Философы

Філософія Сократа 
Сократ (469-399 до н. е..) Походив з бідної афінської сім'ї. У центр своїх філософських інтересів Сократ ставить проблему суб'єкта - людини. Будучи прихильником і "ідеологом" афінської аристократії, Сократ реагував інакше на проблеми чесноти, моралі, права, цивільних законів, війни і миру, проблеми політики, що тим чи іншим чином стосувалися переважної більшості афінських громадян - прихильників рабовласницької демократії.  
 
Коли на зламі V і IV ст. до н. е.. до влади в Афінах знов приходить демократична партія, Сократ постав перед судом за звинуваченням у тому, що "не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества та винний у тому, що розбещує юнацтво". Обвинувачі підкреслювали і той факт, що він критикував деякі істотні сторони афінської демократії, зокрема практику вибору державних чиновників шляхом жеребкування. Сократ був визнаний винним і присуджений до страти. І хоча він міг уникнути судового процесу і навіть після винесення вироку мав можливість втекти, він добровільно взяв винесений вирок і випив чашу цикути.  
 
Сократ ніколи не вважав себе мудрим (софос), а лише таким, що любить мудрість (філософія). Його відомий вислів "знаю, что нічого не знаю" – є спроба глибше пізнати самого себе. Своїм покликанням він вважав виховання людей, сенс якого він вбачав в дискусіях та бесідах, а не в систематичному викладені знань. Тому він не залишив жодних трактатів. Про його погляди ми дізнаємося перш за все з робіт його учнів. Найціннішим джерелом є праці Платона, зокрема діалоги з так званого першого періоду творчості Платона. При цьому, однак, слід припустити можливість, що Платон не завжди точно і правильно відтворює думки Сократа. Певною мірою з'ясуванню поглядів Сократа допомагають роботи Ксенофонта, зокрема його "Спогади про Сократа". 
 
Центром своєї філософії Сократ зробив людину, його ставлення до громади, суспільства, законів, і не в останню чергу його відношення до бога або до богів. Головною задачею філософії він вважав раціональне обгрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і принципово неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. Відповідно до Сократа, світ є творінням божества "великого і всемогутнього, всюдисущого і про все печеться", а основою, сутністю світу - "духовний принцип" як в логічному, так і в історичному сенсі слова. Говорячи сучасної термінологією, основне питання філософії Сократ вирішує ідеалістично. Однак це була вже не форма наївного ідеалізму (ідеалізму, який не допускав питання про взаємовідносини матерії і духу), а одна з початкових версій раціонального ідеалізму, який в античності знаходить свою класичну форму в працях Платона.  
 
На відміну від матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все в його ставленні до природи і закликали "прислухатися до природи", Сократ підкреслював значення совісті, "внутрішнього голосу", який він називав даймоніоном і який був гарантією пізнання справжньої істини. Даймоніон, відповідно до Сократа, мав божественне походження. Саме за допомогою цього "даймоніона" боги виділяють людину і закладують сенс всієї світобудови. Метою всього у світі, за Сократом, є людина. Разом з матеріалізмом Сократ відкидає натурфілософію, її причинно-наслідкові закономірності. Він протиставляє їй примітивну, але вельми певну концепції доцільності - телеологію. Остання тісно пов'язана з його етичними принципами.  
 
Головне в філософських розмовах за Сократом було пізнання суті чеснот (рос. «благодетелей»). Він ставить питання: чи може бути людина моральною, якщо вона не знає що таке чесноти? Відповідно, пізнання того, що таке чесноти є пізнанням того, що є моральне (рос – «нравственное»), що в свою чергу є передумовою морального життя і досягненням доброчесністі . Тому мораль у Сократа зливається зі знанням, досягнення моральності – з пізнанням. Істинна моральність - знання що таке благо, що таке прекрасне.  
 
Чесноти, тобто знання того, що є благо, можуть, за Сократом, досягти лише "шляхетні люди". "Хлібороби та інші працюючі вельми далекі від того, щоб знати самих себе ... Адже вони знають лише те, що належить тіла і служить йому ... А тому, якщо пізнання самого себе є закон розуму, ніхто з цих людей не може бути розумним від знання свого покликання ". У цьому міркуванні чітко проявляється класовий характер релігійно-етичного вчення Сократа. Доброчесність, так само як і знання, відповідно до Сократа, є привілеєм "непрацюючих". 
 
