Діалектика як теорія розвитку

Реферат

з дисципліни “Філософія”  на тему

“ДІАЛЕКТИКА ЯК ТЕОРІЯ РОЗВИТКУ”

 

План

Вступ

1. Трактування філософами  терміну "діалектика"

2. Діалектика як теорія  розвитку

Висновки

Список використаної літератури

 

Вступ

Софістика вчить  хибним доведенням, діалектика ж викриває їх хибність і шляхом розрізняння  істинних доведень вчить відкидати  хибні.

П. Абеляр

Пізнаючи навколишню діяльність, людина не тільки здобуває знання про її сутність, закони функціонування, специфіку зв’язків і т. і., а й пізнає саму себе як складову частину цього цілого, але частину особливу, специфічну, неповторну в своїй індивідуальності. Людина виділяє себе із світу і протистоїть йому як чомусь іншому, без якого, проте, нікому не обійтись. Людина, з’ясовуючи своє "я", ставить цілу низку запитань, і саме філософія допомагає відповісти на них.

Часто погляди людей на певні явища не збігаються або  навіть є протилежними. Ще на ранніх етапах історії філософії були сформульовані  дві протилежні позиції. Одна стверджувала мінливість і плинність всього сущого, інша - його непорушність і сталість. Обидві історії філософії проходять  через усю історію філософії  аж до наших днів. Перга відома як філософія, а друга - метафізика. І  діалектика, і метафізика характеризують філософію з точки зору методу підходу до її пізнання і діяння на навколишній світ, але обидві позиції абсолютизували навколишній світ.

У реферативній роботі досліджено поняття "діалектика" у різних його значеннях і зокрема діалектики як теорії розвитку, розкрито три закони діалектики, сформульовані Гегелем.

Тема достатньо вивчена  у літературних джерелах. Цікавими і зрозумілими для сприйняття були праці Сепетия Д., Білодіда, Петровської та інших.

 

1. Трактування  філософами терміну "діалектика"

Філософів завжди цікавили не тільки проблеми теорії, тобто тлумачення, пояснення світу, але й проблеми методу, тобто шляхів, заходів і прийомів наукового пізнання і перетворення світу. Філософською теорією, методом і методологією наукового пізнання і творчості взагалі виступає діалектика, що в перекладі з грецької мови означає мистецтво вести бесіду, суперечку.

Різні погляди на трактування терміну "діалектика" різними вченими, науковцями можна побачити у додатку 1. Це свідчить про неоднозначність і багатоманітність значень діалектики.

Сам термін "діалектика" вперше застосував Сократ, маючи на увазі діалог, спрямований на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Платон теж тлумачив діалектику як логічну операцію розчленування і пов'язування понять завдяки питанням і відповідям. У розумінні, близькому до сучасного, поняття діалектики застосовував і Гегель, що трактував її як вміння відшукувати протилежності у самій дійсності.

Уже стародавні мислителі  виходили з уявлення про космос як світове завершене ціле, що перебуває у спокої. Всередині цього цілою завжди відбуваються безперервні процеси змінювання, руху, становлення. Космос, таким чином, уявлявся як протилежність спокою і змін, де відбувається перетворення одного першопочатку в інший - землі у воду, води у повітря, повітря у вогонь, вогню в ефір і навпаки. Найбільш яскраве виявлення антична діалектика одержала у Геракліта, який розглядав світ у русі, єдності протилежностей. Аристотель розвинув діалектику далі - у напрямі пізнання реально існуючого космосу. У своєму вченні про чотири причіпні (матеріальну, формальну, рушійну і цільову) Аристотель стверджував, що всі вони існують у кожній речі абсолютно нероздільно і тотожні самій речі. Аристотель вважав необхідним узагальнення одиничних форм в універсальний саморух усієї дійсності, який він назвав першодвигуном, що мислить самого себе, тобто виступає і суб’єктом, і об’єктом.

Напування монотеїстичної релігії в середні віки перенесло діалектику у сферу теології. Бог з творця і упорядкувала світу перетворювався на принцип саморуху усього сущого. У Миколи Кузанського ідеї діалектики розвиваються у вченні про вічний рух, про співпадіння протилежностей, а також максимуму і мінімуму.

У філософії Нового часу, не дивлячись на панування метафізичних поглядів у всіх сферах мислення, висувались діалектичні ідеї. Декарт розвивав ідею про неоднорідність простору, про розвиток стосовно космології. Спінова вводить діалектичне розуміння субстанції (природи) як "причини самої себе" і виявляє діалектику необхідності і свободи, стверджуючи, ідо свобода є усвідомлена необхідність, а зв'язок ідей у мисленні трактує як відображення зв'язку речей. Лейбніц підкреслює, що матерія виявляється через активні, саморухомі субстанції - монади, кожна з яких відображує світ і присутня в усякій іншій. Він висунув діалектичні ідеї про простір як порядок співіснування матеріальних речей і про час - як порядок їх послідовності, про неперервність, зв'язок минулого і сучасного.

