Філософія науки доби Постмодернізму

Концепції сучасного постмодернізму доводять розвиток і трансформацію  культури модернізму, єство якого  залишається незмінним при різноманітті інтерпретацій його ідей. З цієї точки зору, постмодернізм є перехідним типом культури, що виник на модерністській основі і використовуючим її мову і поняття. Тому не варто розглядати постмодернізм як повну ревізію спадщини попередніх епох, це може привести до спотворення бачення не тільки минулого, але і майбутнього [15,с.5].

 

 

 

1.2. Постмодернізм як мозаїка модернізмів

Відомі представники постмодернізму Ж. Деррида, Ж. Ліотар, Делез сконструювали літературу постмодернізму, що базується на постулаті про інтернаціональність свідомості. Філософи-постмодерністи є представниками номіналістичної культури. Номіналізм – учення відповідно до якого існують тільки окремі речі, а загальні поняття є витвором розуму і в реальному світі їм нічого не притаманне. Певні номіналістичні установки сформулювалися під впливом не тільки античного кінизму, але і філософії мови, яку активно розвивали такі філософи і лінгвісти, як Ф. Ніцше, Ч. Пірс, Е. Сепір і Б. Уорф, М. Фуко, Ф. Де Соссюр.[4,359]

Аналітика Постмодернізму зводиться  до фрагментації, невизначеності й  неприйняття всіх універсальних  або тотальних дискурсів. Нове відкриття  прагматизму у філософії ( Р. Ротрі), зміна ідей у філософії науки (Т. Кун і        П. Феєрабенд), зміщення акценту в історичній науці в напрямку «переривчатості» і «розходження»( М.Фуко), нові відкриття в математиці(«теорія катастроф»), виникнення інтересу до «Іншого» в етиці, політиці й антропології – усе це вказує на глибокі зрушення як у культурній парадигмі, так і в структурі світосприйняття на початку ХХІ століття.

Для постмодернізму властиве інше сприйняття і відчуття світу  – постмодерністська чуттєвість розглядається у двох аспектах:

1. Сприйняття світу як хаосу, де відсутні будь-які критерії ціннісної і значимої орієнтації світу, таке сприйняття , позбавлене довіри до цінностей, що існували в минулому, - у цьому, за твердженням І. Хасана, проявляється «криза віри».
2. Особлива «манера письма», властива не тільки літературознавцям, але і багатьом іншим сучасним філософам і культурологам, яку можна було б назвати «метафоричною есеїстикою».

Невизначеність глобальної ситуації знайшла своє відображення й у «мозаїці» інтерпретацій  механізму процесу глобалізації. Уже у 80-і роки зміцніло і стало  загально усвідомленим розуміння обмеженості  головної доктрини модерну. Новомодна філософська течія постмодернізму переборола лінійне, одномірне уявлення про прогрес як основний критерій модернізації,і на зміну концепту модерну прийшов багатоликий, плюралістичний , пронизаний духом культурного релятивізму концепт «після-модерну»[4,358].

Парадокс постмодерну  – «несучасності сучасності» - можна  було розв’язати тільки шляхом визнання правомірності «безлічі модернізмів». Модерн, як сучасність , що сягає в минуле, віднайшов свою історію. У  нього з’явилася своя передісторія (перед модерн), власна історія (модерн) і постісторія (постмодерн). Тим самим сучасність утратила свою лінійну одно спрямованість, набувши звичної форми історичного циклу, тобто в неї з’явилися стійкі межі, що мають здатність до відтворення в мінливих історичних обставинах.

Події останнього часу, особливо процес глобалізації, що триває, падіння  СРСР, загострили увагу дослідників  до проблеми розуміння природи нового, сучасного світу. Як вважає Айзенштадт, ми є свідками виникнення – не завжди мирного, а часто навіть такого, що супроводжується конфронтацією в реальному житті, - численних модернізмів.

Перший, «первісний» модернізм, який сформувався на Заході, поєднував  у собі кілька тісно взаємопов’язаних аспектів; зокрема, структурний, організаційний аспект охоплює формування численних  специфічних характеристик сучасної соціальної структури, таких як диференціація  структурних елементів, урбанізація , індустріалізація [4,359]

Другим став інституціональний  аспект – формування нових інститутів сучасної національної держави, сучасного  колективізму й нової політичної економіки. Нарешті, далеко не останнє  місце посідали програми культурного  розвитку, включаючи структуризацію головних сфер громадського життя. Реальність показала неспроможність «класичного» аналізу модернізму. Поняття «модернізму» з моменту свого виникнення на Заході було сповнене внутрішніх протиріч, що відразу ж призвело до тривалої дискусії, яка не завершилася й дотепер, щодо вихідних положень модернізму були спричинені, насамперед зіткненням двох підходів –тотального й плюралістичного.

