Філософська концепція І. Франка

Як же досягти того, щоб кожен не лише розумом, а й  серцем, не тільки через знання, а  й у вірі осягнув ідеал нації? Як досягти перетворення інертної в собі етнічної маси на самостійний і самодіяльний організм? У здійсненні цих завдань І. Франко вбачає справжнє покликання інтелігенції, а проблема «індивід і нація» набуває характеру питання «будитель і народ», яка й аналізується ретельно не лише в наукових, публіцистичних творах, а передусім в мистецький спадщині поета-мислителя.

Ця проблема не лише розробляється  І. Франком як суто теоретична, вона глибоко переживається ним як смисложиттєва з огляду на особисте переживання власної ролі, покликання репрезентованого ним покоління свідомих свого призначення українських інтелігентів, яким доводиться діяти за надзвичайно складних і несприятливих для цього умов бездержавного існування українського народу.

Саме тому проблема «будитель  і маса» фокусується у творчості І. Франка через осмислення зіткнення цілеспрямованої активності «будителя» з тим опором, який чинить йому маса, що живе згідно з волею, яка суперечить керованій ідеалом волі «будителя».

У цьому зіткненні  «будительство» суб’єктивно переживається як страждальність. У поетичних збірках «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Sempertiro», як і в поемах та публіцистиці, починаючи від 90-х років, однією з центральних є ідея страждання як фатальна доля інтелігента-»будителя». Проте шлях до розв’язання проблеми для І. Франка не у зневірі у здатності розбудити масу, а в оптимістичному ствердженні виправданості жертовного подвигу, який може коштувати будителеві навіть життя. Адже цим шляхом, зрештою, лише й досягається жадана мета — пробудження маси, перетворення її на самосвідому й активно діючу національну силу. В пролозі до поеми «Мойсей», адресуючи свій спів, «хоч тугою повитий, та повний віри», рідному народові, який «замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу. Людським презирством, ніби струпом, вкритий», І. Франко стверджує: 
«Та прийде час, і ти огнистим видом 
 
Засяєш у народів вільних колі, 
 
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом, 
 
Покотиш Чорним морем гомін волі 
 
І глянеш, як хазяїн домовитий, 
 
По своїй хаті і по своїм полі».

Тим самим серед ознак, якими І. Франко визначає шлях будителя, поряд з ідеалом і вірою, істотної ролі набуває Щирість, що допомагає будителеві не зрадити, віру в ідеал, слугувати йому до кінця.

Специфічним для поета-мислителя  відгалуженням в розробці загальної  проблеми «інтелігент і народ» є осмислення ним особливості мистецької творчості, у межах якої він здебільшого й реалізує власний шлях будительства. Цим зумовлюється спеціальне місце, яке посідає у його філософському здобутку естетична концепція.

Естетику І. Франко вважає наукою, об’єктом вивчення якої є саме життя, все те в цьому житті, що викликає благородні почуття. Розробляючи переважно естетику художньої творчості, він передусім виходить з усвідомлення реальної взаємодії між соціальною дійсністю та мистецтвом. З одного боку, суспільна ситуація збуджує уяву митця, виступаючи тим ґрунтом, на якому здійснюється мистецький розвиток. З іншого боку — мистецький твір має значення остільки, оскільки він стає «сильним фактором в суспільності», який впливає і на «поступ її думок». Обстоюючи принцип реалізму в мистецтві, він вважав, що суть цього методу полягає не в копіюванні дійсності, а в здатності через одиничне, індивідуальне виразити загальне, вселюдське. Термін «реалізм» «яко метода» конкретно-чуттєвого зображення життя він пов’язує з розумінням ідеалізму, що трактується «яко зміст, яко ціль», що передбачає глибоке ідейне поновлення мистецького конкретно-чуттєвого образу. В такому сенсі І. Франко пише про «реалізм ідеальний», «ідеалістичний реалізм».

Особливо І. Франка привертає дослідження специфіки естетичного освоєння дійсності. Цьому присвячено його трактат «Із секретів поетичної творчості» (1898—1899 pp.), в центрі якого — питання про співвідношення підсвідомого та свідомого в поетичній творчості, аналіз законів поетичної асоціації, з’ясування особливостей творчої уяви (фантазії). Спираючись на резу-тьтати аналізу психології творчості, здобуті в європейській науці завдяки працям Дессуара, Дю Преля, Штейнталя, Фехнера, Вундта, І. Франко досліджує чинники, що сприяють в творчому акті «оживленню», «збудженню» сфер підсвідомого, які в момент натхнення здіймаються з «нижнього» шару свідомості і спричиняють творення художнього образу. Досліджуючи сутність поетичної асоціації ідей, І. Франко розкриває складний механізм, що забезпечує зщеплення ідей і художніх образів, дає змогу поетові викликати в душі читача не лише певні емоційні переживання, а й відповідні думки.