Класична німецька філософія  розробляє на ідеалістичній основі цілісну концепцію діалектики як універсальної теорії і методу пізнання світу. Діалектика, за Кантом, виявляє ті неминучі суперечності, у яких заплутується розум, спрямований до осягнення абсолютної цілісності. Причина цього в тому, що знання спираються на чуттєвий досвід і обґрунтовуються діяльністю розсудку, а вищим поняттям розуму (Богу, світу, душі, свободі) ці властивості не притаманні. Вершиною класичної ідеалістичної філософії є вчення Гегеля про діалектику, що охоплює усю дійсність, починаючи з чисто логічних категорій, здійснюючи далі перехід до природи і духу і закінчуючи категоріальною діалектикою історичного процесу. У його діалектиці дано змістовну картину загальних форм руху. Він поділяє діалектику на буття (кількість, якість, міру), сутність, що являє протиставлення буття самому собі, тобто є рефлектуючим (явище, дійсність та ін) поняттям, де фігурують категорії, що містять у собі як буття, так і сутність.

Розвиток, таким чином, є перехід від абстрактного до конкретного, перехід явищ з одного якісного стану в інший, що здійснюється на підґрунті виявлення і розв'язання суперечностей. При цьому сам розвиток тлумачився як саморозвиток абсолютного духу, що проходить від буття до сутності, а потім від сутності до поняття. У Гегеля поняття виявлялося і суб'єктом, і об'єктом, і абсолютною ідеєю. Але моделлю гегелівської діалектики слугувала не об'єктивна реальність, а відображуюче її мислення. Діалектика Гегеля суперечила свідоцтвам природознавства, у межах Якого були висунуті глибокі діалектичні ідеї: теорія розвитку стосовно геології (Ч. Лайель), еволюційні ідеї Ламарка, космогонічні ідеї Канта-Лапласа та ін. Марксизм зумів піднятися до всеосяжного синтезу принципу матеріалізму і діалектики і виявити результати узагальнення свідоцтв суспільних наук і природознавства у створенні діалектичного матеріалізму. У XX ст. під впливом соціальних суперечностей і кризи у природознавстві відроджується інтерес до діалектики: у межах релігійної філософії екзистенціалістично-містичні версії діалектики розвивали К. Ясперс, К. Варт, М. Бубер; Ж. - П. Сартр намагався побудувати екзистенціалістично-феноменологічну діалектику історичної дії; представники франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе розробляли соціоцентристську версію діалектики. У філософії Росії та України діалектична традиція була продовжена у "філософії всеєдності" В. Соловйова, антиномічній діалектиці С.М. Булгакова і П.О. Флоренського, екзистенціальній діалектиці М. Бердяєва і парадоксальній діалектиці Л. Шестова. У новітній західній філософії розглядаються різні діалектичні спорудження еволюційного характеру (у соціобіології, герменевтиці, еволюційній епістемології, а також у постпозитивістських концепціях).

 

2. Діалектика як  теорія розвитку

Діалектика - це спосіб філософствування, оснований на всезагальних принципах зв'язку та розвитку, теорія і метод філософської рефлексії, які дають змогу суб'єкту філософії розглядати і пояснювати універсальні зв'язки світу, людського мислення, суспільного існування та культури через взаємозв'язок, взаємодію, боротьбу і єдність протилежних начал, аспектів, сторін буття, що саморозвивається.

Діалектика, перш за все, є  теорією, тобто формою наукової діяльності суспільно-розвинутої людини, яка спрямована на отримання знань про природну та соціальну дійсність і разом з практикою складає сукупну діяльність суспільства.

3 точки зору діалектиків, все тече, все змінюється. Метафізики ж твердять, що явища незмінні у своїй сутності. Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто кількісній) процес та як рух по замкненому колу.

Діалектика  і метафізика альтернативні способи філософського осягання буття. Вони різняться у багатьох суттєвих моментах.

Якщо діалектика вважає рух  абсолютним, а спокій відносним, то метафізика, навпаки, сприймає рух як суму станів спокою, що є постійним.

Діалектика визнає взаємозв'язок і взаємообумовленість явищ, а  метафізика розглядає їх у відриві, у відокремленості.

