга

3. Архетип колективного несвідомого

4.  Психологічні типи особистості

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                            

 

 

 

                                  Введення

Психологічне пізнання настільки ж древнє, як сама людина. Він не міг би існувати, не орієнтуючись у мотивах поведінки і властивостях характеру своїх ближніх.

 Останнім часом  зростає інтерес до питань  людської поведінки і пошукам сенсу людського існування. Керівники вивчають, як працювати з підлеглими, батьки відвідують курси по вихованню дітей, подружжя вчаться спілкуватися один з одним і "грамотно сваритися", викладачі вивчають як допомогти справитися з емоційним хвилюванням і почуттям розгубленості своїм студентам і учням інших навчальних закладів.

 Поряд з інтересом  до матеріального добробуту і  до бізнесу багато людей прагнуть допомогти собі і зрозуміти, що значить бути людиною. Прагнуть розібратися у своїй поведінці, розвити віру в себе, свої сили. Усвідомити неусвідомлені сторони особистості, зосередитися насамперед на тому, що відбувається з ними в даний час.

 Коли психологи  звертаються до вивчення особистості,  що, мабуть, перше, з чим вони зіштовхуються, це різноманіття властивостей і їх проявів у її поведінці. Інтереси і мотиви, схильності і здібності, характер і темперамент, ідеали, ціннісні орієнтації, вольові, емоційні та інтелектуальні особливості, співвідношення свідомого і несвідомого

(підсвідомого) і багато  чого іншого - ось далеко неповний  перелік характеристик, з якими доводиться мати справу, якщо ми намагаємося намалювати психологічний портрет особистості.

 Володіючи різноманіттям  властивостей, особистість разом  з тим являє собою єдине ціле. Звідси витікають дві взаємозв'язані задачі: по-перше, зрозуміти всю безліч властивостей особистості як систему, виділивши в ній те, що прийнято називати системоутворюючим фактором (або властивістю), і, по-друге, розкрити об'єктивні підстави цієї системи.

Аналітична психологія Юнга допомагає нам краще зрозуміти  поведінку особистості у взаємовідносини з оточуючими тобто соціальний бік його поведінки. Це викликає особливий інтерес соціологів і безсумнівно приносить користь у практичній діяльності керівника - вихователя трудового колективу.

 

 

 

 

 

 

                         1. Карл Густав Юнг і його спадщина

Спадщина швейцарського  психолога Карла Густава Юнга виходить далеко за межі суто психологічних досліджень. Як і психоаналіз 3. Фрейда, вчення Юнга охоплює психологію, патопсихологію, етнографію, фольклор, історію релігії, етику, естетику, історію науки в цілому. Юнг — автор величезної кількості праць. Англійське видання його творів налічує 20 томів. Критична література, присвячена аналізові його провідних ідей, величезна.

У психологічній та філософській літературі вчення Юнга ще не піддано  розгорнутій історико-психологічній  критиці. Мова йде насамперед про  дві частини його концепції — "психологічні типи" і "архетипи колективного несвідомого". Це не просто психологічні теорії. Характер їх викладу, коло проблем, що постають у зв'язку з ними, свідчать про їхнє широке світоглядне значення. Нерідко Юнг у своїх творах намагається передбачити майбутній хід людської історії і вважає, зокрема, своєю заслугою передбачення Другої світової війни. Характер цих "пророцтв" ґрунтується на аналізі соціально-історичного розвитку, а також стабільних психологічних структур, суперечності між свідомим і несвідомим. Розгляд цієї своєрідної теорії поступу людської культури залишається актуальним завданням історико-психологічної думки.

Разом з Фрейдом Юнг  створив Міжнародне психоаналітичне  товариство і був його першим президентом. Проте ухил Юнга від ортодоксального фрейдизму з часом привів його до розриву з Фрейдом. В 1913 році Юнг заснував самостійну школу аналітичної психології. Незважаючи на власну критику так званого класичного фрейдизму, Юнг залишається в рамках психоаналізу: провідним у людській психіці та поведінці він визнає несвідоме. Нерідко для об'єктивності він підкреслює той факт, що саме Фрейд має безсмертну заслугу як творець дійсних основ психології неврозів, незважаючи на епохальні дослідження П.Жапе з психології невротичних станів, а також Бернгайма з сугестивності неврозів.

Певним відходом від  ортодоксального фрейдизму є  поняття "лібідо" в юнгіанському трактуванні. Воно тлумачиться не суто сексуально, а як гене-ралізована енергія  в дусі elan vital А. Бергсона або волі до життя А. Шопенгауера. Ця енергія ніби виявляється в рості, відтворенні та в інших видах життєвої активності організму. Юнг відкидає також ідею Едипового комплексу. Сам Фрейд дещо наблизився до юнгового розуміння лібідо, коли доповнив своє вчення про сексуальні потяги встановленням їхнього зв'язку з іншими інстинктами.

