Диалектика

Діалектика– мистецтво вести розмову, міркувати. В історії філософії отримало різні значення: - вміння полемізувати, аргументувати, переконувати; - вчення про загальний зв’язок і розвиток; - універсальний метод пізнання.

Діалектика – світоглядна позиція і відповідний їй метод пізнання та практичної дії, що ґрунтується на визнанні об’єктивної взаємопов’язаності і внутрішньої суперечливості явищ природи, суспільства і духовного життя людей, внаслідок чого їм притаманна здатність до розвитку.

Діалектика є цілісною сукупністю принципів, законів і категорій.
Принципи – це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл, роль, участь усіх інших понять і суджень у процесі пізнання. Вони становлять фундамент діалектики, оскільки відображають підвалини буття і пізнання. На них ґрунтуються будь-які філософські задуми, від них йде, ними рухається і ними ж завершується будь – який філософський пошук. Завдяки своїй загальності та універсальності принципи мають лише їм притаманну особливість: статус філософських аксіом, тобто задають початкові передумови пізнання, зумовлюють його характер, межі і теоретичний потенціал. Той факт, що досі немає суворого і для всіх обов’язкового переліку принципів діалектики, доводить, що принцип – не стільки чітко фіксоване поняття, скільки сам спосіб розгляду і розуміння предмета. Найбільш функціональними і авторитетними принципами діалектики є принцип зв’язку і принцип розвитку.

Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.
Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємообумовленості, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають єдність і багатоманітність світу. У них знаходить свій вираз матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний із зв'язків предмет перестає бути собою.
  Зв'язки завжди розуміються в єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Самі зв'язки теж слід розглядати в розвитку, які проявляються і між речами, і між стадіями самої речі, мають нескінченну якісну різноманітність, специфіку. Вони проявляються: між формами існування матерії; між формами руху матерії; між структурними рівнями матерії; між предметами і явищами в межах однієї форми руху. Вони залежать від характеру відношень між об'єктами, а тому мають такі форми: внутрішні й зовнішні; прямі й непрямі; суттєві і несуттєві; стійкі й нестійкі; безпосередні й опосередковані; необхідні і випадкові; одиничні й загальні і т.д.
  За своєю природою і залежно від форм руху матерії зв'язки можуть бути: механічними, фізичними, хімічними, біологічними та соціальними.
Зв'язки притаманні як матеріальним об'єктам, процесам, явищам, так і "ідеальним об'єктам" (думкам, ідеям).
Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але й змінюється в певному напрямку (це ж стосується і духовного життя).
  Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього зв'язку нема й розвитку. Тобто останній включається у зв'язок як необхідний момент, як цілісний внутрішньо пов'язаний процес самоперетворення предмета.
Ключ до розуміння зв'язків, якими характеризується будь-яка система, лежить в основі того процесу розвитку, результатом якого вона є. В свою чергу зв'язки, взаємодії, що лежать в основі цієї системи, є основою й передумовою її подальшого розвитку. Поняття розвитку набуває конкретного змісту, коли розглядається як внутрішньо обумовлений ряд, як послідовність системно-структурних перетворень, як перехід на нові рівні цілісності. При цьому диференціація тієї відносно простої основи — "тотожності", — з якої починається розвиток, супроводжується і доповнюється інтеграцією (відтворенням цілісності на більш високих рівнях).
Позитивний зміст, досягнутий на кожному рівні, стадії прогресу, в подальшому, зникаючи, інтегрується в нові системи зв'язків, які підпорядковуються вже новій "системній якості" і перетворюються в ній.
Таким чином, категорії розвитку і зв'язку (єдності), нерозривні за своєю суттю. Розвиток, "знімаючи" початкову, не-розчленовану єдність, відновлює її на все вищих рівнях, де виражається не лише в збереженні якоїсь "клітинки", а й у зв'язках, що створюють систему, яка відрізняється і внутрішньою диференційованістю і цілісністю. Ключ до розуміння системи дає історія її виникнення й розвитку, процесів диференціації та інтеграції, що розгорталися в часі, а системно-структурний аналіз виступає необхідним моментом вивчення процесів розвитку, без якого це вивчення не дозволяє вийти за межі загальних, абстрактних положень.
В цілому можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, тобто змін особливого роду, які мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до сходження від простого до складного, від нижчого до вищого. Це не прості зміни, а внутрішньо суперечливий процес, який не виключає й руху назад, супроводжується тимчасовими відхиленнями в той чи інший бік. Це зміни, які характеризуються поєднанням поступальності й наступності, подоланням старого новим, народженням нового, на відміну від еволюціоністського розуміння розвитку, при якому останній зводиться лише до збільшення чи зменшення одного й того самого. В еволюціоністській концепції розвитку в тіні залишається саморух, його рушійна сила, його джерело, його мотив. Діалектична концепція розуміє розвиток як єдність протилежностей, як взаємодію між ними. Вона пояснює рух як саморух, а розвиток — як саморозвиток.
 