У фрагменті "До питання про діалектику" В.І. Ленін писав, що, за концепцією метафізиків, "залишається у затінку саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив, або це джерело переноситься зовні (Бог, суб'єкт. .)". Діалектика ж "головну увагу зосереджує саме на пізнанні джерела самого руху... тільки діалектика дає ключ до саморуху всього сущого, тільки вона ще ключ до "стрибків", "до перериву поступовості", до "перетворення у протилежність", до "знищення старого і виникнення нового". Отже, діалектична концепція розвитку характеризує діалектику як всебічне, багате на зміст, глибоке вчення про розвиток.

Важливим принципом матеріалістичної діалектики є принцип розвитку, тобто розуміння розвитку як вічною і нескінченною процесу зміни старо/о новим, одних явиш, і процесів - іншими. Дійсний світ дає нам картину різноманітних рухів і змін, переходів з одного стану в інший, неперервного виникнення нового і знищення старого у всіх явищах природи і суспільства. Безперервний рух і розпиток, взаємоперетворення і перебудова предметів і явищ - це одна із значних рис і форм буття матеріального світу, бо рух і розвиток являє собою необхідну і суттєву, невід'ємну властивість матерії, без якої вона не може існувати.

Але діалектику цікавить не рух взагалі, а насамперед розвиток. Під рухом розуміють будь-яку зміну, тобто він охоплює всі процеси, що відбуваються у світі, незалежно від їх змісту. Розвиток же розглядається як рух у певному напрямку, переважно як рух поступовий, прогресивний, висхідний. Це значить, що будь-який предмет, явище, система, як і весь світ взагалі, не просто змінюються, а завжди переходять у нові стани, що раніше не існували, ніколи не повторюють з абсолютною точністю стани, котрі вже існували. Існують дві різні тенденції розвитку:

1) висхідна, прогресивна, перехід від простого до складного;

2) низхідна, спадна, регресивна, перехід від складного до простого. З цього визначення категорії розвитку виходить, що розвиток багатший за своїм конкретним змістом, ніж рух, хоч рух за своїм обсягом значно ширший від розвитку. Будь-який розвиток є рух, тобто зміни взагалі, але не всякий рух є розвиток, оскільки у природі має місце і такий рух, який не є ні прогресивним, ні регресивним, як це характерно для механічного руху, простого пересування, переміщення тіл.

Тому матеріалістична  діалектика всебічно і глибоко розкриває  зміст поняття "розвиток". Діалектичному розвиткові притаманні такі ознаки, що відрізняють його від руху взагалі.

По-перше, діалектичний розвиток являє собою не просто зміну одних  станів матеріальної системи на інші, не просто зміни їх кількісних характеристик, а якісні зміни, структурну перебудову системи, що розвивається.

По-друге, діалектичний розвиток є спрямованим процесом, змін, що передбачає певну послідовність проходження системою специфічних для неї ступенів.

По-третє, діалектичний розвиток є не тільки спрямованим, але й незворотним процесом, тобто реальні предмети, явища, що змінюються у просторі і часі, виявляються неповторними у своїх індивідуальних рисах.

По-четверте, важливим моментом розвитку є й те, що він являє  собою внутрішню за своїм джерелом зміну матеріальних об'єктів, тобто  діалектика тлумачить розвиток як саморозвиток, що здійснюється з причин, закладених у самих матеріальних об'єктах.

Таким чином, розвиток являє собою певну форму зміни взагалі, особливий вид руху, якому притаманні закономірні, спрямовані, незворотні, якісні зміни матеріальних об'єктів.

Причому розвиток є складна  діалектична взаємодія прогресу і регресу. Розвиток світу в цілому не може бути охарактеризований як розвиток у якомусь одному напрямку - висхідному, прогресивному або низхідному, регресивному. Про спрямованість змін як розвитку припустимо говорити лише стосовно окремих локальних систем і процесів, бо всякий діалектичний розвиток - це процес зміни просторово-часових якісних систем, які завжди мають початок і кінець. У зв'язку з цим період існування матеріальних систем і їх розвиток включає в себе: виникнення системи, висхідну ста/п'ю їх у розвитку, низхідну, завершальну стадію та загибель системи у зв'язку з переходом її у якісно нову матеріальну систему.

Суттєвою характеристикою  процесів розвитку є час: по-перше, всякий розвиток здійснюється у реальному часі, по-друге, тільки час виявляє спрямованість розвитку.

Стародавня філософія  і наука не знали ідеї розвитку у точному розумінні цього  слова, оскільки час тоді сприймався як те, що циклічно протікає і всі процеси сприймались як виконання заданої "відвіку" програми. Для античного світогляду не існувало проблеми незворотних змін, а питання про походження світу в цілому зводилося головним чином до питання про те, з чого походить дещо. Ідея замкненого, досконалого космосу включала навіть постановку питання про спрямовані зміни, що породжують принципово нові структури і зв'язки.