Юнг схвально говорить про  психологічні теорії, в яких панівними компонентами у людському русі визнаються темні підсвідомі сили, що конфронтують зі свідомими настановленнями. Він зауважує, що без такого негативного аспекту людину не можна вважати цілісною, реальною істотою, і прямо називає цей бік людської природи "звіром", "звіриною душею" та надає їй виняткового значення. Погляд, що не враховує цих темних сил, визнається плоским, таким, що ігнорує основне. Християнство, за Юнгом, прагнуло звільнити людину від цих сил, проголошуючи аскетичну мораль. Навпаки, Ф. Ніцше поклав ці потяги в основу свого вчення, заперечуючи християнський аскетизм. Цей філософ, зауважує Юнг, з повною самопожертвою віддав своє життя ідеї "надлюдини", яка підкоряється темним потягам і "долає саму себе".

Прагнучи виправдати ніцшеанську  мораль, Юнг зазначає, що сам Ніцше  лише в своїй теорії позитивно  ставився до цих потягів, а його власне життя проходило "по той бік  потягів" та прямувало "до вершин героїзму". У зв'язку з цим Юнг пише: "Воля до влади є таким же великим демоном, як і Ерос, і така ж стара й споконвічна, як і він". Щоправда, за Юнгом, ці потяги мають протилежний зміст, а концепції Еросу та "волі до влади" не зводяться одна до одної. Але кожна з них містить у собі суттєву істину і, зрештою, не виключає іншу. їх слід подолати в новій інтегруючій точці зору, не виходячи, правда, за межі волюнтаризму. Необхідність цього синтезу, на думку Юнга, має глибокі психологічні підстави.

Обидві теорії відносно істинні тому, що неврозу властиві дві протилежні якості, одну з яких представлено в теорії Фрейда, а  іншу — в теорії Ніцше та Адлера. Чому ж дослідник бачить тільки один бік складного явища та вважає, що тільки він має цілковиту рацію? Адже всі виходять з одного й того ж життєвого досвіду? Юнг вдається тут до психології (а точніше — до психоаналізу) світоглядних проблем і ставить одне з кардинальних питань своєї психологічної системи: питання про типи життєвих установок. Цим робиться спроба психологізувати дану проблему, довести психологічну (а також біологічну) можливість, необхідність багатоманітності світоглядів.

Як відомо, у Фрейда і Адлера вони схожі. Адлер наполягає на суб'єкті, що шукає ілюзорних доказів власного життєствердження і заперечує підпорядкування іншим особам — батькам, вихователям, начальникам, а також авторитетам, ситуаціям, інституціям і т.п. Специфічні, індивідуальні властивості та значення об'єктів не беруться до уваги. Об'єкт розглядається як носій гнітючих тенденцій. Правда, статеві та інші відносини, що виходять із потягів до об'єкта, визнаються Адлером суттєво важливими. Але в його теорії неврозів вони не відіграють такої принципової ролі, як у Фрейда. В останнього саме об'єкти визначають якості потягів і мають виключно детермінуючу силу, в той час як суб'єкт залишається вільним від значущостей і є не чим іншим, як осередком потягу до задоволення і "державного страху" у ворожому соціальному оточенні.

У багатьох своїх працях Юнг приділяє велику увагу проблемі установки (настановлення), її основних видів і доходить висновку про існування двох людських типів: інтровертів та екстравертів. Перша установка в нормальному випадку свідчить про особистість, якій властиві вагання, розмірковування, заглиблення в себе, страх перед об'єктами, постійне перебування в обороні, недовір'я до спостережень. Друга установка дає нам істоту люб'язну, попередливу, відкриту, з доброю волею, готовністю до послуг, що легко знаходить себе в тій чи іншій ситуації, швидко встановлює відносини і часто безтурботно і з повним довір'ям іде на ризик у незнайомих обставинах, незважаючи на можливі сумніви. У першому випадку вирішальним фактором поведінки стає суб'єкт, у другому — об'єкт.

Юнг визнає, що в дійсності, сповненій  неповторних індивідуалізованих явищ, такі установки рідко трапляються в чистому вигляді. Вони варіюються і компенсуються, відтак дуже важко встановити той чи інший тип. Зважаючи на це, Юнг вводить додаткові критерії типологічних відмінностей: вік, стать, активність, емоційність, рівень психічного розвитку, а також чотири орієнтаційні функції свідомості: сприймання, мислення, почуття та інтуїція. Виходячи з таких підстав Юнг описав вісім груп типологічних відмінностей. Це дало йому можливість зрозуміти дві взаємопротиставлені теорії неврозів як вияв типових суперечностей людської природи.