Закон – поняття, яке фіксує внутрішньо сталі, необхідні загальні властивості і відношення дійсності, що повторюються.

Закони діалектики універсальні, мають необмежену сферу своєї дії, тому що виражають такі відношення і зв’язки між явищами, які однаково властиві як світу в цілому, так і окремим його сторонам і об’єктам. Цим вони відрізняються від законів, що вивчаються спеціальними науками. Усі вони конкретизують принципи зв’язку і розвитку. Тому їх справедливо називають законами руху і розвитку.

1. Закон єдності і боротьби протилежностей, що відображає джерело розвитку. Сутність його розкривається через категорії «діалектична суперечність», «протилежність», «єдність протилежностей» та «боротьба протилежностей». Внутрішня суперечність як багатогранний процес взаємовідносин протилежностей стає основою саморуху, збудником зміни, спонукою розвитку.

2. Закон заперечення заперечення, який характеризує напрям і форму розвитку. Будується на діалектичному запереченні, яке не просто розділяє певні стани розвитку, але й створює між ними послідовний зв’язок (збереження і подолання). Відображаючи складний, суперечливий характер спрямованості процесу розвитку, закон заперечення заперечення виражає єдність поступовості і наступності, виникнення нового і відносне повторення певних моментів старого.

3. Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм формоутворення нового, ще не існуючого. Будується на категоріях «кількість», «якість», «властивість», «міра», «стрибок». Сутність закону полягає у тому, що поступові кількісні зміни, що постійно відбуваються в об’єктах, предметах, але до пори, до часу не змінюють їх основних рис, а при досягненні певних меж міри призводять до якісних змін.

Категорії – найбільш загальні поняття, через які і з допомогою яких здійснюється філософське мислення.

Категорії – гранично широкі форми ідеального відображення об’єктивного світу, які служать висхідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності. Категорії діалектики виражають внутрішній, суттєвий зв’язок між явищами, фіксують певну закономірність у їх розвитку. Їх особливість полягає у тому, що вони існують не в одиничній, а «парній» формі: «загальне – одиничне», «сутність – явище», «зміст – форма», «можливість – дійсність», «необхідність – випадковість», «причина – наслідок», «частина – ціле» тощо. Усі вони є формою складних, гнучких, суперечливих універсальних зв’язків буття.

Альтернативи діалектики

Софістика – однобічний, суб’єктивно зорієнтований метод аргументації, який використовує гнучкість і відносність понять, викриває із загального зв’язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і шляхом певних прийомів намагається обґрунтувати та виправдати її як найбільш суттєву і визначальну.

Еклектика – поверхневе, безпринципне, механістичне поєднання в поглядах різноманітних позицій без виділення головного, визначального змістотвірного положення. Метафізика – уособлення однобічного, догматичного консервативного мислення, яке абсолютизує момент сталості і незмінності в речах та вороже ставиться до ідеї розвитку або розуміє її спрощено.

Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу; визначальна характеристика консервативного мислення.

Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Різновид метафізичного тлумачення істини.