Основними чеснотами Сократ вважає стриманість (як приборкувати пристрасті), мужність (як подолати небезпеку) і справедливість (як дотримуватися божественні і людські закони). Ці чесноти людина здобуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, так само як і моральні норми, і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними. Саме тільки наявність цих чеснот зумовлює виконання громадських чи державних функцій і справ поліса, але ні в якому разі не жереб, як це повсюдно практикувалося в період влади демократичної партії в Афінах. Тому Сократ і критикував цю практику демократії у своїх розмовах і бесідах не тільки з членами свого гуртка, але й на вулицях, ринках н перед храмами. Він наводив такий аргумент, що керманича на кораблі, тесляра або флейтиста не можна вибрати по долі, але тільки за здібностями і знань.  
 
Консерватизм Сократа прослідковується у його поглядах на державу та суспільство. Більш примітивний землеробських труд він протиставляє ремісництву та торгівлі, що руйнували старий общинний устрій й сприяла демократії. Сократ першим класифікував форми державного правління. Він виділяв: монархія, тиранія, аристократія, плутократія та демократія. Правильною та моральною - вважав аристократію, оскільки в цьому випадку суспільством керує коло моральних та високоосвічених людей.  
 
Філософський метод Сократа полягав в досягненні істини шляхом виявлення протиріч у твердженнях співрозмовника. За допомогою правильно підібраних питань з'ясовувалися слабкі місця в знаннях супротивника. У цьому і полягає так звана сократівська іронія. Ця іронія не була, проте, самоціллю. Як вже говорилося, Сократ підкреслював, що метою його філософських навчань є прагнення допомогти людям, щоб вони знайшли "самі себе". Тому з іронією (сумнівом) тісно пов'язана маєвтика (повивальне мистецтво). Цим терміном, який він вибрав за аналогією з професією своєї матері - допомагати дитині з'явитися на світ, Сократ визначав прагнення допомогти своїм слухачам знайти нове пізнання як основу істинної моральності.  
 
Філософія Платона 
Платон (427-347 до н.е.) - син афінського громадянина. За своїм соціальним походженням належав до афінської рабовласницької аристократії і тому був своєю людиною в кружку Сократа. Платон розділяв із усім гуртком Сократа відразу до афінської демократії.  
 
Творчість Платона має приблизно три етапи.  
 
Початком першого є смерть Сократа. За життя Сократа Платон, ймовірно, не писав ніяких філософських творів. У цей період він перебував під безпосереднім впливом не тільки думок, а й способу життя свого вчителя. Лише після його смерті, під час перебування в Мегари, він створює перші діалоги і трактат "Апологія Сократа". 
 
Сократ у діалогах "не повчає", а, як правило, задає питання тому, хто вважається знавцем предмета. Майстерно обраними питаннями Сократ примушує свого партнера по дискусії точно і однозначно формулювати думки. При цьому виявляється, що у відповідях партнера міститься багато "протиріч" і безглуздостей. Сократ же послідовно, зважуючи всі "за" і "проти", робить певний висновок.  
 
Діалоги першого періоду творчості Платона, що закінчується приблизно з заснуванням Академії Платона, як правило, не виходять за рамки філософських поглядів Сократа. Платон у цей період знаходиться під сильним впливом свого вчителя і, мабуть, тільки після його смерті глибоко розуміє сенс навчання Сократа. Прямим прославлянням вчителя є "Апологія Сократа" і діалог під назвою "Критон". 
 
Другий період творчості Платона збігається з першою подорожжю в Південну Італію і на Сицилію. Поступово змінюються зміст і спосіб філософствування Платона. Він відходить від власне сократичного "етичного ідеалізму" і закладає основи об'єктивного ідеалізму. Мабуть, в цей період у мисленні Платона дещо підсилюється вплив філософії Геракліта і піфагорійського підходу до світу.  
 
Основне питання філософії Платон вирішує однозначно - ідеалістично. Матеріальний світ, який нас оточує і який ми пізнаємо своїми почуттями, є, за Платоном, лише "тінню" і зроблений від світу ідей, тобто матеріальний світ вторинний. Його вчення про ідеї опирається на положення Демокріта про те, що чуттєві речі постійно змінюються. Всі явища і предмети матеріального світу минущі, виникають, гинуть і змінюються (і тому не можуть бути справді сущими), ідеї є незмінними, нерухомими і вічними. За ці властивості Платон визнає їх справжнім, дійсним буттям і зводить у ранг єдиного предмета справді істинного пізнання.  
 