Розглядаючи природу  поетичної фантазії, І. Франко за аналогією  з даними, одержаними в психології сновидінь і галюцинацій, підкреслює не лише репродуктивний, а й творчий характер фантазії, яка, спираючись на здобутки, нагромаджені у сфері підсвідомого, здатна представити образи, сцени, ситуації, які людина ніколи не переживала в своєму житті.

Зіставляючи поезію з музикою, живописом, І. Франко віддає перевагу художньо-літературній творчості, яка, на відміну від інших видів мистецтва, здатна апелювати до всіх п’яти чуттів людини. Оперуючи словом, поезія викликає в нашій душі враження, що охоплюють увесь спектр людських чуттів.

Другу частину трактату І. Франко присвячує розкриттю естетичних основ творчості, докладно досліджуючи роль чуттів у художній діяльності. У підсумковому розділі, з’ясовуючи, що таке поетична краса, І. Франко зазначає, що не вона є самометою мистецтва, а чуття естетичної насолоди, яке виникає під час сприйняття витвору мистецтва. Завданням індивідуальної естетики є, на думку І. Франка, не судити і приписувати закони мистецтву, а передусім зрозуміти, як мистецтво викликає чуття естетичної насолоди, в чому полягає та насолода, що її пробуджує в нашій душі художній витвір.

Естетична теорія, як і  мистецька спадщина І. Франка, поряд з його науковим, публіцистичним доробком своїм філософським змістом і спрямуванням істотно збагатили українську філософську культуру XIX — початку XX ст.

Вагомий внесок у розробку філософських засад світоглядної позиції  представників покоління «Молодої України» належить Лесі Українці.

Висновок.

Як бачимо з вищесказаного, для мислителя такої величини, як Іван Франко, центральною ідеєю світогляду є науковий пошук істини. На думку Франка, наука повинна навчити людей пізнавати закони природи, а також вміти скористатися з тих законів. Щастя люди досягнуть тоді, коли наука і праця будуть йти поруч. Але разом з тим, мислитель вважає, що повного громадського щастя люди не досягнуть ніколи.

І.Франко добре розумів, що вивчати суспільство без аналізу  природи людини неможливо. Він акцентує увагу, що саме духовні начала відрізняють  людину від інших природних речей. Український мислитель здійснює пошук ідеалу, розробляючи тему “особистість-народ”. Ідеал людина пізнає не тільки розумом, але й почуває серцем.

Не виняток для нього  в цьому плані й вирішення  питання про пошук рушійних сил  людського поступу. Іван Франко дослідив процес становлення людини, її важку боротьбу за виживання, виявив дві тенденції в цьому процесі, що обумовлені об’єктивними чинниками: перевагою зовнішніх обставин над людиною в боротьбі за існування і, навпаки, коли людина починає контролювати ці обставини і отримує над ними певну перевагу. Концепція прогресу Франка багатоаспектна. Вона охоплює не тільки економічну, суспільно-політичну, культурну, наукову, але й моральну сторони буття людини. Вона пройнята гуманізмом. Учений звертає увагу на значення державно-правової регуляції, спрямовану на нейтралізацію поведінкових відхилень від норми людей різних верств суспільства. Але він проти того, щоб суб’єктом регуляції була абсолютистська, деспотична держава, де править воля всевладної одиниці. Франко вірить у створення суверенної процвітаючої держави. У творах Каменяра чітко проступає ідея боротьби за національний розвиток українського народу на принципах свободи та демократії.

Отже, для філософського  світогляду Івана Франка характерне поєднання онтологічних, гносеологічних і морально-естетичних проблем при аналізі розвитку людського суспільства в цілому, й людини, як особистості, зокрема.

Без сумніву багатогранна творчість Івана Франка справді  гідна великої уваги і викликає до себе постійний інтерес дослідників у наш час.

Список використаної літератури.

1. Горський В. С. Історія української філософії. Навч. Пос. – К.: Наук. Думка, 2001. ст. 283-291.
2. http://www.day.kiev.ua/307290