Отже, діалектика є цілісною різноманітністю принципів, законів і категорій. У своїй внутрішній основі і світоглядній спрямованості вона єдина; у предметному виявленні, формах вираження і способах застосування – різноманітна і багатомірна. У висхідних настановах і цілях вона стійка і незмінна; у конкретних застосуваннях і історичних втіленнях – мінлива, безперервно розвивається й удосконалюється. Таке суміщення у діалектиці несумісних сторін є суперечливим. Та суперечливість саме і є достоїнством та істотною ознакою діалектичного мислення. Інший, вільний від суперечностей, підхід до дійсності протипоказаний діалектиці, бо ж її докорінна вимога саме в тому і полягає, щоб осягнути свій предмет через діалог, думки і дії, через синтез думок і точок зору, які взаємно виключають та взаємно покладають одна одну.

Діалектичні принципи
Конкретність істини або ж заперечення існування абстрактності І. означає, що істина пов'язана певними умовами, в яких знаходяться об'єкти, відображає суворо певні сторони об'єкта і т.д. Вища ступінь конкретності полягає у всебічному пізнанні об'єкта з урахуванням усіх існуючих моментів даній стадії суперечливого розвитку об'єкта, на відміну від еклектичного змішання всіх сторін і ознак явища.
Єдність логічного та історичного, абстрактного та конкретного.
Діалектика абстрактного і конкретного - це типовий випадок діалектичної єдності, взаємопереході протилежностей. Абстракція в мисленні являє собою лише зникаючий момент в процесі відображення конкретної дійсності в її загальної зв'язку і розвитку, тобто у процесі досягнення конкретної істини. Абстрактне розгляд предмета виступає тут як щабель, як момент конкретного розгляду. Абстракція тим самим тлумачиться не як мета, а лише як засіб мислення, висхідного від абстрактного до конкретного.

Принципи розвитку об'єктивного світу повинні розглядатися в тому їх вигляді, в якому вони протікали в дійсності. Будь-який предмет, будь-яке явище можна зрозуміти й правильно оцінені тільки за умови розгляду їх у конкретних історичних умовах, в історичних логічних зв'язках з іншими явищами і предметами. З цього виводяться два взаємопов'язаних методу відтворення історичних процесів розвитку об'єкту: логічний метод, за допомогою якого розвиток об'єкта відтворюватися у формі теорії системи, і історичний метод, за допомогою якого розвиток об'єкта відтворюватися у формі історії системи.
 

Закони діалектики
Найбільш загальними законами діалектики є: перехід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежностей, заперечення заперечення.
У своє походження, історичному розвитку та співвідношення, внутрішньої взаємозв'язку категорії і закони суб'єктивної діалектики представляють собою логічний вираз об'єктивної діалектики світу і його пізнання в динаміці їх розвитку.
Ці закони виражають універсальні форми, шляхи і рушійну силу розвитку матеріального світу і його пізнання і є загальним методом діалектичного мислення. У цих законах діалектики конкретизуються її основні категорії в їх історичному становленні і співвідношенні. Відкриття та наукове обгрунтування основних законів діалектики збагатило розуміння змісту і зв'язку раніше відомих категорій, розвиток яких підпорядковане цим універсальним законам. Закони діалектики представляють собою логічне вираз істотного в розвитку.
Закон єдності і боротьби протилежностей
 