Можливість виникнення цієї форми ідеалізму покладена вже в першій елементарної абстракції ("будинок" взагалі поряд з окремими будинками). Платон пояснює, наприклад, подібність всіх існуючих у матеріальному світі столів наявністю ідеї столу у світі ідей. Всі існуючі столи - лише тінь, відблиск вічною і незмінною ідеї столу. Це є перевертанням дійсності. Насправді ідея столу виникає як абстракція, як вираження певного подібності (тобто абстрагування від відмінностей) багатьох окремих, конкретних столів. Ідею Платон відриває від реальних предметів (одиничних), абсолютизує і проголошує апріорною (існуючою попередньо) стосовно них же. Ідеї суть справжні сутності, існують поза матеріального світу і не залежать від нього, об'єктивні підстави понять), матеріальний світ їм лише підпорядкований. У цьому - ядро об'єктивного ідеалізму Платона (і раціонального об'єктивного ідеалізму взагалі).  
 
Між світом ідей (істинним буттям) та світом речей (небуттям) існує уявне буття, похідне буття (тобто світ дійсно реальних, почуттєво сприйманих явищі і пещей), який відділяє істинне буття від небуття. Дійсні, реальні речі являють собою з'єднання апріорної ідеї (справжнього буття) з пасивною, безформною матерією (небуттям).  
 
Відношення ідеї (буття) і реальних речей (удаваного буття) є важливою частиною філософського вчення Платона. Чуттєво сприймані предмети не що інше, як подоба, тінь, в яких відображені певні зразки - ідеї.  
 
В третьому періоді творчості Платона можна зустріти і твердження протилежного характеру. Він говорить, що ідеї присутні в речах. Це відношення ідей і речей, якщо його інтерпретувати згідно поглядам Платона останнього періоду, відкриває певну можливість руху до ірраціоналізму.  
 
Теорія пізнання Платона носить суто ідеалістичний характер. Вона викладена в діалогах «Федр» та «Менон». Тут Платон відриває чуттєве пізнання від раціонального. Чуттєве пізнання, предметом якого є матеріальний світ, виступає як вторинна, неістотне, тому що інформує нас лише про удаваному бутті, але ні в якому разі не про буття дійсному. Істинне, даний ознаніе, за Платоном, - це пізнання, проникаюче в світ ідей, пізнання розумне. Ядром його гносеологічних концепцій є теорія спогади. Душа згадує ідеї, з якими вона зустрічалася і які вона пізнала в той час, коли ще не з'єдналася з тілом, коли вільно існувала в царстві ідей. Ці спогади тим сильніше та інтенсивніше, чим більше душі вдається відсторонитися від тілесності.  
 
Держава. На підставі теорії пізнання Платон робить ієрархізацію душі, що заклала його основні погляди на державу та суспільство.  
 
Держава за Платоном виникає через те, що індивід не може задовольнити свої потреби самостійно. Платон досліджує не реальну, а ідеальну державу.  
 
Він будує теорію ідеальної держави, яка більшою чи меншою мірою було б логічним наслідком його системи об'єктивного ідеалізму. Ідеальне держава виникає як суспільство трьох соціальних груп. Цими групами є правителі - філософи, стратеги - воїни, завдання яких стояти на сторожі безпеки держави, і виробники-селяни та ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб. Ці три стани відповідають у принципі трьом частинам душі, про які вже згадувалося раніше. У філософів переважає розумна частина душі, у воїнів визначальною частиною душі є воля і шляхетна пристрасть, у ремісників і землеробів переважають чуттєвість і потяги, які повинні, однак, бути керованими, помірними.  
 
Трьом основним станам відповідають також три з чотирьох основних чеснот. Мудрість є чеснотою правителів і філософів, хоробрість - чеснота воїнів, а помірність - чеснота народу. Четверта чеснота-справедливість-не відноситься до окремих станів, але є "надсословною", якоюсь "державної" чеснотою. З позиції своєї ідеальної держави Платон класифікує існуючі державні форми на дві великі групи: прийнятні державні форми та регресивні - занепадницького. Перше місце в групі прийнятних державних форм, природно, займає Платонове ідеальна держава. З існуючих державних форм ближче за все до нього варто аристократія, а саме аристократична республіка (а не аристократична монархія). До занепадницької державної формам він відносить тимократію, яка, хоча її і не можна віднести до прийнятних форм, варто до них ближче всього. Це влада декількох особистостей, заснована на військовій силі, тобто, на чеснотах середній частині душі. В античній Греції цього типу найбільше відповідала аристократична Спарта V і IV ст. до н. е..  
 