На перший погляд, теоріям Фрейда і Адлера Юнг надає обмеженого значення: мовляв, вони зводять багатоманітність психічного життя людини до абстрактних  схем і виявляються безплідними, коли йдеться про побудову загального погляду на сутність душі. Разом із тим Юнг визнає їх як головні компоненти його власної теорії. Він погоджується, що Ерос завжди і всюди існує, як і потяг до влади. Вони проникають у глибинні сфери душі людини. Проте сама душа не є тільки тим або іншим, або обома разом. Вона є тим, що вона з себе зробила і ще зробить.

Виходячи з цього екзистенціального  мотиву Юнг виявляє однобічності фрейдівської та адлерівської теорій. Разом із цим він обирає індивідуалістичну  точку зору, з якої далі критикує цивілізацію, виводить соціальне з індивідуального, проводить паралелі між ними. У світовій війні, твердить Юнг, "ми пережили страшну втрату віри в раціональні наміри цивілізації. Що називають "волею" в окремої людини, те називають "імперіалізмом'" у націй". Цивілізація — це раціональна сублімація вільної енергії. Окремій людині властиве те ж саме. У такому ж ключі міркує й А.Кестлер, розцінюючи тіньові сторони людської цивілізації як "помилки" природи, коли вона створювала людську істоту.

        

     2.  Аналітична  психологія Карла Густава Юнга

Різні спрямування у  філософії Юнг хоче "психологічно" примирити як необхідні компоненти досконалої людини. Ці напрями, зведені  до "психологічних типів", доповнюють один одного. Інтроверт важко припасовується до зовнішнього світу. Екстраверт має позитивне ставлення до нього. Перший весь живе у розмірковуванні, другий виявляє ініціативу до практичної дії. Ось чому ці типи у своєму синтезі дадуть ідеальний "шлюб" — ідейний симбіоз. Коли вони стають віч-на-віч і хочуть зрозуміти одне одного, вони роблять відкриття, що ніколи між ними не було взаєморозуміння. Тільки ідеальна людина — вона ж нормальна — може долати відчуженість типологічну, що, за Юнгом, трапляється дуже рідко.

Аналітична психологія виявляється тим славнозвісним "коридором у готелі" (вислів італійського прагматиста Дж.Папінї), який поєднує різні но-мери-ідеології. Образ "коридору", правда, не задовольнив би Юнга. Його типи життєвих установок живуть один в одном}' як "тіньове буття". Так, зокрема, інтроверт має екстравертовану установку, не усвідомлюючи її, адже його свідомість постійно спрямована на суб'єкт. Він, звісно, бачить світ об'єктів, але має про нього деформоване й нерозвинуте уявлення і тримається від нього на відстані як від чогось загрозливого й небезпечного.

Юнг намагається опертися на думку Гете, який назвав життєві  установки "систолою і діастолою активності" та вказав, що вони повинні мати гармонійну єдність і послідовність у ритмі життя. Здійснити реально цей ритм дуже важко. Це вимагає мистецтва жити. Юнг бачить тут два можливих виходи: покластися повністю на несвідоме, щоб природні закони не порушувались актом свідомості, або ж бути надзвичайно свідомим, щоб упроваджувати в життя протилежні установки.

Юнг відкидає можливість повернення до стану тваринної несвідомості, вибираючи найтяжчий шлях — до усвідомленості. Але це майже "надлюдський ідеал", пов'язаний з вищою психічною зрілістю, з оновленням життя. Юнг називає це переходом до протилежної проблеми і вважає, що психологічна теорія, яка хоче бути чимось більшим, ніж допоміжний технічний засіб, має грунтуватися саме на такому принципі протилежностей. Без нього вона зможе лише реконструювати невротичну, неврівноважену психіку. За Юнгом, не існує систем саморегулювання без такого принципового протиставлення. Найбільшою мірою це стосується психічного. Його саморегуляція здійснюється як шляхом перенесення енергії з одного об'єкта на інший, що було названо Юнгом "рішенням шляхом перенесення", так і проекцією несвідомого змісту на якийсь об'єкт. Спочатку проектується поверхневий зміст несвідомого, про яке ми дізнаємось із снів, симптомів і фантазій. Ці вияви психічного життя мають у своїй основі ремінісценції особистості. Нарешті, можуть виступати такі фантазії, що мають надзвичайний характер. У такому випадку лікар виступає чаклуном, демонічним злочинцем або ж носієм доброї волі, наприклад Спасителем і т.ін. Пацієнти не усвідомлюють, що їхні фантазії виникають в них самих і, власне, нічого спільного не мають з лікарем. Але зміст цих фантазій свідчить, що в рамках досвіду особистості немає джерел для таких пригадувань і такого роду проекцій. Відтак, за Юнгом, постає необхідність звертання до колективного несвідомого.