Філософська концепція І. Франка

Львівський державний  коледж харчової і переробної промисловості  НУХТ

 

 

 

 

 

Реферат

З предмету «Основи філософських знань»

Філософська концепція  І. Франка

 

 

 

 

                                                                       Виконала:

Студентка групи КД-3а

                                                                                  Нестерак Галина

                                                                          Перевірила:

                                                                        Пилат О. І.

 

 

 

 

Львів – 2012

 

 

План:

Вступ.

1. Філософські пошуки Івана Франка.
2. Покоління «Молодої України».
3. Характеристика поступу людської історії.
4. Проблема «індивіда та нації».
5. Естетика.

Висновок.

Список використаної літератури.

 

Вступ.

Іван Франко – класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визвольномурусі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, на данні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

 

 

Іван Якович Франко (1856—1916 pp.) народився  у с. Нагуєвичах на Галичині. Освіту одержав у Львівському університеті (1875—1880 pp.). 1893 p. здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Літературно-художня, наукова, публіцистична й громадська діяльність цього справжнього велетня в царстві духу, автора близько п’яти тисяч творів є винятково розмаїтою й плідною. Істотне місце належить йому і в історії української філософської думки.

Характерною особливістю  цієї грані творчої спадщини І. Франка є властивий його філософському пошукові а) екзистенційно-художній характер та б) етико-антропологічне розуміння філософських проблем. 
У надзвичайно розгалуженому творчому доробкові І. Франка власне теоретико-філософських праць (таких, як естетико-психологічний трактат «Із секретів поетичної творчості») обмаль. Разом з тим переважна більшість його розвідок, статей та інших нехудожніх творів містить багатий матеріал для історика філософії, який дає змогу збагнути масштаби філософської ерудиції мислителя, спрямованість його філософського пошуку.

Іван Франко як філософ найбільш оригінальний і самобутній у своїх художніх творах, передусім в поемах як жанрі чи не найсприятливішому для виразу філософських ідей. Саме в епічній поезії І. Франка чи не найвиразніше вимальовується стрижньова ідея, що складала глибинний концентр його філософського пошуку впродовж всього життя, — це ідея героя, особистості, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від громади. Ще в «Каменярах» сформульований погляд на покликання героя — присвятити себе прокладанню народові шляху у щасливе майбуття, озвучена ідея героя, який є носієм духу, «вічним революціонером», що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю».

Ця ідея зумовлює розробку теми «особистість і народ» у різних аспектах: конфлікт громадського й особистого («Святий Валентій», «Бідний Генріх», «Іван Вишенський»), вірність народу і кара за зраду («Похорон»), ідеал безмежної відданості народові, готовності життя віддати за щастя народу, щастя, «яке прийде по наших аж кістках». Ідеал цей звучить у поемах «Ex nihilo», «Смерть Каїна», «Похорон». Завершує їх поема «Мойсей», задум якої визрівав у мислителя понад двадцять років і яка стала поетично-філософським підсумком життєвого й творчого шляху митця.

Така спрямованість  життєво-філософського пошуку, з одного боку, демонструє спадковий, — можливо, до кінця й не усвідомлений суб’єктивно, — зв’язок поета і філософа з романтичною філософією історії з властивою їй вірою в креативне призначення духу, що є підставою зрощеного романтичною традицією національного месіянізму (показовою є в зв’язку з цим зазначена дослідниками співзвучність образу духу — «вічного революціонера» І. Франка з поезією речника польського месіянізму Ю. Словацького: «Тільки дух живе тепер — Вічний революціонер, Дух, що в людському стражданні» (Ю. Словацький. «До автора «Трьох псалмів»»).

 З іншого боку, вона  зумовлювалась усвідомлено позитивістською спрямованістю світогляду покоління «Молодої України» з властивою йому потугою до творення за умов бездержавності української політичної нації України як самостійного суб’єкта історії народів. Цілком у згоді з такою спрямованістю І. Франко у сформульованій ним 1896 р. у статті «З кінцем року» програмі цілеспрямованого національного будівництва підкреслював:

«Тільки... інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані півкопи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всього сего, але треба Всього, на всі боки. Щоб ми справді росли органічно!...»

З огляду на таку програму І. Франко критикує українських «культурників» за їхнє замилування теоретичними абстрактними побудовами, закликаючи здолати властиву інтелігенції відчуженість від соціальної практики народу.

Така настанова, звичайно, не стимулювала до зосередження на теоретичних, абстрактних міркуваннях. Але, попри проголошувану з позитивістським пафосом «нефілософічність» І. Франко не міг бути «антифілософом». Не міг, бо, заперечуючи обмеження діяльності лише абстрактним теоретизуванням, І. Франко аж ніяк не применшував значення його самого по собі, закликаючи інтелігенцію дбати про широку «національну і гуманну» освіту, оскільки «тілько сею дорогою, переваривши ті наукові здобутки, ми можемо вийти з епохи дилетанства і безплодного політиканства і увійти в епоху дозрілості та практичної політики». Тому-то й сталося, що в творчому здобуткові І. Франка безумовно наявною є глибока філософська позиція, але здебільшого вона втілюється не так у теоретичній формі філософського трактату, як у сфері відмінній, але дотичній до філософії, — сфері мистецтва.

Філософічна насиченість мистецької спадщини І. Франка зумовлювалась не лише об’єктивно визначеною суспільною позицією мислителя, що спонукала до «компенсації» в художній творчості не реалізованих потреб філософського пошуку. Цьому сприяла й природа мистецького обдарування І. Франка.