У соціальних теоріях і поглядах на державу на перший план виступають, зокрема, класові коріння ідеалізму Платона. Соціальної функції та громадському покликанням ідеальної держави відповідає і запропонована Платоном система виховання. Вона спрямована насамперед на виховання стражів і правителів. Важливе місце в ній займає гімнастика - тілесне виховання. Наступним елементом виховання є навчання читання, письма та мусіческім предметів. Вся система завершується вивченням арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики. Це той рівень освіти, який достатній для виховання стражів. Ті ж, хто зумовлений до того, щоб стати правителями, повинні вивчати також філософію, і зокрема "діалектику". 
 
Філософія Аристотеля  
Аристотель народився в 384 р. до н. е.. в м. Стагире (Македонія). Його батько Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінта II. У сім'ї Арістотель придбав певні знання і глибокий інтерес до природознавства. У 17 років під впливом поговору про Академію Платона він залишає Стагіра і йде в Афіни, де стає учнем Платона. На запрошення македонського царя Філіпа II переселяється в македонську Пеллу, де стає вчителем Олександра, сина Пилипа. Коли Олександр прийшов до влади, Арістотель не схвалив його завойовницьких політику, що стало приводом до поступового охолодження відносин між ними. Після тридцяти років мандрів Арістотель повертається до Афін і заснував власну школу в афінському Лікее. Тут під час прогулянок він викладав своїм учням проблеми філософії, питання природничих та суспільних наук. Тому школу Аристотеля називають іноді періпатетичний (періпатео - прогулююся)....  
 
Основа буття за Аристотелем – перша праматерія. Принципово невизначена. Найпростішою визначеністю є чотири елемента на основі праматерії: вогонь, вода, земля і повітря (проміжна ланка між праматерією та реальним світом). Чотири основних з'єднання цих властивостей, за Арістотелем, характеризують чотири основні елементи: вогонь є з'єднанням теплого й сухого, повітря - теплого і вологого, вода - холодної та вологого, а земля - холодної та сухого. Ефір – п’ята сутність, її Аристотель вводив, коли розглядав небесні тіла.  
 
Конкретне буття є поєднанням пасивної матерії (гіле) та активної форми (эйдос, морфе).  
 
Проблему відношення одиничного і загального - як відношення двох сторін дійсності. Цим він долає розрив між ідеальним і реальним світом, настільки разючий в системі Платона.  
 
Цільова причина – пояснює мету руху. Для розуміння і пояснення сущого необхідно пізнати всі види причин. Однак при цьому не можна сказати, що вони мають однакове значення. Поняття формальних причин є більш важливим, ніж пізнання матеріальних причин такий висновок випливає з вчення Аристотеля про пасивну матерії і активній формі. Місце, яке він відводить цільової, або кінцевої, причини - поступка телеології. Ця причина, власне, робить можливим пізнання завершення розвитку, реалізацію мети, яку Аристотель позначає поняттям ентелехія. 
 
Свідомість. Душею за Аристотелем наділено все живе. "Діяльність душі зумовлена станом тіла", "душа не існує без матерії" (матеріалізм). Проте в деяких роботах ми бачимо керуючу роль душі (ідеалізм) – це випливає з його вчення про активну форму та пасивну матерію. Відношення душі і тіла є в певному сенсі аналогією більш загального ставлення матерії і форми.  
 
Аристотель розробив ієрархічну систему категорій, в якій основний була «сутність».  
 
Класифікація наук: метафізика, логіка, етика і політика, фізика, Риторика и поэтика.  
 
Наукове пізнання (епістема) вважається вершиною будь-якого пізнання, оскільки його зміст – пізнання загального. Чуттєве пізнає одиничне, проте наукове пізнання – має посягати загальне! – Протиріччя. Це можливо лише за допомогою пізнання одиничного і того, що мислення необхідно зіставляти з практичною діяльністю. Наукове пізнання йде шляхом абстракції даних чуття – виходить з пізнання самої дійсності, на відміну від Платона.  
 