Головні компоненти:

• По-перше, сама концепція раціональності і її місця в житті людини й суспільства;
• Співвідношення рефлективного й активного начал у природі й суспільстві;
• Співвідношення різних оцінок основних складових людського досвіду;
• Протиріччя між контролем й автономністю [4,359].

У наш час існує і  розвивається безліч цивілізацій. Проблема полягає в тому, що ці цивілізації . Проблема полягає в тому, що ці цивілізації, маючи багато  подібних компонентів  і постійно знаходячи точки дотику між собою, продовжують розвиватися, продовжуючи нові проблематичні  реінтерпритації різних аспектів модернізму, кожна з яких пропонує власну програму культурного розвитку. Усе це сприяє диверсифікованості підходів до розуміння модернізму й до оцінювання культурних програм, висунутих різними частинами сучасних суспільств. Сучасному суспільству й культурі властивий внутрішній динамізм,що виявляється в постійних змінах [4,360].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Розділ ІІ Характеристика філософії науки доби Постмодерну

  2.1 Філософія доби постмодернізму

В останні три десятиліття  у культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу виникли тенденції , що одержали сукупне позначення «постмодернізм», або «постмодерн», що буквально означає те , що після «модерна» або сучасності. Постмодернізм являє собою культуру постіндустріального , інформаційного суспільства , разом з тим він виходить за межі культури та в тій або іншій мірі проявляється у всіх сферах суспільного життя , включаючи економіку і політику. [11,с.37]

Статус поняття постмодернізм  отримує у 80-х роках завдяки  працям французького філософа Жана Франсуа  Ліотара , що розповсюдив дискусію про постмодерн на філософію. Варто зазначити , що філософії постмодернізму самої по собі не існує , оскільки постмодернізм у філософії виник якраз з радикального сумніву у можливості самої філософії як деякої світоглядно-теоретичної і жанрової єдності. Доречно говорити не про «філософію постмодерну» , а про « ситуацію постмодерну». Ця ситуація має онтологічні , гносеологічні , історично-культурні та естетичні параметри.

Постмодернізм виникає як усвідомлення вичерпності онтології , у межах якої реальність могла  підлягати насильницькому перетворенню , переводу з «нерозумного» стану  до розумного. Предмет чинить опір впливові перетворення світу тягне за собою  відмову від спроб його систематизації. Світ не тільки не піддається людським зусиллям його переробити , але й  не вкладається ні в які теоретичні схеми.[11,с.19]

 Наука підлягає з  боку постмодернізму серйозній  критиці, їй вже відказують  у монопольному володінню істиною.  Постмодернізм заперечує її здатність  давати об’єктивне , достовірне  знання , відкривати закономірності  та причинні зв’язки, виявляти  тенденції . Її критикують за  те, що наука абсолютизує раціональні  методи пізнання, а ігнорує інтуїцію, уяву та інші нетрадиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне та суттєве, недооцінюючи одиничне та випадкове. Сприймаючи в силу цих причин науку як спрощене та неадекватне знання про світ , деякі постмодерністи проголошують релігію вище науки.[16,с.5]

 Подія завжди випереджає  теорію. Причому асистематичність – це не просто спроба відмови від претензії на цілісність і повноту теоретичного осягання реальності. Справа полягає у неможливості зафіксувати наявність суворих, само замкнених систем і в економіці , і у політиці, і у культурі. Нове, «постмодерністське» мислення виникає поза традиційними понятійними опозиціями, воно не оперує звичними стійкими цілісностями.

Постмодернізм – це «скандальний» , з точки зору класичних інтелектуальних  навичок, тип філософування «без суб’єкта» : суб’єкт розпався як центр системи уявлень [12,с.29].

У культурно-естетичному  плані постмодернізм виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду. Він стирає межі між раніше самостійними сферами духовної культури і між рівнями свідомості – між «науковою» і «буденною» свідомістю , «високим мистецтвом» і «кітчем».

Постмодернізм остаточно  закріплює перехід від «твору»  до «конструкції», від діяльності по створенню творів до діяльності з  приводу цієї діяльності.      Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з «творчості» на компіляцію і цитування, з створення оригінальних творів на колаж. При цьому він не прагне ствердити деструкцію на противагу творчості, маніпуляції і гри з цитатами – серйозному творенню , а намагається дистанціюватися від самих опозицій  «руйнування-творення» , «серйозність – гра» .