Рушійну силу розвитку виражає закон єдності і боротьби протилежностей. Сутність цього закону полягає в тому, що предмети і явища об'єктивного світу в процесі свого розвитку, що випливає із взаємодії та протиріччя між різними предметами і явищами і різними сторонами всередині предметів і явищ, переходять зі стану непомітного, несуттєвого відмінності складових дане явище сторін, тенденцій до істотним відмінностей моментів цілого і до протилежного, які вступають між собою в протиріччя, боротьбу, складову внутрішнє джерело розвитку даного явища. Кожен предмет містить у собі інше самого себе. Внутрішня суперечливість будь-якого об'єкта полягає в тому, що в єдиному предметі в один і той же час має місце і взаємопроникнення і взаимовиключення протилежностей. Розвиток можливий тільки завдяки протиріччя, тобто виникнення активної взаємодії, зіткнення, боротьби протилежностей. Борються протилежності перебувають між собою у єдності в тому сенсі, що вони властиві одному предмету, явищу. Протиріччя, що виражається в боротьбі протилежностей в рамках даного єдності, становить джерело розвитку.
Будучи відбитим у системі теоретичного знання, цей закон входить основним стрижнем або ядром у діалектичний метод наукового пізнання. У власному розумінні діалектика є вивчення протиріччя в самій сутності предметів. Діалектика, т. о., Дає можливість вбачати стимули розвитку світу всередині самого світу.
Закон переходу кількісних змін у якісні
Розвиток як рух від простого до складного, від нижчого до вищого, від старого якісного стану до більш високого, нової якості є одночасно і безперервний, і перериваної процес. При цьому кількісні зміни явищ до відомої межі носять характер щодо безперервного зростання одного і того ж за своєю якістю об'єкта, що, змінюючись кількісно в межах однієї і тієї ж заходи, не перестає бути тим, що він є. Тільки на певному щаблі розвитку, за певних умов об'єкт втрачає своє колишнє якість і стає новим. Розвиток, т. о., Є єдність переривчастості і безперервності, революційного, стрибкоподібного і еволюційного зміни явищ.

Закон переходу кількісних змін у якісні показує, як здійснюється виникнення нового.
Закон заперечення заперечення
Усяке розвиток є певним чином спрямований процес. Цю сторону розвитку виражає закон заперечення заперечення. Кожне явище відносно і в силу своєї кінцевої природи переходить в інше явище, яке за певних умов може стати протилежністю першого і виступити в ролі його заперечення. Заперечення становить необхідна умова розвитку, оскільки воно є не тільки заперечення старого, але і затвердження нового. Але процес розвитку не зупиняється на цьому. Знову виникло якість також переходить в іншу якість. Заперечення знімається другим запереченням, а весь ланцюг розвитку являє собою процес заперечення заперечення. У результаті цього наростаючого заперечення заперечення виходить рух предмета від простого до складного, від нижчого до вищого з елементами повторення пройденого, тимчасового відступу назад і т.д. Закон заперечення заперечення дає узагальнений вираз розвитку в цілому, розкриваючи внутрішній зв'язок, поступальний характер розвитку; він висловлює такий перехід явищ з одного якостей. стану в інший, при якому в новій якості відтворюються на більш високому рівні деякі риси старої якості. Словом, цей закон виражає і процес докорінної зміни старої якості, повторювану зв'язок між різними етапами розвитку, тобто основну тенденцію розвитку та спадкоємність між старим і новим. Розвиток відбувається так, що вища ступінь розвитку виступає як синтез всього попереднього руху в його знятому вигляді. Кожен момент розвитку, як би він не був відмінний від попереднього, відбувається з нього, є результатом його розвитку, тому укладає, зберігає його в. собі в перетвореному вигляді. По суті він є це перше, що стало іншим. З цього випливає важлива вимога до наукового пізнання, яка виступає в якості методу: тільки те історичне пізнання може бути плідним, яке кожен момент історичного розвитку розглядає як результат попереднього моменту і в органічний зв'язок з ним.

Основні діалектичні закономірності та категорії
Діалектика не вичерпується трьома основними законами. Крім них так само існує ряд діалектичних закономірностей, що конкретизують і доповнюють основні закони діалектики, висловлені в категоріях: сутність і явище, зміст і форма, випадковість і необхідність, причина і наслідок, можливість і дійсність, одиничне, особливе і загальне і т.д.
Категорії та закономірності діалектики існують в певній системі, в якій і виражено сам зміст діалектики.
Сутність і явище - категорії, що відбивають загальні форми предметного світу і його пізнання людиною. Сутність - це внутрішній зміст предмета, що виражається в єдності всіх різноманітних і суперечливих форм його буття; явище - те або інше виявлення предмета, зовнішні форми його існування. Осягнення суті предмету складає завдання науки.
Сутність і явище - універсальні об'єктивні характеристики предметного світу. Категорії Сутності та явища завжди нерозривно пов'язані: явище являє собою форму прояв суті, остання розкривається в доказі. Однак єдність С. і я. не означає їх збігу, тотожності: ... якщо б форма прояву і сутність речей безпосередньо збігалися, то всяка наука була б зайвою ...
Явище багатше суті, бо воно включає в себе не тільки виявлення внутрішнього змісту, існуючих зв'язків об'єкта, але і всілякі випадкові відносини, особливі риси останнього. Явища динамічні, мінливі, в той час як сутність утворює щось зберігається у всіх змінах. Але будучи стійкою по відношенню до явища, сутність також змінюється: "... не тільки явища минущі, рухливі, текучі ..., але й сутності речей .... Теоретичне пізнання сутності об'єкта пов'язано з розкриттям законів його розвитку: "... закон і сутність поняття однорідні ..., що виражають поглиблення пізнання людиною явищ, світу ...