Абстракцію Аристотель відрізняє від думки «мнения» (докса). Думка також спирається на чуття. Однак воно представляє сукупність більш-менш випадкових фактів. Тому вона в кращому разі може ставитися лише до одиничного і випадкового. Завдання ж наукового пізнання зводиться до осягнення необхідного і загального.  
 
Наукове пізнання не обмежується лише емпірією. Факт чуттєвого сприйняття є лише наслідок, за допомогою якого осягається спільне. Теоретичне пізнання, мислення є самобутнім, проте його необхідно оберегти від порожньої спекулятивності. Це веде Аристотеля до розвитку логіки і логічних концепцій. З позитивним розвитком теорії пізнання пов'язана і критика Арістотелем Платонової концепції ідей, досить послідовна для того часу.  
 
Невіддільною частиною творчості Арістотеля є його погляди на розвиток і організацію суспільства і його вчення про державу, викладені в трактаті "Політика". У методологічному відношенні Аристотель і в цій області залишається вірним своєму підходу, тобто виходить з пізнання існуючої дійсності. Перш ніж приступити до формулювання своїх поглядів на ідеальну державу; він вивчив великий матеріал, що стосується історії та політичного устрою цілого ряду грецьких полісів. Його соціальні уявлення, і зокрема вчення про державу, були, природно, класово детерміновані. Аристотель був представником правлячого класу древнього суспільства - класу рабовласників.  
 
Основним у його соціальних поглядах була характеристика людини як суспільної істоти (зоон Політикон). Життя в державі є природною сутністю людини. Держава Арістотель розуміє як розвинене співтовариство громад, а громаду - як розвинену сім'ю.Тому в багатьох випадках форми організації родини він переносить на державу. Аристотель - послідовний захисник рабовласництва, яке він вважає природним станом організації суспільства. Він говорить, що деякі істоти з самого народження зумовлені до підпорядкування, а інші - до панування. Цьому природного стану відповідає той факт, що одні є рабами, а інші - рабовласниками. Незважаючи на "увічнення" рабства, він усвідомлює починаються кризові явища рабовласницького суспільства. З такою ж пристрастю, з якою він захищає рабовласницький лад, він виступає і проти через мірного багатства, яке, на його думку, порушує стабільність суспільства.  
 
Суспільство вільних людей полягає, за Арістотелем, з трьох основних класів громадян. Перший складають дуже багаті, їх протилежністю є вкрай бідні, а між ними знаходиться середній клас. Вкрай бідні, тобто вільні ремісники і працюючі за плату, є громадянами "Другий" категорії. Велике багатство він вважає результатом "Протиприродного способу" придбання стану. Цей спосіб, згідно його поглядам "противний людському розуму і державного устрою". Для благополучного стану держави особливу важливість представляють середні шари. Ці шари, як правило, дійсно були опорою грецьких рабовласницьких держав в епоху їх найбільшого розквіту. У їх чисельному збільшення та посилення Аристотель бачить порятунок рабовласницького ладу. Поняття "держава" і "суспільство" Арістотель по суті ототожнював.  
 
Сутність держави він бачить у політичному співтоваристві людей, які з'єдналися для досягнення певного блага. Аристотель розрізняє три хороші і три погані форми держави, останні виникають як деформація хороших. Тут мова йде про певну класифікації вивчених ним законів. Гарними він вважає монархію, аристократію і політію. Поганими - тиранію (виникає як деформація монархії), олігархію (деформація аристократії) і демократію (деформація політєї). Основними завданнями держави Аристотель вважає запобігання надмірного накопичення майна громадян, надмірного зростання політичної влади особи і утримання рабів у покорі. Він відкидає спекулятивне "Ідеальна держава" Платона. Ідеальним він вважає таку державу, яке забезпечує максимально можливу міру щасливого життя для найбільшого числа рабовласників. Рабів і вільну бідноту він вважає політично безправними. Решта вільні громадяни (заможні) зобов'язані брати участь у справах держави.  
 
Ідеал держави, за Арістотелем, - суспільство, яке спирається на приватну власність на знаряддя праці, землі і рабів. Тут мова йде, власне, про ідеалізацію афінського держави часів Перікла.