У культурній сфері панує  масова культура , а в ній –  мода та реклама. Постмодернізм наполягає  на тому, що саме мода все освячує, обґрунтовує  та узаконює; все, що не визнається модою, не має права на існування. Навіть наукові теорії , щоб привернути увагу, повинні бути модними, оскільки і для них внутрішні змістовні достоїнства перекриваються зовнішньою привабливістю та ефектністю. Звідси і все постмодерне життя не стійке, ефемерне, як і примхлива не передбачувана мода [1,с.296].

Постмодерн як культурний феномен має цілу низку вимірів – естетичний, етичний, культурний, політичний , філософський, тощо.

Характерною ознакою для  постмодерну є увага до часткового, індивідуального, що в свою чергу веде до концентрації особи на самій собі,а піклування про себе фактично зачіпає усі аспекти приватного життя.

Основою постмодерністського  філософського світогляду до теперішнього часу вважають працю Ж.-Ф.Ліотара «Ситуація Постмодерну» , де стисло й переконливо викладено характерні риси постмодерністського бачення світу.[2,с.34]

Для постмодернізму гуманітарних наук, а в тому числі й філософії, непритаманним є поняття «  чистого жанру».

 Як зазначав український  філософ В.С.Ратніков, « в постмодерністській ситуації діяльність концептуально-смислового характеру не є превалюючою, а в знаково-символічній навпаки преваблює, так би мовити, ковзання по поверхні того, що означає своєрідна « гра зі знаками», а не з сенсами.

Тим самим постмодерністська  ситуація характеризується особливим  відношенням до знання, його цінності для людини й людства, що в епістемологічному плані відображається у запереченні суб’єктно-обєктної моделі пізнання, заперечення логоцентризма та традиційної концепції істини, а також іноді взагалі в запереченні істини як продуктивного філософського поняття [16,с.58].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     2.2.Ситуація постмодерну в сучасній культурі

Постмодерністська ситуація в культурі склалася до кінця шестидесятих років і є логічним фіналом кризи гуманістичних традицій у філософії Нового часу. Європейська філософія Нового часу є спадкоємицею ренесансного гуманізму з властивою йому ідеєю самоцінності особи і вірою у безмежні можливості людського розуму, здатного проникнути в усі таємниці всесвіту і побудувати царство гармонії у світі людини. Глобальний історизм, що привів до появи універсальних схем соціального розвитку і витікаючими з них утопічними ідеалами майбутнього, є однією з основ новоєвропейської культурфилософии [2,с.23].

Постмодернізм в архітектурі  і мистецтві є сукупність тенденцій  в художній культурі другої половини ХХ століття, пов'язаних з радикальною  переоцінкою цінностей авангардизму. Під авангардизмом розуміється  сукупне найменування певних художніх тенденцій, радикальніших, ніж модернізм. Їх ранній рубіж в мистецтві 1910-х  років позначений фовизмом і кубізмом. Співвідношення авангардистського мистецтва з передуючими стилями, з традиціоналізмом як таким, було особливо різким і полемічним. Привівши до потужного оновлення усієї художньої мови, авангардизм надав особливу масштабність утопічним надіям на можливість перевлаштування суспільства за допомогою мистецтва, тим більше що його розквіт співпав з хвилею воєн і революцій. У другій половині двадцятого століття основні принципи авангарду піддалися різкій критиці в постмодернізмі. Утопічні спрямування колишнього авангарду змінилися самокритичнішим відношенням мистецтва до самого собі, війна з традицією – існування з нею,принципіальним стилістичним плюралізмом [12,с.23].

Постмодернізм, відкидаючи раціоналізм "інтернаціонального стилю", звернувся до наочних цитат з  історії мистецтва, до неповторних  особливостей навколишнього пейзажу, поєднуючи усе це з новітніми  досягненнями техніки і технології. Творчість постмодернізму(раннім рубежем  якого став поп-арт) проголосила  гасло "відкритого мистецтва", яке  вільно взаємодіє з усіма старими і новими стилями. У цій ситуації колишнє протистояння традиції і авангарду втратило свій сенс.

У культурно-естетичному  плані постмодернізм виступає як освоєння досвіду художнього авангарду, проте, на відміну від авангарду  постмодернізм повністю стирає грані  між різними раніше самостійними сферами культури і рівнями свідомості - між " науковою" і " буденною" свідомістю, "високим мистецтвом" і кітчом. Постмодернізм остаточно закріплює перехід від твору до конструкції, від мистецтва, як "діяльності по створенню творів", до "діяльності з приводу цієї діяльності". Творчий процес стає самоціллю мистецтва, об'єкт - його твором. Ця "діяльність з приводу діяльності" виражається і в механічних скульптурах тих, що руйнуються(подібно до тібетських мозаїк з кольорового піску) відразу ж після їх створення, і в публічних політичних акціях сучасних російських художників, що мають мету притягнути до їх діяльності громадську увагу [15,с.56].