Зміст і форма - категорії, у взаємозв'язку яких вміст, будучи визначальною стороною цілого, представляє єдність усіх складових елементів об'єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв'язків, суперечностей і тенденцій, а форма є спосіб існування і вираження змісту. Термін "форма" вживається також для позначення внутрішньої організації змісту і пов'язаний, таким чином, з поняттям структури. Відношення вмісту і форми характеризується єдністю, що доходить до їх переходу один в одного, однак це єдність є відносним. Під взаємовідносини С. і ф. зміст представляє рухому, динамічну сторону цілого, а форма охоплює систему стійких зв'язків предмета. Що виникає в ході розвитку невідповідність С. і ф. в кінцевому рахунку дозволяється "скиданням" старої і виникненням нової форми, адекватної розвиненому утримання.
Стосовно до мислення проблема взаємини С. і ф. розглядається у діалектиці на основі принципу, згідно з яким мислення відображає об'єктивний світ як змістом, так і формою. Зміст мислення - це результат відображення в сукупній духовній культурі людства природних і соціальних явищ. У зміст мислення входять всі різноманітні визначення дійсності, що відтворюються свідомістю, в т.ч. її загальні зв'язки і стосунки; ці останні за певних умов набувають специфічно логічні функції, виступають в якості форм мислення. Категоріальна структура мислення розвивається в міру розвитку пізнання, і чим повніше, глибше і всебічне зміст мислення, тим у більш розвинених і конкретних формах воно виражається.
Випадковість і необхідність
Необхідність і випадковість - категорії, які конкретизують уявлення про характер залежності явища, висловлюють різні аспекти, типи зв'язків, ступінь детермінованості явища. За певних умов необхідність - річ, явище в їх загальної закономірного зв'язку внутрішніх, стійких, повторюваних, загальних відносин дійсності, основних напрямків її розвитку; вираз такого ступеня руху пізнання в глиб об'єкта, коли розкриваються його сутність, закон; спосіб перетворення можливості в дійсність, при якому в певному об'єкті є тільки одна можливість, що перетворюється на дійсність.
Випадковість - відображення в основному зовнішніх, несуттєвих, нестійких, одиничних зв'язків дійсності; вираз початкового пункту пізнання об'єкта; результат перехрещування незалежних причинних процесів, подій; спосіб перетворення можливості в дійсність, при якому в даному об'єкті, за даних умов є кілька різних можливостей, які можуть перетворитися на дійсність, але реалізується тільки одна з них; форма прояву необхідності та додатки до неї.
Необхідність виражається головними, регулярними причин процесу, повністю ними детермінована в даному відношенні, характеризується суворої однозначністю і визначеністю, часто неминучістю, підготовлена всім попереднім ходом розвитку явищ. Необхідність не зводиться до неминучості. Остання - лише одна зі стадій її розвитку, одна з форм її здійснення. Випадковість настільки ж причинно обумовлена, як і необхідність, але відрізняється від неї особливістю своїх причин. Вона з'являється в результаті дії віддалених, нерегулярних, непостійних, незначних, малих причин або одночасного впливу комплексу складних причин, характеризується неоднозначністю, невизначеністю свого протікання. Один і той же комплекс причин може обумовлювати необхідні процеси на одному структурному рівні матерії, в одній системі зв'язків і одночасно викликати випадковості на ін рівні, або в ін системі зв'язків.