В історії естетики, починаючи від  Платона й до Ніцше включно, сприйнятою є типологізація мистецького таланту згідно з критерієм переважання в творчому процесі раціонального чи емоційного начала. Щодо цього відомий історик української культури Є. Маланюк зазначав, що:

 «на питання, до  якої категорії митців треба  віднести... Франка-поета, відповідь майже не вимагає застановлення... При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця почуття Франка — в його поетичній творчості — завжди проходять крізь суворий фільтр інтелекту... І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме «розум владний»... і, здається, трудно знайти в світовій поезії такого натхненного, такого аж «одержимого» співця саме розуму-інтелекту, розуму-ratio, либонь, в чисто декартівським сенсі цього поняття».

Сказане пояснює не лише екзистенційно-художній характер, властивий філософському  пошукові І. Франка, а й етико-антропологічне спрямування його філософії. Адже саме етико-антропологічна проблематика виявляється причетною до філософсько-змістовного насичення мистецького твору. Це спрямування зумовлювалося, зрештою, й тією визначальною роллю, яку посідає у колі по-філософському значущих для поета-мислителя проблем тема: «герой, особистість і народ, нація».

До розв’язання її І. Франко підходить через погляд на історію як на процес поступу, що спирається на «загальні закони еволюції в органічній природі». Закони ці, на думку І. Франка, були розкриті Ч. Дарвіним і Г. Спенсером. Спираючись на них, Маркс «прийнявся вислідити одну фазу такого розвитку — початок і розвиток порядку капіталістичного». Отже, концепція історичного поступу в історіософії якої дотримувався І. Франко, ґрунтується на філософських засадах позитивізму та ідеалах соціалізму. Але такою констатацією обмежитись не можна, оскільки вона не дає змогу виявити особливості позиції І. Франка, позиції, яка однозначно не збігається з ідеалами жодного з названих діячів європейської думки, на авторитет яких він посилається.

Характеризуючи поступ людської історії, І. Франко не схильний розглядати його як однолінійно спрямований, що здійснюється по висхідній. По-перше, поступ не охоплює на кожному етапі все людство — «велика його частина — пояснює І. Франко, — живе й досі в стані коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї». По-друге, поступ здійснюється хвилеподібно, де на зміну хвилі високого підйому приходять хвилі упадку, знесилля і зневіри. По-третє, «поступ не держиться одного місця, а йде, мов буря, з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад» .

Це все переконливо засвідчує, що поступ не досяг вселюдського масштабу й сам по собі має неоднозначні, суперечливі наслідки для конкретної людської індивідуальності. Адже навіть там, де здійснювався поступальний розвиток, він не лише привів до зростання багатства, прогресу науки, мистецтва. Поділ праці, який є головною рушійною силою поступу, вкупі з властивою людям неоднаковістю сил, вдачі й здібностей породжує й загострює нерівність між людьми, поділяючи людство на протилежні один одному табори невеликої жменьки багатіїв та мільйонів експлуатованих бідняків. Тим-то критерієм дійсного поступу має бути не зростання багатства, прогрес науки, мистецтва самих по собі, а «емансипація людської одиниці».

З цього погляду І. Франко обстоює розуміння історії як процесу зростання людської вільної діяльності, спрямованої на розширення меж можливого з огляду реалізації індивідом власного погляду на щастя. «Ціла історія нашої цивілізації, матеріальної і духовної, — підкреслює він, — се не що інше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалювання границь неможливого». Але шлях до повного щастя, «емансипацію людської одиниці» неможливо здійснити наодинці. «Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки у співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації».

Істотно, що, визначаючи спільності, через  які людина здатна реалізувати своє прагнення до щастя, І. Франко, завершуючи їх перелік (родина, громада), акцентує увагу на нації. Саме нація, на думку Франка, становить невід’ємну «органічну», «натуральну» складову частину історичного процесу.Вільний розвиток індивіду без цієї складової частини неможливий.

«Все, що йде  поза рами нації, — підкреслює І. Франко, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».

В цьому — один з істотних моментів розходження І. Франка з марксизмом. Критикуючи українських соціал-демократів в огляді марксистського журналу «Вільна Україна», він дорікає їм передусім за те, що «...вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі».

Отже, проблема «індивід і народ» вирішується І. Франком  через усвідомлення нації як органічного  фактора історичного поступу, залучення до нації є обов’язковою передумовою самостановлення і саморозвитку людської індивідуальності.

Історія, на погляд І. Франка, звичайно, не є історією героїв, вона завжди є історією «масових рухів і перемін». Так стверджує він, критикуючи одного з речників романтичної філософії історії англійського філософа Томаса Карлейля. Але це не означає обезособлення людини масою — «а ми кожний особисто, — тут же додає Франко, — хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни?» Тим-то смислобуттєвим завданням, що реалізується кожною людською одиницею, має бути перетворення себе з несвідомої частини маси на самостійний компонент її. Цей процес реалізується через перетворення етносу як «природного» компоненту історії на націю, яка є «суцільним культурним організмом». Важливими передумовами цього процесу є усвідомлення індивідами, які складають націю, Ідеалу, що єднає їх, та Віри, яка передбачає не лише усвідомлення, а й сприйняття серцем цього ідеалу.

Критикуючи погляд на історичний прогрес як на «природний» процес, що зумовлюється характером матеріальних відносин, він акцентує увагу на ролі суб’єктивного чинника в історії. Етнос перетворюється на націю, якщо індивідів, що складають її, об’єднують «ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації». До того ж цей ідеал — «се синтез бажань, потреб та змагань», який має бути не лише усвідомлений, а й перетворитися на символ віри. «Ми мусимо, — підсумовує І. Франко у статті «Поза межами можливого», — серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина».